Система наче за часів Сталіна: що не так в українській науці

Успіх в освіті та науці в нашій країні визначається ступенями і дипломами, які отримав той чи інший науковець. Вершина досягнень — диплом доктора наук. Є й інший шлях — можна долучитися до іноземних наукових спільнот і захиститися за кордоном. Різниця буде істотна, оскільки системи підготовки наукових кадрів залежно від країн різняться як формою, так і змістом.

Особливість нашої системи наукових ступенів у тому, що вона продовжує радянську й пострадянську традицію, в якій наукова діяльність тотально одержавлена, наукові спільноти функціонують формально і складаються здебільшого з лояльних до системи осіб. Тоді як західна наукова традиція передбачає активну участь наукових спільнот у зростанні науковця, колегіальну самоорганізацію і самоврядування, а також залучення продуктивних кадрів, здатних нарощувати наукове знання. Звісно, існують різні варіанти прозахідної організації науки, наприклад англосаксонська модель базується на спроможності університетських спільнот, тоді як континентальна (європейська) — на діяльності наукових спільнот через товариства чи академії.

При цьому в західній традиції ініціація — визнання науковця професіоналом та членом спільноти — відбувається один раз. Хоча в деяких системах, наприклад у Польщі, Німеччині, Данії, для отримання ліцензії професора університету потрібно доводити свою кваліфікацію через механізм габілітації.

У сталінські, та й пізніші радянські часи для того, щоб підтвердити свою благонадійність перед державою, науковець мав захищатися двічі. Перший захист давав право набувати статусу кандидата, а другий — доктора наук, тобто справжнього науковця. На підтримку такої системи потрібні великі витрати часу й зусиль. Тому завжди стояло питання її низької продуктивності, оскільки вона не просто обслуговувала відтворення наукової спільноти та зростання її внеску в суспільство, а освячувала статусно-ритуальну ієрархію відносин, заснованих на спотворених цінностях.

Зі здобуттям незалежності ситуація трохи змінилася. Євроінтеграційні прагнення знайшли своє втілення в запровадженні наукового ступеня доктора філософії. Тепер людина може стати науковцем, пройшовши перший захист. Хоча для продовження кар’єри необхідний і другий, щоб стати доктором наук. Таким чином, на сьогодні в Україні діє гібридна модель атестації наукових кадрів, яка складається з двох рівнів: перший прозахідний, а другий — просталінський. Досить химерне створіння, чи не так? Цю химерність потрібно врегулювати, маємо осучаснити нашу систему присудження наукових ступенів. І Кабмін зробив таку спробу.

Нещодавно уряд затвердив новий Порядок присудження та позбавлення наукового ступеня доктора наук (далі — Порядок), розроблений МОН. Які зміни відбулися, порівняно з правилами, що діяли раніше?

По-перше, новий Порядок більше нагадує законодавчий акт, аніж чіткий алгоритм. Оскільки в загальній частині містить перелік і визначення застосованих термінів. Наприклад, у визначенні докторської дисертації ми дізнаємося про новації в обсязі та формі подачі наукових результатів. Зокрема, до захисту подаються роботи обсягом не менше 10 авторських аркушів, тобто 220 сторінок, за умови, що сторінка міститиме 1800 знаків. Раніше для більшості галузей наук обсяг докторської мав становити 11–13 авторських аркушів (від 242 до 286 сторінок), а для соціогуманітарних — 15–17, або 330–374 сторінок. Відтепер можна захищати науковий доробок у вигляді наукової доповіді за сукупністю статей або монографією. Обсяг наукової доповіді — не менше трьох авторських аркушів, або 66 сторінок. Впровадження захисту у формі наукової доповіді сприятиме інтеграції України до міжнародного науково-освітнього простору, оскільки в багатьох країнах існує практика отримання наукового ступеня за сукупністю статей.

Окремим визначенням у Порядку підкреслено роль рецензента. Раніше вона так не виділялася. Імовірно, маємо спробу перерозподілити повноваження та відповідальність ширшому колу осіб, які беруть участь в атестаційному процесі.

Заслуговує уваги імплементація в нормативному акті принципу академічної доброчесності, згадування про засади якої пронизують текст від початку до кінця. Але поки що це тільки декларації, немає процедур розгляду кейсів НАЗЯВО, які можуть реально забезпечити цей принцип.

Порівняно з попереднім, новий Порядок містить більше розділів, зокрема про кваліфікаційні вимоги, проведення попередньої експертизи, розгляд дисертації та атестаційної справи у МОН. Він став значно об’ємнішим і більш деталізованим.

По-друге, в новий Порядок повернули розділи про позбавлення наукового ступеня та розгляд апеляцій, що були виключені на підставі Постанови КМ № 567 від 27.07.2016 і фактично не застосовувалися більше п’яти років.

Відтепер особу можуть позбавити докторського ступеня за обґрунтованими зверненнями від фізичних/юридичних осіб, НАЗЯВО та спецрад, у яких проходив захист. Але за умови, що буде встановлено порушення нормативно-правових актів з атестації кадрів, які існували на момент затвердження рішення. При цьому впроваджується градація термінів відповідальності за різні види порушень, зокрема для порушень процедури захисту — рік, для порушень кваліфікаційних вимог — 10 років і безстроково для порушень академічної доброчесності. Таким чином, за малі й неістотні порушеннями можна притягнути до відповідальності тільки тих, хто недавно захистився.

Позитивним є декларування безстроковості для можливості позбавлення докторського ступеня за академічний плагіат, фальсифікації та фабрикації. Залишається їх довести практично. Розгляд таких справ покладено на НАЗЯВО. Новацією, в контексті оцінювання докторських дисертацій, є можливість створювати групи експертів та запрошувати окремих науковців-експертів на основі застосування положень ЗУ «Про наукову і науково-технічну експертизу». Рішення про позбавлення докторського ступеня приймає Атестаційна колегія МОН. Повторний розгляд справи можливий за рішенням суду.

Інститут апеляції віднині функціонує в такому форматі: її можна подати на рішення докторської ради про відмову у присудженні наукового ступеня та на рішення МОН про скасування рішення докторської ради про присудження наукового ступеня. Якщо апеляція необґрунтована, то комісію для її розгляду ані у спецраді, ані в МОН не створюють. В іншому випадку суб’єкт повноважень готує висновок, на основі якого приймається рішення, котре надалі може бути оскаржене в суді.

По-третє, в розділі «Кваліфікаційні вимоги» прописано вимоги як до здобувача, так і до докторської. Особливо акцентуються самостійність виконаної роботи, особистий характер внеску та достовірність наукових результатів і обґрунтованість на їхній основі висновків, відповідність принципові академічної доброчесності. Новації Порядку — впровадження обов’язковості публікацій у журналах, що проіндексовані в базах даних Web of Science Core Collection та/або Scopus, і регулювання оформлення реферату університетами (пункти 7 та 8). Крім того, видані навчальні підручники/посібники перенесено в розділ додаткових наукових публікацій. У попередньому Порядку вони зараховувалися як основні для здобувачів із педагогічних наук. Туди ж додано публікацію історичних джерел, які раніше взагалі не згадувалися.

Цікавим доповненням є легалізація практики підпису здобувача під твердженням на титульному аркуші дисертації, що «подані до захисту наукові положення є власними напрацюваннями і всі використані ідеї, наукові результати, цитати супроводжуються належними посиланнями на їх авторів та джерела опублікування».

По-четверте, справжній квест очікує пошуковця на етапі попередньої експертизи (новий розділ Порядку), яка розпочинається з подачі заяви до вченої ради університету чи наукового закладу. При цьому розрізняються ролі докторанта й особи, котра самостійно написала докторську. Докторант мусить перед цим пройти окреме випробування, щоб отримати висновок від наукового консультанта, який той має право творити місяць. Якщо консультант відмовляється писати висновок, то докторант повинен звернутися до вченої ради, щоб його роботу розглянув структурний підрозділ, у якому він її готував. І тільки після засідання кафедри/відділу готується зазначений документ. А далі як докторант, так і сторонній пошуковець проходять нове випробування на засіданні структурного підрозділу, який готує висновок від ЗВО чи наукової установи для подачі до спецради. Підготовка цього висновку забирає до трьох місяців, а чинний він упродовж року. Все це супроводжується збиранням підписів.

Істотною новацією є встановлення плати на послуги рецензентів як експертів, що її вносять або заклади, або здобувач, котрий самостійно захищає докторську. Три сторінки з двадцяти трьох присвячені перипетіям попередньої експертизи. Раніше ця частина захисту була значно менш зарегульована. Дехто з науковців, які обговорювали текст нового Порядку, вважає, що нинішня редакція призначена для виховання залежності та лояльності здобувачів до керівників освітніх і наукових установ.

По-п’яте, новації розділу про присудження стосуються кількості членів докторської ради. Тепер це від 11 до 19 осіб. Цікаво було б поглянути на обґрунтування такої кількості, бо складається враження штучного обмеження самоорганізації наукових спільнот за спеціальностями. Тут ми бачимо ще більше контролю, наприклад обов’язкову регламентацію дій голови спецради, який мусить поставити резолюцію, дату та підпис, приймаючи заяви й документи на розгляд. Імовірно, це спроба контролювати терміни розгляду справ на користь здобувачів.

Крім того, тепер для опонентів жорстко встановлюється наявність п’яти років науково-педагогічного стажу. Питання полягає в тому, чи обмежується таким чином участь в атестаційному процесі осіб, які отримали ступені докторів, не працюючи в освіті та науці.

Надзвичайною інновацію виглядає впровадження трансляцій захистів у реальному часі та відтворення їх записів на вебсайтах університетів і наукових установ упродовж шести місяців з моменту затвердження рішення про присудження ступеня. Це додає прозорості процесові та показує рівень відповідності здобувачів кваліфікаційним вимогам. Хоча, ймовірно, в майбутньому ми станемо свідками формування нового театрального жанру з постановок захистів дисертацій.

По-шосте, до розгляду дисертації та справи МОН внесено такі новації:

• термін розгляду скоротився з шести місяців до чотирьох;
• додано пункт 26 щодо умов додаткової оцінки дисертацій або виявлення інших обставин під час експертизи. Він передбачає як залучення експертної ради, так і створення груп експертів та запрошення до експертизи окремих науковців;
• за умови виявлення порушень у діяльності спецради МОН припиняє її діяльність на рік. За серйозніші порушення, зокрема виявлення академічного плагіату, фальсифікацій та фабрикацій, науковий консультант, відповідальні особи спецради, опоненти позбавляються права участі в атестаційному процесі на два роки, а університет чи наукова установа позбавляються права утворювати спецраду на рік. Такі покарання не видаються суворими. Хоча можуть позначитися на фінансовому стані учасників. Наприклад, опонент позбавляється можливості опонувати впродовж 10 захистів, тобто втрачає неофіційних 3–5 тис. дол. доходу. У такому ж разі через сукупне зменшення кількості захистів спецради втрачають частину влади, впливу й авторитет усередині спільноти за своєю спеціальністю.

Загалом, новий Порядок ускладнює й так непростий атестаційний процес і сприяє зростанню трансакційних витрат, тобто витрат на взаємодію університетів, наукових закладів, МОН, НАЗЯВО та інших учасників. Що натомість отримує суспільство? Жорстко контрольовану державою систему відтворення наукових еліт, яка, за відсутності адекватного фінансування, продовжуватиме імітувати приріст наукового знання. Ба більше, за умови привласнення державних інституцій токсичними мережами академічно недоброчесних науковців, система атестації перетворюється на дорогу з різним регулюванням двох смуг руху: зеленим світлом — для просування порушників і червоним — для доброчесних науковців. Оскільки, з одного боку, як доведено кейсами антиплагіатної ініціативи «Дисергейт», складно або й неможливо притягнути до відповідальності порушників, а з іншого — звичайним науковцям складно задовольнити вимоги при високому рівні регламентації та бюрократизації від МОН.

Больше статей Светланы Благодетелевой-Вовк читайте по ссылке.