Як вчителів заохочували, такі результати ЗНО й отримали

Невтішні результати ЗНО з математики, та й з інших науково-природничих дисциплін, свідчать, що вектор розвитку освіти в Україні зорієнтований у певному і вкрай небезпечному, на нашу думку, напрямі.

Коли говорять про кризу математичної освіти, насправді треба вести мову про кризу освіти природничої. Фактично математика є інструментом для досліджень. Іноді кажуть, що наукою вважають ту галузь, у якій можна щось порахувати. Низькі бали ЗНО з математики відображають недостатню здатність визначати кількісні ознаки явищ і процесів. Якщо людина не володіє інструментом, то й предметом вона оволодіти не зможе.

Ця криза поглиблюється вже багато десятиліть. У нормальному суспільстві природнича освіта є фундаментом, оскільки саме завдяки їй формуються світогляд, мислення та успіхи в інших дисциплінах. Якщо подивитися на результати ЗНО з української мови й літератури, то найвищі бали мають учні закладів природничо-наукового спрямування. Це провідні загальновідомі ліцеї та школи України.

У нас природнича освіта, та й освіта загалом, не виконує функції соціального ліфта. Тому панує думка, що освіта не потрібна. Хоча диплом має бути формальним підтвердженням престижності й успішності обраного життєвого шляху.

Ми всі знаходимося в одному великому човні. Освіта не існує сама собою, без економіки, політичного та культурного підґрунтя. Вона є індикатором загального стану, в якому ми перебуваємо. Без відповіді на запитання «що ми тут будуємо?» неможливо дати відповідь на запитання «кого і чого ми навчаємо?». В нас є вибір: бути третьосортним придатком глобальних держав або створити сучасне суспільство із власними наративами.

Результати ЗНО з математики, які зчинили такий галас, не є непередбачуваними й не випадають із контексту. Це перший рік, коли ЗНО з математики стало обов’язковим для всіх випускників. Треба врахувати, що нинішнього року через пандемію частині випускників вдалося відмовитися від ДПА. Без цієї можливості результати були б ще гірші. Галас навколо результатів ЗНО дехто використовує для того, щоб добитися скасування тестування. Але таке рішення призведе до погіршення ситуації, бо повернуться негативні практики, задля усунення яких впроваджувалося ЗНО.

Але не треба робити нічого унікального з результатів незадовільного складання ЗНО. Вони відповідають загальносвітовій тенденції. Наприклад, у такій розвиненій країні як Ізраїль, щороку успішно складають випускні тести з математики лише близько 15% випускників.

Керівники освіти звикли перекладати вину за якість і результати навчання на вчителів. Це просто й звично — каналізувати негатив на підлеглих. Водночас навколоосвітня спільнота за фактом провалу лобіює перенавчання педагогів та фасилітацію шкільних колективів. Звісно, не за «спасибі», а на комерційній або грантовій основі. Та насправді все є інакше. Учитель діє в певних умовах, створених адміністрацією, МОН, а ширше — суспільством. Ми маємо вчителів, яких заохочували та фінансували певним чином.

Аналіз результатів PISA містять цікавий показник — співвідношення між якістю навчання та витраченими країною ресурсами. За цим показником, Україна має один із найвищих результатів. Інакше кажучи, на ті гроші, які ми витратили на середню освіту, суспільство отримало дуже пристойний результат. Тому в цьому контексті хочеться вигукнути: «Не стріляйте в піаніста! Він грає як уміє».

Зважаючи на катастрофічну ситуацію з учителями, які йдуть навчатися за принципом «немає дороги — йди у педагоги», не гріх запитати: чого може навчити майбутній учитель математики або фізики, який вступає до університету з низькими балами ЗНО на рівні 108–110? При цьому з такими балами набирають групи по 5–7 студентів, за наявності держзамовлення на 30–40 місць.

А скільки їх іде працювати в школу після закінчення вишу? Навіть якщо й приходять, то не найкращі. Чинні критерії оцінки праці вчителя деформувалися. На останньому місці залишається така «дрібничка» як фахова підготовка, а на перше виходять інші, інколи ідеологічні або кон’юнктурні міркування. Склалася ситуація, коли немає не тільки кого вчити, а й кому вчити. І це — катастрофічно. Зараз знайти кваліфікованого вчителя фізики або математики, інформатики практично неможливо.

Вся ця сукупність чинників упирається в одне: наша держава не потребує кваліфікованої робочої сили, від робітничих і до наукових професій. Наприклад, більше двохсот колишніх учнів одного з авторів мають наукові ступені у фізиці чи програмуванні. Але вони майже всі, за винятком двох, працюють за межами України. І не тому, що шукають кращого життя. Вони працюють там, де їхня праця затребувана. Виходить, що висококваліфіковані працівники нам не потрібні. То звідки вони візьмуться? Цей момент є індикатором серйознішої проблеми — що ми робимо? Яку державу будуємо?

Якщо ми будуємо самодостатнє суспільство, а не економічний придаток інших країн, то нам потрібні кваліфіковані фахівці в різних сферах, насамперед science, щоб почати розвивати освіту. І одразу, як у радянські часи, повернеться конкурс до технічних університетів, бо це стане престижно. Ми сформуємо соціальне замовлення на знання, на розумних людей. Тоді кожен усвідомить, що його власний рівень освіти — це ліфт, який вивезе у житті краще, ніж батьківський гаманець чи мамині принади. На суспільне замовлення впливають еліти, оскільки вони контролюють масмедіа. Питання полягає в тому, що формують еліти, що вони хочуть бачити в цій країні. Більшість населення спрямує зусилля на схвалюване, престижне, тобто потенційне джерело успіху. Так працює механізм посилення зворотного зв'язку.

Якщо ми будуємо незалежну, з власною економікою державу, то нам потрібно не тільки збільшувати кількість годин на вивчення природничих дисциплін, а й створювати необхідні умови та збільшувати коефіцієнти доплат учителів-природничників, а також впроваджувати підвищені вимоги до них. Чомусь наше суспільство не хоче визнавати, що час хорошого викладача коштує недешево. Його ресурси мають бути відновлені. Праця вчителя — це найдорожчий ресурс, оскільки вона закладає фундамент майбутнього, системи відтворення суспільства та культури.

На противагу цьому, приймаються рішення в межах реформи освіти та Нової української школи, що фактично ставлять поза законом спеціалізовані школи, зобов’язуючи їх навчати всіх дітей, які проживають у зоні обслуговування. Коли ми вимушені приймати всіх, то втрачаємо рівень підготовки. Ми не можемо навчити тих, кого хочемо, бо треба вчити всіх, хто прийшов. Це вчительський обов’язок.

Є системи, які краще знести «під нуль» і збудувати на їхньому місці абсолютно нові. У багатьох випадках так варто робити, бо це вигідно. Але якщо ми говоримо про системи, пов’язані з людським капіталом, зокрема про освіту, то її неможливо перезапустити «з нуля». Ми обмежені вихідними умовами — в нас є ті люди, які є. Якщо ми хочемо вийти з кризи, то треба тягнути за різні ниточки, отримуючи локальні, хоч і маленькі, результати, які пізніше приведуть до загального кращого результату.

Проблему з природничою освітою треба визнати. Немає замовлення? Воно насправді є, але низьке. Його потрібно намагатися формувати. Певні позиції варто підтримувати, зокрема інженерні спеціальності. Проте на ці спеціальності не може вступати людина, котра не склала іспитів із природничих наук, як це відбувається зараз. Не може стати хіміком людина, котра не знає хімії. Не може бути інженером людина, котра не знає фізики. Не може бути лікарем той, хто не знає біології, хімії, фізики. Досвід доводить, що абітурієнти не знають природничих дисциплін, однак мають амбіції здобути медичну, інженерну чи хімічну освіту. Це нонсенс.

В освіті домінують рутинні практики, які забезпечують тяглість та мають як позитивні, так і негативні наслідки. До негативних рутин слід зарахувати прояви академічної недоброчесності — списування, академічного плагіату, несправедливого оцінювання, корупції. Вони надзвичайно укоренилися в суспільстві й не дають змоги розбудувати державу та бізнес на етичних засадах.

Своєю чергою, треба імплементувати позитивні практики — надати автономію школам, попередньо відібравши на керівні посади чесних і фахових управлінців. Від директора й адміністрації залежать якість освітнього середовища та створення умов для роботи вчителів і навчання учнів. Важлива участь місцевих громад і місцевих політиків у розбудові шкіл. З огляду на чинник децентралізації, мери міст уже мають необхідні інструменти й ресурси, щоб поліпшити ситуацію зі шкільною освітою, дати імпульс розвиткові громад. Інша річ, що в різних містах ці процеси відбуваються по-різному.

Якщо ми запровадимо справжній конкурсний відбір, то зменшиться кількість абітурієнтів, упадуть конкурси. Але чого ми хочемо? Нам потрібні конкурси? Нам потрібні роздуті штати університетів? Так, будуть втрати. Але втрати в чому? Ми втрачаємо абітурієнтів, які не здатні далі вчитися? То хіба це насправді втрата? Чи ми, навпаки, стимулюватимемо абітурієнтів вивчати природничі дисципліни, які стануть основою для їхнього майбутнього навчання? Іноді краще менше, але краще.

Спочатку добре було б принаймні не ліквідовувати спеціалізованих шкіл, а почати створювати природничо-математичні профільні ліцеї з гарантованим якісним представленням цих наук у різних регіонах, з однаковим доступом до них дітей — не за майновою ознакою й не за місцем проживання, а за бажанням і талантом.