Через школу в Стрітівці бандуристом став

Уперше я побував у Стрітівці на березневому традиційному Шевченківському святі. Певною мірою так званий датський підхід, відомий ще з радянських часів, живе в нас і понині. Інтерес до Тараса Шевченка активізується з приходом весни: присуджуються шевченківські премії, влаштовуються вечори й концерти, покладаються вінки та квіти до пам’ятників.

Коли разом із кількома киянами я їхав у Стрітівку, то не тішив себе особливими ілюзіями щодо можливості побачити й почути щось оригінальне саме у режисурі та змісті свята. Володимир Кушпет (відомий як один із засновників ансамблю «Кобза») давно запрошував у Стрітівку, де викладає у школі кобзарського мистецтва, і я жалкував, що не скористався з його запрошення раніше, аби роздивитися і послухати все спокійно, без зайвої помпезності.

До урочистостей учні кобзарської та звичайної загальноосвітньої шкіл підготували літературно-музичну композицію на теми творів Тараса Шевченка. Природно, виконавський рівень був різний, але душу тішили щирість і прагнення учасників концерту викластися «на всі сто».

Після концерту директор школи Галина Іванова розповіла мені про історію закладу та його сьогодення.

Стрітівська вища педагогічна школа кобзарського мистецтва (така її повна офіційна назва) існує впродовж 17 років, а Галина Михайлівна працює в ній із 1980 року, коли заклад був звичайною восьмирічною загальноосвітньою школою. Згодом вона збагнула, що поступово внаслідок скорочення сільського населення зникає перспектива розвитку школи, а отже й самого села. Пані Галина родом зі Стрітівки, і доля малої батьківщини їй була аж ніяк не байдужою.

До речі, існує кілька версій походження самої назви села. Одна з них ґрунтується на легенді, що саме в цьому місці напередодні приєднання України до Московії зустрілися посол царя Олексія Михайловича боярин Бутурлін і козацький полковник Іван Богун, який після перемовин так і не схвалив ідею приєднання. Достеменно ця версія не має підтверджень, але, так чи інакше, Галина Іванова схильна вбачати в назві села символічний сенс, оскільки нині завдяки кобзарській школі тут зустрічається талановита молодь з різних куточків України.

На тлі перманентних політичних протистоянь та гучних заяв деяких політиків, які насправді нічого конструктивного для консолідації й розвитку країни не дають, локальний експеримент у Стрітівці доводить, що просторікування про духовну несумісність українського сходу і заходу вельми перебільшені. До того ж важливо, що випускники кобзарської школи повертаються у рідні пенати з усвідомленням прилучення до первинних джерел української культури. Галина Іванова підтримує контакти з випускниками школи (а їх налічується вже понад півтори сотні), які далеко не всі пов’язали свою долю з кобзарським мистецтвом. Вона не робить із того трагедії, оскільки вважає, що головну свою місію школа виконує: молода людина не обов’язково стає бандуристом чи кобзарем, інколи взагалі не продовжує музичної кар’єри, – але поширюватиме навколо себе справжню українську ауру.

І ще одна показова деталь: майже всі вихованці школи постійно підтримують контакти з кобзарською альма-матер і принаймні один раз на рік радо приїздять у Стрітівку, беруть участь у спільних концертах. При цьо­му, хоч би яку мистецьку висоту подолали, а на тих виступах хвилюються, як на першому шкільному уроці.

«Спершу, — розповідає Галина Іванова, — у нашій загальноосвітній школі це був клас із поглибленим вивченням кобзарської справи. Згодом постало питання: а який документ видаватимемо випускникам цього класу? Адже ми опинилися поза освітніми нормами. Понад десять років шукали вихід із цього становища і, дякуючи нашому Міністерству освіти й науки, подолали цю юридичну пастку. Отож ми стали вищим навчальним закладом I рівня акредитації. Взимку нинішнього року пройшли переакредитацію і подовжили нашу ліцензію ще на п’ять років.

Під одним дахом в нас уживаються звичайна загальноосвітня та кобзарська школи, до того ж інтернат для дітей із неблагополучних сімей, сиріт тощо. І цим дітям легше жити в музичній царині. Нинішнього року ми прийняли в кобзарську школу одного учня з інтернату. Вважаю це великою справою, якщо ми в такий спосіб врятуємо бодай одну душу, і вона долучиться до світу музики. І ще одна особливість: у кобзарській школі навчаються переважно сільські діти, які до того не мали жодного уявлення про нотну грамоту. Можете собі уявити, скільки зусиль доводиться докладати нашим педагогам. Ми практично не знаємо, що таке вихідні. І ще одна симптоматична деталь: коли наші учні виїздять на канікули, село неначе порожніє, пульс його життя уповільнюється до мінімуму».

Перша частина свята, згаданого на початку нашої оповіді, складалася з літературно-музичної композиції, яку підготували учні загальноосвітньої школи, а в другій виступали учні кобзарської школи. І було помітно, що молодші багато чого запозичують у «кобзарської старшини».

Набір до кобзарської школи починається з 9-го класу, причому конкурсу як такого тут немає і, як вважає Галина Іванова, не буде. Лише проводяться співбесіди, неодмінно перевіряються музично-слухові дані. Існує ще, так би мовити, двомісячний іспитовий термін: учень має визначити сам, чи справді цікавить його кобзарське мистецтво.

Біля витоків Стрітівської школи стояв відомий поет, голова Українського фонду культури Борис Олійник, який благословив створення унікального навчального закладу. А перший імпульс пішов від тодішнього вчителя музики нашої загальноосвітньої школи кобзаря Володимира Горбатюка. Він запитав Галину Іванову, чи могли б прийняти до восьмирічної школи кількох хлопчиків, які вже почали засвоювати ази кобзарського мистецтва. Вона порадилася зі своїм чоловіком, який тоді був головою місцевого колгоспу (бо це потребувало додаткових коштів, а колгосп мав хоч і невеликі, та все ж можливості допомогти), і оскільки кобзарське забарвлення додавало популярності школі, надавав цю підтримку закладові понад десять років.

Мрія Галини Іванової – відкрити при школі майстерню з виготовлення бандур. У цьому існує нагальна потреба, адже в Україні таких майстерень нині немає, Чернігівська фабрика музичних інструментів практично зникла. Стрітівським учням під досвідченим керівництвом до снаги робити інструменти для себе.

Стрітівська школа кобзарського мистецтва є свідченням того, що духовність проростає в юних душах не завдяки гучним пафосним промовам політиків, а в результаті копіткої, щоденної праці професіоналів. Цього вересня, як завжди, у Стрітівку з’їхалися хлопці з усіх куточків країни. «Вони є носіями різних регіональних традицій, — каже Галина Іванова, — і говорять хто українською, а хто російською. Але мій досвід засвідчує: невдовзі вони перетворюються на одну родину. І як кола від камінця, кинутого у воду, розходяться від Стрітівської школи життєдайні флюїди по всій Україні».