Вітер — помірний, часом поривчастий

01 червня, 2007, 13:05 Роздрукувати Bипуск № 21, 1 червня-8 червня 2007р.
Відправити
Відправити

Валерій Вітер — людина справді унікальна. Спершу — таланти і здібності. Образотворча обдарованість Валерія поза всяким сумнівом...

Валерій Вітер — людина справді унікальна.

Спершу — таланти і здібності. Образотворча обдарованість Валерія поза всяким сумнівом. Він має вищу художню освіту (за спеціалізацією — плакат), але диплом для митця — річ хоч і не зайва, проте сама по собі мало що важить. А ось численні нагороди престижних конкурсів — в Україні, у колишньому СРСР і далеко за його межами — це вже оцінка об’єктивна. Участь у багатьох виставках, зокрема персональних, теж є високим критерієм затребуваності митця. А в підлітковому віці Валерій співав у дитячому хорі, де педагоги відзначали його абсолютний слух, голос неповторного тембрального забарвлення і природну здатність до багатоголосся. А корифей радянського хорового мистецтва Олександр Свєшников навіть пропонував Валерію поїхати до Москви на навчання у школі для музично обдарованих дітей. Однак батьки на цей варіант не наважилися: на той час він уже навчався у Київській художній школі.

Отже, стрімко прогресуючи як плакатист (він за три роки до закінчення Київського художнього інституту вже взяв участь у першій виставці), Вітер водночас із набуттям вищої художньої освіти долучився до музичної діяльності: співав у молодіжному гурті «Березень», виступав солістом київського університетського ансамблю «Веснянка» і навіть виїздив із ним за кордон, що на той час було неабиякою подією. 1971 року Валерій органічно увійшов до складу молодого, але досить популярного вокально-інструментального ансамблю «Кобза».

Що ж до чеснот, то й у світі образотворчого мистецтва, й у тому, що нині зветься шоу-бізнесом, — тобто в обох сферах, де мало кому таланить зберегти гідність та порядність, — Валерій Вітер ані на йоту не поступився своїми принципами. А вони у нього, попри всю розмаїтість, об’єднуються містким поняттям, що його колись визначив Лев Толстой як відчуття естетичного сорому. Валерій Вітер просто не здатний образити людину і поводитися зухвало. І це при тому, що його жарти й дотепи сприймаються далеко не всіма. Не пригадую випадку, коли він на когось гримав, хоча свої думки висловлює гранично відверто й темпераментно. Одне слово, Вітер — помірний, часом поривчастий…

Вокально-інструментальний ансамбль «Кобза» створила група студентів Київської консерваторії 1969 року, і те, що це зробили консерваторці, було вкрай важливо. Адже за радянських часів фольклорна течія у мистецтві розвивалася — і, слід визнати, масово, із залученням великих державних коштів — у двох напрямах: професійні колективи та без­ліч аматорських, які також мали змогу існувати лише за державної підтримки. Зворушлива турбота пар­тії та держави, за зовнішніх ознак етнографічного розмаїття (були репрезентовані практично всі регіони України), часом перетворювалася на пильну увагу до репертуару. До того ж естетичні, жанрові й постановочні стандарти, вироблені справжніми корифеями своїх жанрів — скажімо, Григорієм Верьовкою чи Павлом Вірським, і обкатані на численних урядових концертах та оглядах, — ставали об’єктами якщо не обожнювання, то, в кожному разі, наслідування.

Нещодавно знайшов у своїх архівах статтю з «головної» тогочасної газети «Радянська Україна» від 27 жовтня 1972 року за підписами знаних митців Платона Майбороди і Сергія Козака, в якій виголошувалося буквально таке: «Варта найсуво­рішого осуду недопустима практика «осучаснення» відомих радянських пісень і народно-пісенної творчості, яка має місце. Можна навести безліч прикладів того, як радян­ські, народні пісні штучно втискаються в прокрустове ложе чужих їм ритмів і гармоній. Так, фірма «Ме­лодія» випустила записані на плівку програми ансамблів «Кобза» і «Бояничі», де саме таким способом спотворюється прекрасна українська народна пісня». Найімовірніше (знаючи практику тих часів), що П.Майборода і
С.Козак просто підписували текст, підготовлений кимсь із «чиновних» музикознавців.

Поява «Кобзи» збіглася із загальним піднесенням української естради, а можливо, була ним зініційована. Парадоксально, але це було хоч і запізнілою, проте все ж таки реакцією на політичну «відлигу», на «шістдесятництво», яке поступово почало піддаватися ідеологічній облозі. На щастя, Володимир Кушпет, Кость Новицький, Георгій Гарбар із товаришами про це не мали й гадки, а прагнули сучасною музичною мовою донести фольклорні перлини до широкого, переважно молодого слухача й глядача.

«Дивовижне було відчуття, — згадує Вітер, — знайомі мелодії починали жити своїм окремим життям, і ми почувалися першовідкривачами. Наче ми відкопали ці пісні під час фольклорної експедиції у забутих богом глибинках. Звичайно, всі ми, музично освічені, знали, що гармонія — це одночасне звучання співзвучних тонів. Але в ансамблі гармонійним має бути не лише звук, гармонійними мають бути характери і темпераменти музик. Лише такою сумісністю пояснюю для себе той факт, що восени 1971 року я, жодного разу не виступивши у складі «Кобзи» в концерті, одразу ж узяв участь у записі великої платівки — до речі, першого в Україні стереодиска. 15 пісень ми записали тоді з небаченою швидкістю — лише за дві доби, в єдино пристойному тоді для високоякісного запису дарницькому палаці культури «Дніпро» з асом звукорежисури Юрієм Він­ником. При цьому техніка запису була, як на теперішній погляд, допотопна: найменша помилка примушувала робити все спочатку. Ініціювало цей запис керівництво союзної фірми «Мелодія», а сам диск вийшов у Підмосков’ї, на відомому Апрелевському заводі грамзапису. І з вокально-інструментальних ансамблів такої честі, крім нас, удостоїлися лише білоруські «Пісняри» та московські «Поющие гитары».

Платівка викликала справжній фурор і розійшлася миттєво. А через два тижні після того вікопомного запису відбувся перший виступ В.Вітра з «Кобзою» — спочатку в тодішньому Будинку культури харчовиків на Подолі, потім — у найпрестижнішому палаці «Україна». Втім, невдовзі довелося йти в армію — спочатку Валерію, а згодом — іншим хлопцям «Кобзи», і принаймні протягом 1972 року ансамбль фактично не грав разом. Але вже 1973 року «кобзарі» знову зібралися докупи і вже офіційно були прикріплені до «Київконцерту», вперше отримуючи, знову-таки, офіційну, хоч і невеличку платню. Цей рік був пам’ятний тим, що на Всесоюзному конкурсі вокально-інструментальних ансамблів у Мінську «Кобза» отримала третю премію, і це лауреатство відкривало для хлопців ширші можливості в сенсі гастролей — не лише в Україні, а й по Союзу.

Невдовзі «Кобза» мала шанс поїхати й за кордон — на Всесвітній фестиваль молоді та студентів у Берліні, але в останню мить з’ясувалося, що керівник ансамблю Сашко Зуєв не був членом ВЛКСМ, і українські комсомольські керівники поїздку заборонили. Найцікавіше, що Москва ладна була відправити нас, а ось наші доморослі ортодокси не схотіли поступатися принципами.

Втім, «кобзарі» недовго переживали — молоді були, абощо… Пір­нули, як у вир, у гастрольні подорожі. Весь Союз об’їздили вздовж і впоперек. Калінінград, Прибалтика, Європейська Росія, Урал, Сибір, Да­лекий Схід, Камчатка, Сахалін, Ха­баровськ, Магадан… І показово: український репертуар із відчутним фольклорним забарвленням повсюдно сприймався на ура. Траплялися порадники, які казали: «Співай­те російських пісень, щоб вас краще розуміли…» Втім, з’ясувалося, що цінували ансамбль саме за українські пісні, й Валерій не може пригадати жодного випадку, коли б упродовж десятилітніх гастролей Союзом виникали якісь проблеми з українським репертуаром.

А наприкінці 1974 року десять днів «кобзарі» виступали в московському концертному залі «Росія» одночасно із Софією Ротару: одне відділення — «Кобза» і одне — Ротару. І всі десять днів був повний аншлаг. У Ленінграді нас приймали у великому залі «Октябрьський» — теж десять днів поспіль. І на рекламі там було спочатку — «Кобза», «Кобза», «Кобза»… а потім — Елтон Джон, Елтон Джон, Елтон Джон… Найбільше ж закарбувалися в пам’яті численні фестивалі, в яких брала участь «Кобза», — перш за все своєю неповторною атмосферою приязні — як із боку публіки, так і з боку учасників. Славнозвісні білоруські «Пісняри», «Аріель» з Уралу, «Калинка» з Ленінграда — всі вони стали нашими друзями. З особливою теплотою приймали нас на Далекому Сході, де здавна живе чимало українців, на Камчатці (ми були там двічі), в Магадані. До речі, в Магадані після відвідин нашого концерту нас запросив до себе в гості легендарний російський співак 20—30-х років Вадим Козін (свого часу він був висланий у Магадан і залишився там до кінця свого життя).

Коли ми з Валерієм згадували ті часи, дійшли трохи парадоксального висновку: для багатьох музичних жанрів справжньою відлигою був період, який увійшов в історію Радянського Союзу під назвою «застій». «Можливо, це випадковість, — каже Вітер, — але для мене як плакатиста саме 70-ті та 80-ті роки стали рясними на призи виставок і конкурсів. Інша річ, що найважче було пробитися через решето відбору саме в Україні, а вже у Москві чи Ленінграді я майже завжди опинявся у ранзі лауреата. З кількох десятків моїх плакатів, відзначених поза межами України, у нас було видано лише три, та й то після перемог на всесоюзних або міжнародних конкурсах. До речі, і плакат-афішу для «Кобзи», який я зробив, використавши стилізоване зображення козака Мамая, у нас «зарубали», побачивши в ньому прояви… націоналізму».

«Кобзі» з Вітром поталанило, бо ж він, крім афіш і плакатів, зробив кілька варіантів сценічних костюмів для ансамблю. На щастя, костюмів ніхто не заборонив.

/img/st_img/2007/650/12-1-.jpg
/img/st_img/2007/650/12-1-.jpg
Так само непросто було «Кобзі» потрапити на гастролі за кордон. Уперше ми виїхали 1977 року до Братислави на Дні України в Словаччині лише завдяки активній допомозі Євгенії Мірошниченко. А вирішальною для «Кобзи» в сенсі закордонних поїздок стала подорож на Кубу. Тут певною мірою допоміг випадок. Коли славетний космонавт Павло Попович балотувався до Верховної Ради СРСР, «Кобза» їздила з ним у виборчий округ на його батьківщину, в Узин на Київщині, виступала перед виборцями з концертами. Потім він вирішив віддячити «кобзарям»: пішов до тодішнього міністра культури СРСР Петра Демічева і попросив дозволити поїздку «Кобзи» на Кубу (а Попович тоді очолював Товариство радянсько-кубинської дружби), i за п’ять днів «кобзарі» отримали всі виїзні документи. Відтоді в ансамблю встановилися тісні контакти з Госконцертом, і «Кобза» почала їздити на гастролі за кордон регулярно — в Німеччину, Фінляндію, Чехословаччину, Монголію… А вже потім були поїздки до Канади.

На жаль, життя творчих колективів найчастіше не буває безхмарним. Музиканти — народ непоступливий, бунтівний, емоції в них явно переважають над раціо. За класичним визначенням, справжнє життя театрального колективу — півтора десятиліття, решта — фарисейство. Цей постулат справдився й для «Кобзи». Змінювалися художні керівники, плинність складу перевищила всі допустимі межі, репертуарно ансамбль втратив свою неповторність, недоторканною збереглася хіба що назва. Старий багаж нічого вже не міг врятувати. І з 1987 року Валерій Вітер пішов у самостійне плавання. Він давно вже відбувся як художник-професіонал високого ґатунку і, розірвавши цупкі пута нескінченних гастролей, отримав можливість самостійно планувати своє життя і свій час.

Дев’яності роки — час непростий і зламний. В.Вітер уповні відчув його примхливий подих, але долав усі перешкоди, не загубивши себе. Наприкінці минулого століття він знову примусив говорити про себе у звичних іпостасях — і як про художника, і як про співака, а також у новій — як про організатора, продюсера, аранжувальника. Наслідок копіткої праці — створення групи «Кобза-Original».

Після більш ніж тривалої паузи Валерій наважився зібрати рештки того, що йменувалося «Кобзою», у сивочолому вигляді, влити дещицю свіжої крові й отримати багато в чому принципово нову якість.

У 1993 році Вітер і Володимир Кушпет (один із засновників «Кобзи») мало не експромтом — Валерій з гітарою, Володя з бандурою — нашвидкуруч створили дует і як два ветерани «Кобзи» впродовж двох місяців виступали на півночі Франції та в Бельгії. Згодом у тому ж самому складі концертували в Парижі, а потім до них долучився ще один «кобзар» (а насправді флейтист-віртуоз) Георгій Гарбар.

2001 року до цього тріо приєдналися досвідчений Ігор Курилів та молодші Микола Давиденко, Ми­хайло Гай, трохи згодом — Валерій Дарченко. Але перед тим Вітер виконав справді титанічну роботу, повернувши з небуття старі фондові записи «Кобзи», які зберігалися у катастрофічному стані. Ці записи він ретельно реставрував і відтворив на CD-носіях. «Кобза-Original», на відміну від давньої, концертної «Кобзи», є переважно студійною групою. Виступає зазвичай презентаційно. Адже кожен із її членів має свої постійні справи, й інтенсивне гастрольне життя — це вже не для них.

Валерій Вітер сам і разом із «Кобзою-Original» записав чимало нових дисків. Він здійснив копітку пошукову працю, формуючи склад кожного диску і обираючи певні варіанти тексту й музики. Багато творів Валерій записував сам-один під гітару, накладаючи під час запису по шість голосів. До того ж дизайн і оформлення дисків —
В.Вітра.

Валерій та його товариші по гурту час від часу концертують у Києві та в містах України, аудіо- і відеозаписи В.Вітра та «Кобзи-Original» з’являються на українських каналах. А недавно Валерій довідався, що їхні записи лунають і в далекому Сибіру. На початку нинішнього року Вітер із братами-колегами відвідали Сургут — місто нафто- і газовидобувників (Тюменська область), де працюють тисячі й тисячі вихідців із різних регіонів України. Запросили киян і організували їхні виступи активісти національно-культурної автономії «Українська родина». Два концерти та фольклорні забави й співи, які об’єднали гостей із сургутськими українцями, створили справжнє свято. Заради цього варто було летіти з пересадками за тисячі кілометрів.

Утім, Вітру до таких відстаней не звикати. Він напрочуд легкий на підйом. У цьому я пересвідчився кілька років тому, коли в спринтерському темпі було організовано поїздку до Канади мобільної групи у складі народної артистки України Ніни Матвієнко, Валерія Вітра, славетного Миколи Сядристого та автора цих рядків. Крім мікромініатюр Сядристого, у просторому виставковому залі мерії Торонто експонувалося кілька десятків плакатів Вітра. А дует Матвієнко-Вітер виступав і на сцені, і в більш камерних зібраннях.

Related video

Нинішнього року Валерій (а разом із ним його шанувальники) відзначатиме своє шістдесятиліття. Ве­ликий виставковий зал столичного Будинку художників репрезентуватиме широку гаму творчості Вітра-художника (портрети, пейзажі, плакати), а концертний зал надасть унікальну можливість послухати ювіляра (соло і з «Кобзою-Original») та численних його друзів по пісенному мистецтву. 6 грудня там царюватиме Валерій Вітер — як завжди, помірний і часом поривчастий.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК