ПІД ЗАХИСТОМ ЗАКОНУ

02 серпня, 2002, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 29, 2 серпня-9 серпня 2002р.
Відправити
Відправити

Півроку тому, у лютому 2002-го Президент України підписав новий Закон «Про вищу освіту». Здавалося, усі крапки над «і» розставлені...

Півроку тому, у лютому 2002-го Президент України підписав новий Закон «Про вищу освіту». Здавалося, усі крапки над «і» розставлені. Проте, на думку багатьох вчених і викладачів, деякі статті цього основного для вищої школи документа прописані не повною мірою, інші практично мертві, третім потрібне серйозне коригування.

В активному обговоренні проекту Закону України «Про вищу освіту» на сторінках «ДТ» брав участь академік НАН України, ректор Національного гірничого університету, голова ради ректорів Дніпропетровського регіонального вузівського центру Геннадій ПІВНЯК. Чимало його пропозицій, зокрема про необхідність розробки держстандартів вищої освіти, були враховані.

Геннадію Григоровичу, із прийняттям нового закону полеміка про рівень підготовки фахівців в українських вузах не вщухає. Які, на ваш погляд, сьогоднішні тенденції розвитку вищої освіти в нашій країні?

— Система вищої освіти в усьому світі переживає процес інтеграції та широкого залучення до своєї орбіти бажаючих отримати нові знання. Більшість країн усвідомили: державі набагато дешевше фінансувати освіту, ніж витісняти значну частину молоді на узбіччя суспільства, а потім коригувати її девіантну поведінку. Тому кількість студентів неухильно зростає. В Україні їх на 10 тисяч чоловік населення припадає вже близько трьохсот п’ятдесяти.

Одночасно збільшення кількості випускників вузів викликає соціальну напругу на ринку праці серед осіб із вищою освітою. Тому на перше місце в навчально-виховному процесі виходять якість освіти і, зрозуміло, конкурентоспроможність молодих фахівців. Студент має засвоїти, що знання і кваліфікація є його інтелектуальною власністю. Це унікальний та єдиний товар, який випускник може запропонувати роботодавцю. Тому сьогодні стратегія вищої освіти зоорієнтована на формування особистості, здатної самореалізуватися на ринку праці. Студент, а потім випускник вузу, має пам’ятати про постійну необхідність удосконалення своєї освіти протягом усього життя. У зв’язку з цим спостерігається тенденція активного розвитку післядипломної освіти.

З іншого боку, необхідно усвідомлювати: збільшення кількості студентів вимагає певних фінансових, організаційних і кадрових ресурсів. Якщо вони недостатні, то знижується якість освіти, отже, сучасний рівень розвитку економіки.

Тому маркетингова стратегія будь-якого вищого навчального закладу має враховувати насамперед потребу держави у висококваліфікованих кадрах тієї чи іншої спеціальності. У наш час дані чинники й визначають право вузу на існування. До речі, Міністерство освіти та науки України вже кілька років чітко координує та активізує діяльність вузів, спрямовану на вдосконалення планування, організації навчального процесу, технології навчання. Нинішнього року міністерство в тісній взаємодії зі Спілкою ректорів, Асоціацією ректорів технічних вузів і регіональних рад ректорів провело ряд результативних конференцій і нарад.

— У контексті сказаного вами: як на практиці здійснюється впровадження сучасних методів і форм організації навчально-виховного процесу в Національному гірничому університеті?

— Досвід свідчить: при великій кількості дисциплін у навчальних планах і тенденції зниження аудиторного навантаження за традиційної організації навчального процесу ефективність засвоєння знань стає неприпустимо низькою. Студенти вивчають одночасно 10—12 дисциплін за семестр. Паралельне викладання всіх дисциплін навчального плану розпорошує увагу, перешкоджає систематичній роботі, зменшує мотивацію та відповідальність студентів, збільшує навантаження до «стресового» рівня в період сесій. А відстрочка зворотного зв’язку до кінця семестру не дозволяє приймати оперативні виховні та дидактичні заходи для підвищення якості навчання. Контроль процесу після його завершення вже не впливає на якість. Провідні вузи України мають позитивний досвід розосередження часу на проведення сесій з одночасним системним поточним контролем засвоєння знань студентами. Цей досвід минулого навчального року був використаний при впровадженні системи послідовно-паралельної організації навчального процесу в Національному гірничому університеті.

Нині графік річного навчального плану припускає вивчення двох-трьох дисциплін значного обсягу (іноземна мова, математика тощо) протягом усього навчального року. З інших предметів, обсягом до 108 годин, а таких у навчальних планах близько 70 відсотків, будуються паралельні ланцюги з кількох дисциплін із підсумковим контролем безпосередньо після завершення вивчення кожної. Таким чином, студент вивчає одночасно не більше п’яти предметів. Зміст дисциплін великого обсягу розділяється на смислові блоки (не менше трьох за семестр), засвоєння кожного з яких оцінюється на аудиторних заняттях. Знання оцінюються без проведення семестрового іспиту як результат засвоєння блоків з урахуванням їхніх «вагових» коефіцієнтів. Для підвищення оцінки студент має право апелювати й виконувати комплексну контрольну роботу у встановленому порядку.

Практика показала, що послідовно-паралельне навчання дозволило своєчасно коригувати навчально-виховний процес, підсилити контроль якості викладання. Найвагоміший результат експерименту — підвищення відповідальності студентів за результати навчальної діяльності. Саме з цим пов’язане досягнення його мети — поліпшення якості підготовки.

— Чи не здається вам, що з появою в нашій країні великої кількості приватних вузів державні згодом утратять свої провідні позиції на ринку освітніх послуг?

— Державні вузи завжди були й залишаться основою системи вищої освіти в країні, оскільки їхня основна функція — виконання державного замовлення на підготовку фахівців для пріоритетних галузей економіки України. Це дає можливість регулювати кадрове забезпечення різноманітних секторів економіки, здійснювати відтворення науково-педагогічних кадрів, створювати науково-нормативну базу системи освіти, серед них — державні освітні стандарти.

В останні кілька років державна підтримка системи освіти стабілізувалася, хоча комунальні послуги покриваються лише на 70—80 відсотків. А витрати на розвиток інфраструктури та матеріально-технічної бази, підтримку науково-педагогічних кадрів, стимулювання росту талановитої молоді лягли на плечі самого вузу. Обмежені можливості бюджетного фінансування навчальні заклади змушені компенсувати, в основному, за рахунок своєї освітньої та науково-дослідної діяльності, включаючи навчання частини студентів на контрактних умовах.

Держзамовлення на підготовку фахівців щорічно зростає. Так, нинішнього року воно зросло більш як на 7%. Сподіваємося, його збільшення матиме належне бюджетне фінансування. На жаль, дотепер це не спостерігалося.

При формуванні бюджетної політики на 2003 рік над державними вузами третього-четвертого рівнів акредитації нависла загроза переведення їх у статус «організацій, що отримують бюджетні кошти», тобто фінансування на договірній і конкурентній основі, виходячи з обсягів держзамовлення. Це, на перший погляд, просте формулювання означає, що державні вузи перейдуть у розряд акціонерних товариств із утратою контролю їх діяльності з боку центральних органів виконавчої влади. Відповідно, зміниться порядок оподаткування, а бюджетне фінансування вузів здійснюватиметься за залишковим принципом. У цьому випадку можна впевнено прогнозувати банкрутство вузів, які визначають сучасний рівень і науково-технічний потенціал ключових секторів економіки. Тобто тих, що готують інженерні кадри для паливно-енергетичної, металургійної, гірничодобувної, хімічної та машинобудівної галузей.

Альтернативи підготовці фахівців для цих сфер не існує. Приватні вузи не мають відповідних наукових шкіл, матеріально-технічної бази, бажання займатися наукомісткою педагогічною роботою й підготовкою інженерних кадрів. Деякі з них не змогли акредитувати через відомі причини напрям чи спеціальність, тому відраховують своїх студентів перед випуском, тому що не можуть видати їм документ про освіту. Проте цих студентів не можуть прийняти інші вузи — у результаті невизначеності законодавства щодо цього. Щоб не бути обдуреними, випускники приватного вузу для отримання документа про освіту державного зразка повинні мати право на державну атестацію в акредитованому державному вузі. Позабюджетні ресурси вузів за рахунок інженерних спеціальностей сьогодні не перевищують 10—15% і направляються винятково на кадрове забезпечення підготовки фахівців, підтримку матеріально-технічної бази, що набагато складніше й дорожче ніж, скажімо, у вузів економічного профілю. Тому необхідно зберегти той статус державних вищих навчальних закладів як бюджетних організацій, який є в них сьогодні.

Хочу зазначити, що занепокоєність щодо цього ректорів провідних вузів країни сприйнята з розумінням і знайшла підтримку в прем’єр-міністра України. Під час обговорення проекту бюджетної резолюції на 2003 рік принципову позицію зайняли комітети Верховної Ради з питань соціальної політики та праці, науки й освіти, бюджету, будівництва, транспорту та зв’язку, які наполягли на збереженні наявного статусу державних вузів як бюджетних організацій. Тому залишається сподіватися на адекватну реакцію Верховної Ради в цілому при розгляді державного бюджету.

— До речі, наскільки самостійні вузи у витраті коштів?

— Контроль за витратою коштів, включаючи позабюджетні, звичайно, необхідний. Проте у випадку вирішення завдань, які визначають життєдіяльність вузів, особливо при наданні екстреної матеріальної допомоги, у тому числі сім’ям загиблих шахтарів, вузи, на наш погляд, повинні мати більше прав у використанні власних позабюджетних коштів, щоб діяти оперативно та самостійно. Практика європейських університетів свідчить не тільки про це, а й про можливість розміщення власних коштів на депозитних рахунках банків. Отримані доходи йдуть на розвиток вузів. Як нам зараз це необхідно! Сподіваємося, Верховна Рада врахує це, приймаючи бюджет країни на 2003 рік.

Система вищої освіти гостро вимагає й удосконалення оподаткування. Приміром, матеріальна допомога, яку ми надаємо студентам, ветеранам чи працівникам за рахунок позабюджетних коштів, податком не обкладається і не може перевищувати розмір прожиткового мінімуму. При цьому протягом року не оподатковується лише одна матеріальна допомога. А наступні оподатковуються, що дискредитує саме поняття «допомога». Некоректно обмежувати розмір матеріальної допомоги, не беручи до уваги конкретні життєві ситуації. Аналогічна ситуація і з добродійними фондами, які створюються у вузах для підтримки талановитої молоді. Стипендії цих фондів сьогодні тричі (!) оподатковуються. Хоча в усьому світі передбачено пільгову систему оподаткування навчальних закладів. Бажано, щоб новий склад парламенту питання освіти та науки зробив у своїй законотворчій діяльності пріоритетними.

— У попередніх виступах на сторінках «ДТ» ви звертали увагу на недосконалість законодавства про освіту й попереджали про «мілини та рифи» майбутнього закону. Наскільки вдалося позбутися їх у вже ухваленому й чинному Законі України «Про вищу освіту»?

— Поява закону — важлива подія в житті країни. Безумовно, його статті усунули чимало правових прогалин, установили, здебільшого, обгрунтовані організаційні та фінансові основи функціонування системи вищої освіти, які зміцнюють автономію вузів. Проте створити ідеальний закон ще нікому не вдавалося. Міністерство освіти та науки розпочало моніторинг перших результатів чинності закону, оскільки дуже важливо своєчасно накопичувати й відстежувати напрацювання регіональних вузівських центрів з урахуванням мінливого стану різноманітних секторів економіки країни. Необхідно визначити першочергові завдання з реалізації закону, які відомі вже нині. Безумовно, виникнуть й інші проблеми, про які ми поки що не підозрюємо.

До першочергового завдання вдосконалення закону, на думку багатьох фахівців, слід віднести зміну редакції статті 23, п. 4. Якщо сьогодні держзамовлення на підготовку фахівців привести до 51%, як цього вимагає закон, то, за попередніми розрахунками, державні вузи не зможуть прийняти 97 тисяч студентів, а система освіти втратить близько 240 млн. грн. Якщо до даної статті не внести змін, то наслідки для інженерних вузів будуть важкими.

Є й інші проблеми, які виникли через «вину» закону. Приміром, навчання студентів, які мають диплом молодшого спеціаліста, за інтегрованими навчальними планами вимагає відповідного обсягу прийому на II або III курси, отже, ліцензування та акредитації як окремого виду освітніх послуг. Крім того, законом регламентується максимальне річне навчальне навантаження науково-педагогічних працівників (до 900 годин), але немає нормативу «кількість студентів на одного викладача». У результаті виникла тупикова ситуація — міністерство виділяє штатні одиниці за нормативом «кількість студентів на одного викладача», а норма закону «максимальне навчальне навантаження» вимагає більшу кількість ставок. Зі штатного розкладу вузів зникла посада «викладач-стажист», що збільшує розрив між поколіннями викладачів, який намітився в багатьох навчальних закладах країни.

Таким чином, на систему освіти ще чекає розробка організаційно-розпорядчого механізму, який визначатиме технології, процедури та правила реалізації норм закону.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК