Освіта і інтелект: роздуми про інтелігенцію

Влада, ринок, вигода, політична доцільність, коаліція, вибори, корупція... Ці поняття стали прикметним складником нашого сьогодення. Видається, що вже немає великих цілей, стратегічних завдань і відповідальності перед Богом і людьми. У безлічі партійних гасел і запалі боротьби за владу якось призабулися, відступили на другий план проблеми духовного розвитку та головного його структурного компоненту — інтелігенції. Можливо, це виправдано вимогами часу. Але чи виправдано відсувати на маргінеси інтелігенцію, без якої не буде ні освіти, ні мистецтва, ні культури? Як ніколи гостро постає питання: що таке інтелігенція сьогодні, у чому її сутність, роль і призначення?

Ґенеза інтелігенції

В останні роки дедалі частіше в наших засобах масової інформації, у публіцистиці поняттю «інтелігенція» протиставляється поняття «інтелектуал». Проводиться думка, що інтелігенція рухається до свого природного кінця, оскільки саме поняття втратило реальне значення й перетворилося на свого роду мовну «декоративну прикрасу», котра не має соціального смислу. Інтелігенція виконала свою функцію — допомогла народу вийти з пітьми й рабства і тепер може й повинна разом із цим народом робити те, що й декларувалося: працювати на спільне благо за спеціальністю. Згідно з такою логікою суспільству сьогодні потрібні середній клас, нормальні закони, економічна стабільність, а не інтелігенція, що втратила своє практичне значення й «відійшла» як фактичний носій особистісної свідомості. Невже суспільство остаточно перетворилося на суму технологій, про яку попереджав польський письменник С.Лем? І вже совість, обов’язок, думання про народ поступилися місцем капіталу, бізнесу, боротьбі за власність? Невже вичерпали себе ідейні шукання, релігійне подвижництво, відповідальність за долю країни та її подальший розвиток?

Безперечно, наша економізована епоха, «огрошовлені» господарство і культура вносять корективи у світогляд, у ціннісні орієнтири, що змушує кожну мислячу людину переглядати своє ставлення до дійсності. Але чи не занадто різко ми інколи розлучаємося з тим, що тривалий час плідно працювало на суспільство, на формування нації, на її культуру? Звичайно, сучасні інноваційні підходи до осмислення нових реалій суспільного буття змушують критично ставитися до старих методів праці, догматизму, забобонів, примітивізму, віджилих ідей і цінностей, снобізму у ставленні до звичайної, без «статусу», людини. Проте є речі, котрі назавжди залишаються в житті народу, без яких він не може існувати, — мораль, історія, культура, мова, духовність. Творцем і носієм цього надбання була і є інтелігенція. Історія тільки підтверджує й увиразнює її визначальну роль у становленні і формуванні нашої держави. У чому вона полягає? І народ, і влада не можуть існувати без держави, яка об’єднує націю. У свою чергу держава не може жити без національної ідеї. Нехай навіть сформульованої загально, але яку всі члени суспільства розуміють більш чи менш однаково. Можна пропонувати й розробляти різні форми держави і різні способи реалізації національної ідеї як ідеї дер­жавності. Але найбільш міцною є держава національна або та, яка вважає себе такою. Тут слово «нація» виступає не в етнічному значенні, а в тому, в якому цей термін вживає Організація Об’єднаних Націй, тобто в значенні певної державної єдності, як синонім слова «держава».

Разом з тим національна дер­жава, про яку ми так багато говоримо і яку разом, попри все, будуємо, не може існувати без національної освіти, у середовищі якої й плекається національна самосвідомість. Національну самосвідомість формує національна інтелігенція, творча діяльність якої продукує науку, знання, мистецтво, культуру загалом. Звідси — необхідність наявності в самодостатній державі здорової, активної інтелігенції.

Але що таке інтелігенція і які основні віхи її розвитку? Відповідь на це питання дає змогу визначити її роль у творенні сучасної освіти, або «суспільства знань» як основи модернізації Української держави. Термін «інтелігенція» набув в Україні потужного звучання в 60-ті роки ХІХ століття. Уявлення про неї спочатку було своєрідним синонімом колективної совісті і просвітництва. Згодом концепт інтелігенції стали пов’язувати з критицизмом — щодо феодальних та державних порядків і Російської, і Австро-Угорської імперії, до складу яких тоді входила Україна. На цій ниві формувалися стратегії розвитку української національної культури, виявлялася її самобутність у контексті національної свідомості з перспективою утворення незалежної держави. У силу цього інтелігенція розумілася як відносно цілісна група інтелектуально розвинених людей, об’єднаних спільною опозиційністю до існуючої влади. Інтелігент — це не лише представник інтелектуальної діяльності, а людина високої ідеї, яка присвятила себе турботам про суспільну справу, служінню правді, істині, справедливості.

Існує давня традиція вважати інтелігенцію виключно вітчизняним феноменом. Проте історія і час свідчать, що інтелігенція наявна у всіх суспільствах, котрі оновлюються, якщо дивитися на неї як на певний ресурс модернізації — наставник, учитель неосвіченої маси, натхненник людей на благородні справи й діяльність. Звичайно, до інтелігенції не можна відносити ідейних мракобісів, різного типу «ультра» — «лівих» і «правих», демагогів і спекулянтів від науки тощо.

В останні роки альтернативою інтелігенції стало поняття «інтелектуал». Це слово увійшло в словники французької мови в
90-ті роки ХІХ століття. Воно визначає професійний склад активно діяльної частини суспільства. На відміну від інтелігенції, інтелектуали переважно роз’єднані між собою, їх меншою мірою турбують проблеми народу, занепад моралі чи розквіт духовності. Безперечно, інтелектуали визначають процес продукування ідей. Інтелектуали можуть перебувати в різних фазах стосунків із суспільством — бути відстороненими від нього, займати позицію зацікавленого або конструктивного критицизму, бути політично або соціально заангажованими. Інтелектуал — скоріше технологічне поняття, ніж софійне.

Традиційно ми все ж таки більше апелюємо до поняття «інтелігент». Для України характерним є прочитання цього терміна як певної сукупності людей, достатньо освічених, котрі професійно займаються розумовою працею, внутрішньо орієнтованих на дотримання принципів морально-етичного кодексу. Інтелігенція є творцем і носієм ідей, на основі яких розробляється стратегія розвитку суспільства. Разом з тим поняття «інтелігент» не таке однозначне. По-перше, у суспільній свідомості сформувався міф про інтелігенцію, яка завжди боролася з владою. Проте в комуністичний період про боротьбу або творення нових ідей не могло бути й мови. У Тлумачному словнику російської мови (під ред. Ушакова, 1935 року видання) інтелігентом називається людина, соціальна поведінка якої характеризується браком волі, ваганнями, сумнівами. У повсякденному вжитку слово «інтелігент» могло звучати як презирливе звернення. Справою партії було «вилікувати» нову радянську інтелігенцію від «старих» хвороб: співпереживання, відповідальності, моральності, турботи про народ. Для цього її тримали на короткому повідку. Залежно від зміни курсу (десталінізація, «хрущовська відлига», «застій», «перебудова») мінялася довжина і жорсткість повідка. Про опір не могло бути й мови, найбільше заохочувався послух. У підсумку щонайменше три покоління робили не те, що було потрібно, а те, що наказували, і не так, як потрібно, а як «положено». Було змарновано багато сил, занапащено мільйони життів. Результат відомий: громіздка будова, яка з гуркотом розсипалася на наших очах, мала слабку інтелектуально-духовну основу. Радянська інтелігенція, позбавлена творчої ініціативи, не могла скріпити її своєю державною енергією і волею до дії.

Образно інтелігенцію можна подати як «душу» народу, а інтелектуалів — як його «дух». Зазвичай вони не можуть повноцінно існувати й функціонувати одне без одного. Тому спроби від’єднати інтелігенцію від інтелектуалів мають неконструктивний характер. Мовою філософії — це спроби механістичного, а не творчого підходу до аналізу важливих суспільних феноменів, що зрештою призводять до спотворення суті інтелігенції, яка нібито вже за своїм визначенням не може не бути інтелектуальною.

Інтелігенція проти конформізму

Сутність інтелігенції — у її безкомпромісності. Проте кріпосне рабство в ХІХ і більшовицький терор у ХХ столітті в Україні — це атмосфера, в якій зростала й розвивалася наша інтелігенція. Звідси втрата в окремих випадках своєї автономності, схильність до конформізму. Безперечно, конформізм практично всіх людей, які вважають себе інтелігентами або традиційно сприймаються як належні до них, відіграв свою роль у формуванні негативного до неї ставлення. Якщо для інженера і техніка, військового і лікаря, за умови їхньої професійної компетентності, соціальний і культурний конформізм якось виправданий прагненням робити свою справу і тому є справді конформізмом, то для людей, як раніше казали, «вільних професій», він легко трансформується в рептильну пристосовуваність і рабську покірність. Лицемірство, обман, фальш були притаманні і можновладцям, і народові. Поваги інтелігенції, котра розглядається спрощено (по «робітничо-селянському») й безпідставно як певне ціле, це не додає. Неінтелігентність інтелігенції, її невідповідність своїй власній ідеї — ось що лежить в основі нешанобливого до неї ставлення.

Звичка сліпо коритися й наслідувати авторитет, як правило надуманий (згадаймо псевдокульт Л.Брежнєва), виявилася згубною, коли в спробі відійти від колишніх помилок наша інтелігенція вдалася до нонконформізму. Вона зрозуміла нове як просте, пряме, лінійне заперечення старого, а відтак прийшла до нового конформізму. У такій ситуації марно сподіватися на «інтелектуальні прориви», інновації, творчі досягнення, динаміку технологічних, адміністративних, культурних, зрештою освітніх трансформацій і перетворень. Змінилася тільки форма, зміст залишився. Це те ж саме, коли вчорашніх колгоспниць переодягають у національний одяг і видають за приклад вітчизняного відродження і розвиток національної свідомості.

Якщо говорити прямо, то безмежний конформізм і жорстка ультраопозиційність спричиняють непатріотизм, шовінізм, космополітизм, які є породженням некритичного захоплення своїми діяннями, а це призводить здебільшого до абсурдного результату.

Але міркувати лише так означає свідомо збіднювати в полемічному запалі картину того, що відбувається. Насправді тут мають місце і загальноцивілізаційні явища. Сутність їх полягає в тому, що в історії перемагає та спільнота (народ, плем’я, нація), яка добре опанувала науку накопичення, вдосконалення, поширення та передачі відповідних знань, навиків і вмінь. Усе це, за визначенням, є справою інтелігенції. Необхідність задовольняти саме цю потребу й формує інтелігенцію. Адже тільки інтелігенція може впоратися з окресленими завданнями. Передусім — через освіту.

Освіта і інтелігенція

Упродовж усієї історії людства великі і малі спільноти завжди потребували спеціалістів, професійна підготовка та висока кваліфікація яких не тільки відповідали б вимогам часу, а й випереджали б їх. В умовах сучасного українського буття така потреба відчувається особливо гостро. Найбільш повно потребам суспільства відповідає розвиток науки, що його здійснюють професійні наукові працівники — творці нових знань, і вчені-дослідники — творці нових технологій. Як правило, спеціалісти високої кваліфікації такого роду є продуктами багаторічного вишколу. Здійснюється він через навчання, етапи якого — дошкільна підготовка, середня і вища освіта, вчений ступінь. Навчання — це інтелектуальна діяльність, напружена й відповідальна, яка не може не бути інтелігентною.

Саме такі сьогодні, як і завжди, етапи професійного становлення інтелігентної людини. Їх детально вивчають у системі інститутів Академії педагогічних наук України. В інтелектуальній діяльності особистість розвиває свій талант, аби реалізувати його з користю для себе, Вітчизни і зрештою для всього людства. А це неможливо без належної професійності. Тим часом становлення професійності неможливе без інтелігентності, котра, у свою чергу, є невіддільною від моральності. Виховання інтелігентності взаємопов’язане з реальним навчанням, зокрема, конкретної справи, яка має стати смислом життя.

Наука, знання, способи здобування, передачі та поширення знань є складниками освіти. Сюди ж потрібно додати питання світогляду, естетичного виховання та відтворення світу зовнішнього по відношенню до людини та її світу внутрішнього. Очевидно, що освіта, як і культура, є полем безпосередньої діяльності інтелігенції. Адже нове знання завжди народжувалося в середовищі вчених, мислителів, інтелектуалів, письменників, художників — тобто інтелігенції. А в сучасному світі добробут, нерозривно пов’язані з ним безпека і надійність держави ще більшою мірою визначаються науково-технічними можливостями та інтелектуальним потенціалом країни, якістю життя людей, рівнем демократії, правосвідомістю та розвитком суспільної моралі. Винятково важливу роль у створенні цих базових умов конкурентоспроможного суспільства відіграє наявність відповідальної інтелігенції.

Для еліти суспільства важливим є розуміння того, що інтелект нації, її «дух» і «душа» мають свої власні закони розвитку і є самодостатніми. Включення в освітній процес інтелектуально-інноваційної діяльності дає змогу визначити актуальні завдання подальшого розвитку. Але для продуктивного функціонування інтелігенції потрібне співтовариство інтелігентів, відчуття того, що праця відбувається в певній сфері духовності і взаєморозуміння, у певній культурологічній спільноті, котру потрібно було б назвати, услід за В.Вернадським, ноосферою. Щоправда, цей термін сьогодні часто вживається не зовсім за призначенням і подекуди інтерпретується досить вільно.

Якщо ж освіта замінюється освітянщиною, то суспільство має не сучасного спеціаліста і громадянина, а пострадянський непотріб. Інтелігенція перестає бути собою, оскільки їй нема куди й нема з ким іти. Настає час не відродження, а побутового виродження, духовного занепаду і деградації. Ухвалюються неконструктивні закони, еліта деморалізується, стає нездатною до ролі носія національної ідеї. Бар’єром для такої альтернативи повинна стати саме інтелігентна, інтелектуальна інтелігенція.

Для освітян як носіїв інтелігентності необхідно зрозуміти й неухильно проводити лінію, згідно з якою інтелігенти тільки тоді і тільки тому є ними, якщо вони професійно займаються інтелектуальною працею. Немає інтелігента поза виробництвом і розвитком культури та знання, але й знання немає без інтелігенції. В освітньому процесі інтелігенція повинна виступати як цілісний організм, єдиний не лише генетично, концептуально, предметно-змістовно, а й соціально.

Інтелектуальна діяльність, інтелігенція, патріотизм

У нашому суспільстві тривалий час панувало досить своєрідне, навіть подвійне ставлення до інтелігенції. З одного боку, і ця позиція була дуже вагомою, спостерігалося шанобливе, сповнене пієтету ставлення до знання. Особливо яскраво це виявлялося, коли керівники держави були недостатньо освіченими, але по-своєму розумними людьми. Погано перекладена з англійської максима Ф.Бекона «знання — це сила», котра в оригіналі означає «знання — це могутність», «знання — це влада», зігрівала їм душу.

Одночасно поняття інтелігентності, сама його сутність, парадигма наукового пізнання світу, парадигма морального — дискредитувалися, опошлювалися. Керівники радянського суспільства справжньої інтелігентності боялися, а проте співали їй дифірамби. У результаті процвітали і цинізм, і світла віра в розум та знання. Якщо для результативної конкретики потрібні були ще й певні наукові дослідження, то їх підтримували. Вивчай, досліджуй, тільки не торкайся світоглядно-ідеологічного фундаменту і права партійної еліти вирішувати, чим, за великим рахунком, тобі займатися, а чим — ні. Як наслідок — інтелігенція була «ручною», а інтелектуали збирали картоплю чи працювали в будзагонах, заробляючи на книжки та прожиття, витрачаючи своє вміння на пусті й безглузді справи.

Натомість, уся історія боротьби за українську державність свідчить, що успіхів досягали тоді, коли люди інтелектуальної праці (вчителі, священики, лікарі, письменники, адміністратори, вчені) були натхнені ідеєю національного патріотизму. Обов’язок інтелігенції — бути творцем, носієм і поширювачем ідей інтелектуалізму та патріотизму у всьому багатстві цих понять. Застої, тиранії, окупації, авторитарні режими минають, а справа інтелігенції, її слово, думка, закарбовані в поколіннях, залишаються. Необхідною умовою збереження і продовження цієї традиції є, крім усього іншого, правильне викладання вітчизняної історії. Але не лише як перебіг подій, а як історія культури, традицій і, найголовніше, особистостей. Інтелігенція — це насамперед особистість, але особистість мисляча.

Важливим моментом розуміння призначення української інтелігенції є те, що вона по суті своїй не може існувати поза українською державністю. Взагалі говорити про інтелігенцію можна тільки в контексті тієї чи іншої державності, тієї чи іншої влади. Сильна влада дає інтелігенції можливість більш чітко усвідомити своє місце і роль у суспільстві. Іншими словами, інтелігенція існує тоді і в тій мірі, коли і в якій мірі існує влада. Українська інтелігенція, як спільнота людей інтелектуальної праці та духовної діяльності, попри всю свою строкатість, гострі суперечності в поглядах на різні конкретні питання буття, завжди характеризувалася високим рівнем патріотизму. Водночас брак патріотизму в певної, навіть нечисленної її частини відразу обумовлює несприйняття народом усієї інтелігенції загалом.

Крах радянської системи був визначений не лише деградацією вищого ешелону влади, а й виснаженням культурних, інтелектуальних і людських ресурсів. Завдання радянської інтелігенції полягало в легітимації радянської влади й забезпеченні підтримки режиму. Останнє досягалося з допомогою освіти, яка готувала передусім виконавців. Уніфіковані моделі цієї освіти виключали індивідуальне розмаїття, варіативність, можливість вибору, конкуренції, особистих досягнень. Духовно-культурні ресурси системи вичерпалися досить швидко. Їх вистачило на первинну індустріалізацію, військову модернізацію і, з величезними зусиллями, на відновлення втраченого і зруйнованого в період Другої світової війни. Справи рухалися доти, доки тривала індустріалізація наздоганяння. Але як тільки почався період постіндустріалізму, що передбачає переважання науки, творчої самостійності, відтворення знань, країна зупинилася. Почався внутрішній склероз розвитку освіченого, здавалося б, суспільства. Але ця освіченість виявилася половинною, оскільки інтелігенція була паралізована ідеологією. Тому освіта породжувала «професійний кретинизм», а не творчих особистостей, хоча про них багато говорилося. Завдання, яке стоїть перед сучасною освітою, — не повторити помилок минулого.

Інтелігенції притаманна здатність самовідтворюватися. Вона сама визначає шляхи свого розвитку, сама забезпечує свою неперервність, сама себе «набирає» з народу, тобто добирає нові кадри, готує їх до самостійної роботи сьогодні і в майбутньому. Ця діяльність має елітарний характер, але інакше інтелігенція й не може виконати своє призначення — якомога глибше й повніше пізнавати світ. Метою пізнання є вдосконалення життя суспільства.

Елітарність вимагає високої моралі, високої гуманності. Інакше вона небезпечна. На щастя, як правило, по-справжньому морально вихована людина, людина високої гуманної культури краще, повніше, глибше сприймає й ширше осягає, а потім використовує спеціальні знання.

Інтелігенція приносить людям позитивні результати, вона потрібна. І буде потрібна доти, доки залишатиметься інтелігенцією. У цьому плані інтелігенція безсмертна настільки, наскільки народ і суспільство визначатимуть завдання й цілі свого подальшого поступу. Як безсмертними є культура, краса, питання про сенс життя.

Якщо ж народ і влада не хочуть цінувати свою інтелігенцію, вони будуть змушені йти за чужим інтелектом, коритися чужим інтересам. Так само й інтелігенція, котра не хоче жити інтересами своєї Вітчизни, втрачатиме свою інтелігентність і запобігатиме перед усім чужим. Це особливо важливо для освітнього процесу, модернізація якого не мусить бути сліпим копіюванням західного досвіду.

Плани розбудови молодої Української держави, звісно ж, не передбачають такого безславного кінця. Але для цього потрібно витворити нову інтелігенцію, здатну виконати свою історичну місію й високе покликання перед нацією.

Особливо сьогодні, в умовах нестабільного суспільства, коли є нагальна потреба вирішувати безліч складних питань, до яких не підійдеш лише з позицій послуху й конформізму. Тим більше коли йдеться про освіту, про педагогічний процес. Руйнівники і критики зробили свою справу, їхнє місце повинні зайняти творці, здатні в повсякденній роботі розвивати освіту, культуру, державу.

Інтелігент і маса

Рівень того чи іншого суспільства визначається його самосвідомістю. Саме в ній сутність інтелігенції. Інтелігентність — не декларація, не функція сучасного поступу, а його сутність. Не посередник, а субстанція. Інтелігент є осьовою особистістю в тому сенсі цього поняття, який склався в культурі в результаті опанування екзистенціальних ідей щодо переосмислення історії. Він є втіленням творчої і вишуканої духовності, генним ферментом креативного, допитливого розуму в суєті й безладі соціуму.

Інтелігенція є творцем смислів та ідей, носієм неспокійної, завжди тривожної свідомості, яка спонукає народ, маси до творчості, руху, діяльності. Ідейність — спосіб її існування. І служіння. Не просто служіння соціальним, культурним, політичним, економічним ідеям, а життя ідеєю, як жив ідеєю думання й пізнання світу серцем Г.Сковорода, ідеєю боротьби за долю України — Т.Шевченко, ідеєю краси людини — Леся Українка й численні вчені, мислителі, вчителі, художники, поети, політики, які присвятили своє життя боротьбі за Батьківщину та її народ. Інтелігенція не з амбіційних позицій, а за своєю сутністю не може не прагнути до пізнання й вираження себе, свого смислу, свого бачення людини, щоб потім нести цю істину як хрест. Доля інтелігента — плекати в собі свою істину і віру, щоб потім реалізовувати їх власним життям.

Інтелігент — це завжди особистість. Нею, як відомо, не народжуються, а стають. Освіта — головне середовище виховання інтелігентності. Не відкидаючи ролі сім’ї, її традицій, усе ж таки підкреслимо визначальну роль освітнього середовища. Саме інтелігентні представники науки і освіти формують особистість через знання, уміння подати приклади культури мислення, котра є головною умовою становлення особистості, котра тотожна інтелігентності. Особистість у своєму сутнісному стані важливіша за вузьку партійність, прикладну заангажованість, що підтверджує історичний досвід, багато в чому гіркий для нашого суспільства. Смисло-життєвий зв’язок таких особистостей є вищим і важливішим за соціальну рутину і норми. Суспільство без таких особистостей — усього лише велика кількість людей. Натовп.

І це не пусті слова. Сьогодні мусимо враховувати дедалі більші прояви споживацтва, яке породжує не народ, навіть не масу, а натовп. Як показує не лише світовий, а й наш вітчизняний досвід, реальною матеріальною силою, яка руйнує основи цивілізації, як правило, виступає безлика маса. Із зруйнуванням моральних, духовних підвалин, на яких засновувалася та чи інша цивілізація, справу її остаточного нищення бере на себе маса, або натовп. Позбавлені коріння та соціально-культурних зв’язків між собою, дезорієнтовані численними змінами, атомістичні, анонімні міріади окремих індивідів, які втратили віру в авторитети й цінності, в інтелект, у знання, ставали тим живильним ґрунтом, на якому виникали людські спільноти, які дістали назву натовпу, маси. Вони є тим, що в Давній Греції називали охлосом.

Коли Г.Лебон проголошував тезу про наступ «ери мас», а Х.Ортега-і-Гасет про «повстання мас», зрозуміло, вони мали на увазі Захід. Проте сьогодні, аналізуючи основні тенденції та вектори розвитку інших регіонів, у тому числі й України, можна без перебільшення стверджувати, що «повстання мас», процеси масовізації охопили майже всю планету. Інформаційно-телекомунікаційні технології, електронні засоби масової інформації, тісно пов’язуючи країни, регіони, народи, дедалі сильніше стискаючи простір культурного буття, забезпечують можливість проникати в глибини приватного життя людей у всіх частинах земної кулі. Неухильне розширення ареалу цих процесів за межі західного світу стало чинником розмивання самобутності релігійних, національних, етнічних спільнот. Результатом інформатизації, глобалізації та інших, пов’язаних із ними процесів і тенденцій є ерозія основоположних принципів самоорганізації людських спільнот у традиційному їх розумінні. На їхньому місці виникають ефемерні, позбавлені точок опори та коріння, побудовані на безособистісних стосунках нові спільноти, які в сукупності утворюють світові натовпи. У зв’язку з чим соціологи визначають наш час як добу натовпу.

З огляду на таку нову реальність, стають іще очевиднішими важливість і актуальність наявності й розвитку інтелігенції в суспільстві. Вона, як сукупність «осьових особистостей», завжди протистоїть реліктам ідеології та диктату побуту над вищим покликанням людини. Крім того, інтелігенція повинна, консолідуючись, протиставити себе натовпу, показати переваги особистісного життя перед аморфністю й безликістю існування, в якому перебуває людина як атом маси (натовпу).

Якщо інтелігенція справді хоче бути совістю народу, а не натовпу, вона має не лобіювати якісь окремі суспільні потреби, а представляти потреби суспільного цілого. При тому що вони є неосяжно складними і трагічно суперечливими. Але без збереження всієї цієї складності й суперечливості не вціліє і сама інтелігенція, не вціліють ні розум, ні совість, ні наука ні освіта, ні культура. Тому інтелігенція для виконання своєї історичної місії може й повинна, спираючись на філософію людиноцентризму, використовувати і мораль, і знання, і інтелект, і владу для досягнення своєї мети — виховати інноваційно мислячу людину. Тільки вона може гідно виконати величні завдання із творення й розбудови нової України.