ЩО ЛЕГШЕ ВІДКРИТИ — ВУЗ ЧИ ТЮТЮНОВИЙ КІОСК?

Освітяни люблять повторювати розхожу фразу про те, що серед усіх сфер діяльності людини освіта найбільш консервативна, отже, найменш схильна до змін. Що ж, коли взяти за основу освіти писемність, можливо, так воно і є. Хоча усім відомо, як суттєво протягом століть змінилася та ж кирилиця. Навіть шрифт, не кажучи вже про правопис. Особисто я взагалі схильна до думки, що сфера освіти однією з перших реагує на будь-які зміни в житті суспільства.

Всі ми пам’ятаємо, як на початку 90-х, ніби гриби після дощу, стали відкриватися так звані альтернативні навчальні заклади, які потім почали називатися недержавними, а пізніше — іншої форми власності. І оскільки ця «інша форма власності» дозволяла вводити платну форму освіти, то «ентузіастів» у цій справі наплодилося безліч... Дійшло до того, що університети відкривали люди, котрі не тільки не мали жодного стосунку до освіти, а навіть ті, хто в недалекому минулому відбував строк «у місцях не дуже віддалених». Були випадки, коли вищі навчальні заклади містилися в... трикімнатних квартирах десь на київському Подолі чи Печерську. І такі привільні часи тривали не багато не мало — близько шести-семи років.

Сфера освіти дивувала всіх не консерватизмом, а мобільністю, умінням тонко і практично безпрограшно реагувати на запити нових ринкових умов економіки. Більша — малозабезпечена — частина суспільства була шокована не стільки офіційним визнанням платної освіти, скільки анархією в новій справі. Інша частина — адже за часів СРСР навіть талановиті діти могли пробитися у вуз лише за допомогою хабара — зраділа. Тепер вона могла заплатити за навчання своїх чад безперешкодно й офіційно.

Тим часом навчальні заклади «нового типу», ніби куркою на яйцях, висиджувалися у коридорах і приймальнях тодішнього Міністерства освіти. Лише 1996 року державні структури нарешті сполошилися. Відповідною постановою уряду України було створено Державну акредитаційну комісію. Усі в міністерстві пишалися нововведенням, а тодішній міністр освіти Михайло Згуровський навіть стверджував, що наше нововведення — приклад для деяких країн Європи...

Поза сумнівом, створення ДАК внесло суттєві корективи в пануючий тоді порядок ліцензування й акредитації освітньої діяльності. І певний час діяльність вищезгаданої комісії приносила позитивні результати, оскільки видачею ліцензій і акредитацією навчальних закладів займалися не один-два міністерські чиновники, а так звані спеціалізовані ради. Вони мали не лише видавати потрібні документи бажаючим відкрити навчальний заклад чи спеціальність у ньому, а й контролювати виконання поставлених умов.

Та на одному місці, як кажуть, навіть камінь мохом обростає... Згодом у роботі спеціалізованих рад почали виявлятися не лише позитивні, а й негативні боки. І останніх із кожним роком ставало дедалі більше. Я не раз була присутня на засіданнях ДАК і з подивом зазначала, як іноді нескладно було «умовити» членів цієї державної структури прийняти позитивне рішення про відкриття спеціальності чи навчального закладу, навіть якщо там було виявлено порушення, а іноді й невиконання умов ліцензування чи акредитації. Була я свідком і, м’яко кажучи, курйозних випадків, коли здобувачі ліцензії буквально «вибивали» потрібні їм документи — де смиренністю і слухняністю, а де — відкритим тиском і агресивністю...

Водночас крізь загорожу «добряче товаришуючих» спеціалізованих рад (точніше, їхніх керівників) не могли пробитися пересічні навчальні заклади. Позаяк керівники рад були також і керівниками навчальних закладів, дехто з них вирішував проблеми ліцензування й акредитації не з державних, а з корпоративних позицій. І мислили, приміром, таким чином: ось, мовляв, є певна кількість — певного напряму і певних спеціальностей — навчальних закладів і далі цю мережу не варто розширювати. Ось тому й відмовляли у відкритті цих напрямів і спеціальностей іншим навчальним закладам. Дійсно, кому — у будь-якій справі — потрібні конкуренти?

Чи інший приклад. Рішення про надання освітніх послуг нерідко приймалося без виїзду в конкретне місце. Зібралися люди, як то кажуть, дружненько посиділи трішечки і, не турбуючи себе всякими там відрядженнями, нашкрябали експертний висновок. А далі цей вердикт проходив решту інстанцій «автоматом».

Небажання пропускати у свої лави потенційних конкурентів — це ще, так би мовити, не найбільший гріх. Гріхом «запахло», коли почала затверджуватися згубна практика диференційованої оплати процедури ліцензування чи акредитації, хоча вимоги були однаковими для всіх і кошториси теж. Та все ж ні для кого не було секретом, що для відкриття в навчальному закладі якоїсь, як ми кажемо, престижної спеціальності доводилося платити суму значно більшу, аніж було потрібно. А загалом почалася звичайна торгівля... Дійшло до того, що, наприклад, спеціальність «Правознавство» була відкрита в 173 вузах! Але парадокс ситуації навіть не в кількості, бо ніхто не має права накласти вето на відкриття. Парадокс в іншому. На час перевірки дотримання державних вимог виконувалося: ось, мовляв, вам і відповідна матеріальна база, і потрібна кількість висококваліфікованих штатних працівників тощо. Та проходило кілька місяців — і все це немов «ховалося в тумані», ці ж викладачі з’являлися, приміром, десь у Жмеринці, в іншому навчальному закладі, який теж порушував питання про ліцензування цієї ж спеціальності.

У результаті від такої «самодіяльності» страждає, природно, споживач — студенти, котрі за свої чи батьківські гроші здобувають неякісну освіту. Скільки їх — відстежити важко. Адже лише 2000 року управління ліцензування й акредитації Міністерства освіти і науки опрацювало 1360 ліцензійних і акредитаційних справ. Із проханням прокоментувати виниклу ситуацію і, головне, розповісти про конкретні заходи щодо її поліпшення я звернулася до начальника управління ліцензування й акредитації Міносвіти й науки України Володимира ДОМНИЧА.

— Дійсно, про яку якісну освіту може йти мова, коли деякі навчальні заклади відкривали свої структурні підрозділи навіть в... селах. Прийшовши на цю посаду два роки тому, я отримав від міністра доручення — провести аналіз діяльності структурних підрозділів вищих навчальних закладів. Їх виявилося — 418. Ми змушені відстежувати буквально поіменно тих, хто мігрує по країні, перевозячи свої трудові книжки з одного місця на інше... Робота ускладнюється ще й тим, що досі ми не маємо положення про окремий структурний підрозділ — навчально-консультаційний центр, філію і тому подібний заклад. Отже, виникає просте юридичне запитання: чи має право навчальний заклад, який знаходиться у Києві чи іншому великому місті, надавати свої освітні послуги, скажемо, за 500 км від нього, за спеціальностями, ліцензованими у цьому навчальному закладі? Відсутністю такого нормативного акта, звісно ж, користуються деякі навчальні заклади, набираючи на навчання якнайбільше студентів, тим самим розширюючи свої послуги по всій території України і навіть за її межами. І буває так, що ми про це навіть не знаємо (маю на увазі зарубіжну діяльність). Є й інші приклади: у даний час у Криму незрозуміло на якій підставі функціонують кілька російських навчальних закладів.

— Тоді переведемо його в площину конкретики. Хотілося б знати: яку кількість навчальних закладів уже позбавлено права проводити навчальний процес? І яким чином міністерство задовольняє скарги постраждалих?

— На сьогодні в Україні закрито 24 структурні підрозділи. З них 22 мали один (!) навчальний заклад недержавної форми власності. Ще двом навчальним закладам рішенням ДАК анульовано ліцензії за невиконання умов ліцензування. Питання постраждалих — особливе і непросте. І воно завжди постає перед нами, коли за вищевикладеними причинами навчальний заклад закривається. Але ми його вирішуємо і, звісно ж, переводимо тамтешній контингент студентів в інші навчальні заклади.

— Які заходи вживаються для того, щоб система ліцензування й акредитації ставала відкритішою, цивілізованішою? Які складності виникають на цьому шляху?

— Насамперед, ми почали удосконалювати саму систему ДАК, тобто залучати до перевірки навчальних закладів ширший контингент громадськості. Зараз ми вже маємо облік експертів — представників більшості навчальних закладів України усіх форм власності. Гадаю, маючи такий солідний банк даних — а це близько 2600 пропозицій щодо включення в нього експертів — ми зуміємо ліквідувати так звану притертість. Адже щораз склад відповідної комісії буде іншим. Ну, а коли виявляться якісь порушення, людей, котрі їх здійснили, буде негайно з неї виключено.

Про законодавчу базу. Ми підготували положення про акредитацію навчальних закладів, яке затверджено постановою Кабінету міністрів на початку серпня 2001 року. Розроблено також проект постанови і про ліцензування: ми хочемо, щоб і ця процедура проходила ДАК. Адже тільки професіонали можуть вирішувати питання про надання навчальним закладам освітніх послуг. На жаль, ситуація дуже ускладнюється тим, що 2000 року прийняли Закон України «Про ліцензування деяких видів господарської діяльності». Пункт 39 цього закону декларує можливість надання освітніх послуг загальноосвітніми, професійно-технічними і вищими навчальними закладами. Відверто кажучи, цей закон остаточно розвалив систему ліцензування освітньої діяльності, бо нині існуюча її модель жодною мірою не відповідає вимогам держави щодо сфери освіти. Простий приклад. Ліцензування відбувається за принципом поданої заяви, яку міністерство має задовольнити, тобто прийняти рішення, протягом десяти днів.

— А чи не закороткий це термін, адже рішення приймається не на кілька місяців, а на кілька років?

— Питання по суті, адже наша освітня мережа велика й розгалужена. Це понад 40 тис. навчальних закладів, які займаються загальною середньою освітою, 221 державний вищий навчальний заклад II—IV рівнів акредитації, 194 — іншої форми власності, 720 технікумів, 956 професійно-технічних училищ... Щоб ця система працювала ефективно і надавала якісні освітні послуги, необхідна чітка система регулювання даної діяльності. На превеликий жаль, нині існуюча такої можливості не дає. Це ж виглядає просто анекдотично, коли поруч із пунктом про освітню діяльність регламентується продаж тютюнових виробів чи організація й утримання тоталізаторів...

— Добре ще, що поруч з освітніми послугами не опинилося, наприклад, утримання ігорних будинків чи щось крутіше...

— Воістину, від кумедного до сумного — один крок. Адже ми дійсно входимо в ту систему, коли відкриття кіоску з продажу сигарет рівняється до відкриття школи, ПТУ чи вузу. Але хіба це речі одного порядку?! Даруйте за прямолінійність, але жодна країна, що поважає себе і свою освіту, цього не допустить. Наприклад, у Болгарії рішення про відкриття навчального закладу іншої форми власності ухвалюється лише через парламент. А в нас чомусь усе робиться дуже просто: принесли папери на ліцензування і міністерство має через десять днів дати відповідь. Також варто упорядкувати процедуру перевірки умов ліцензування, адже нині її робить не лише Міністерство освіти і науки, а й Держкомітет із питань підприємництва та регуляторної політики. Нонсенс! Одним словом, необхідно за допомогою наступних змін закону «Про ліцензування деяких видів господарської діяльності» усе ж вилучити звідти систему освіти. Ми вже звернулися з таким проханням персонально до Ігоря Юхновського.

— І, нарешті, ще одне практичне, точніше, інформаційне питання: на який строк, за новою системою акредитації, видаватимуть сертифікат якості освітніх послуг?

— Раніше такий сертифікат навчальним закладам державної форми власності видавався на десять років, іншої форми власності — на п’ять. Тепер усім навчальним закладам цей документ буде видаватися на 5 років. Тобто вимоги до усіх будуть однакові.

У цій статті, звісно ж, порушено не всі проблеми, що стоять на шляху удосконалення системи ліцензування й акредитації. Наприклад, Володимира Домнича, за його словами, дуже хвилює питання видачі дипломів державного зразка вузами будь-якої форми власності. У даний час вони видаються практично усім випускникам, хто платить за своє навчання. У результаті маємо відповідних спеціалістів. Напевно, треба все ж йти до того, щоб за якість освіти відповідала не держава, а сам вуз, як це практикується в багатьох країнах. І тоді про деякі наші вузи знатимуть і за кордоном, як ми про Оксфордський чи Гарвардський, а про деякі... Але це — уже тема для наступної розмови.