Патрік, усміхнений громадянин світу

Нині з легкої руки радикалів різного штибу явище глобалізації дедалі частіше набуває негативного забарвлення. Тим часом глобалізацію варто сприймати як закономірний етап розвитку сучасної цивілізації (в історії людства — великою мірою циклічній — траплялися такі періоди). І уособленням цієї всеосяжної тенденції були люди, котрі випереджали її домінування, — космополіти (в перекладі з грецької — громадяни світу). У сорокові-п’ятдесяті роки тодішні радянські ідеологи використовували тавро «космополіти» як синонім людей, позбавлених патріотизму й відірваних від батьківщини та свого народу.

На моє переконання, справжнім космополітом, тобто громадянином світу в неперекрученому сенсі цього визначення, був Патрік О’Брайєн, який нещодавно пішов із життя.

Його ім’я — культове для ірландців. Але виріс він у Франції, отож наголос в його імені зсунувся, на французький кшталт, у кінець слова, а прізвище зазвучало по-галльському — Бріен.

Він зростав у франкомовному середовищі саме в розпал «лінгвістичної війни» між Фран­цією та Великою Британією. Пригадую, як 1989 року в Пари­жі я заблукав і, практично не знаючи французької мови, намагався розпитати дорогу англійською. Дарма! Ані перехожі, ані поліцейські-ажани не могли мені зарадити, а лише ніяково знизували плечима.

Анатолій Гайдамака, народний художник України: «Це була унікальна людина. Його життя — яскраве, наче метеор, залишило глибокий слід у наших душах. Я поставлю тут лампадку від Гроба Господнього, вогонь, який я привіз із Єрусалима. Нехай цей вогонь нагадує нам про невмирущість людських добрих справ, якими щедро ділився Патрік».

Алла Завальська: «Він помер раптово, на руках у Марлен, і швидка, яка миттєво прибула, не встигла нічого зробити… Він ніколи не скаржився на самопочуття, хвилювався за інших. Тому, певно, все так сталося… Пригадую, як Патрік після відвідин нашого Музею Великої Вітчизняної війни, де він збагнув, яких незліченних жертв коштувала нашому народові перемога над фашизмом, протягом години не вимовив і слова. Він чуже горе завжди робив своїм… І ще пригадую, як він любив українську кухню! І це при тому що французька славиться на увесь світ! А як він кумедно підспівував дітям із нашого ансамблю!»

Сергій Кролевець, генеральний директор Національного історико-культурного заповідника «Києво-Печерська лавра»: «Щоразу після спілкування з Патріком я ловив себе на думці, що він у будь-якій ситуації поводився гранично відверто, завжди говорив правду, був щирим до нестями — цього всього нерідко бракує нам. Ми говоримо одне, подумки схиляємося до другого, а робимо третє. Йому була чужою подвійна мораль. Жаль, що ми свого часу не все розповіли Патріку, що могли б, і не все почули від нього».

Валерій Вітер, співак, художник: «Від Патріка завжди йшли такі невловимі імпульси, які давали змогу долати мовні бар’єри. Пригадую аналогічні враження від спілкування з моїм англійським другом Мартіном Бекфордом. Я англійську знав препогано, але нашим розмовам з ним це зовсім не вадило. Так само було й під час спілкування з Патріком. Поруч говорили інші французи — я майже нічого не розумів. Варто було вступити в розмову Патріку — і все ставало на свої місця. Взагалі, Патрік — чи не найкраща людина з усіх, кого я знав. Я сприй­мав його як брата…

У ці сумні хвилини хотів би скласти шану Марлен, дружині й вірному другові Патріка. Це — свята людина. Патрік завжди був дуже зайнятим і багато часу проводив за межами країни. Отож нелегка справа виховання чотирьох дітей майже повністю лягла на її плечі. А гостинність і терплячість Ліллі під час нашої двомісячної «навали» були просто безмежні.

Якось морозної погоди я запросив Патріка на стадіон, де київське «Динамо» грало міжнародний матч. Мусив знайти йому велику хутряну шапку, а під час перерви вболівальники, що сиділи поруч, почали «лікувати» геть змерзлого Патріка горілкою та ковбасою. Природно, спершу його це здивувало (особливо те, як вдалося пронести горілку на стадіон), але він миттєво адаптувався до незвичної процедури, і його одразу визнали за свого…»

Володимир Кушпет, музикант і педагог: «Унікальна людина, француз ірландського походження, але його світосприйняття, як на мене, більше скидалося на слов’янське. Нас усіх, хто бував у Патріка і Марлен вдома, вражала дивовижна атмосфера в цій родині: там панувала якась неповторна гармонія броунівського, на перший погляд — безладного і безперервного, руху, де кожен член сім’ї, незалежно від віку, не тиснув один на одного. Пригадую, як я грав там на наших старовинних народних інструментах, ми співали разом із Валерієм Вітром, а французи зачаровано слухали, хоч не знали нашої мови і ніколи раніше не чули звуків бандури чи ліри, а потім на ці звуки і співи поприходили сусіди… Це був унікальний людський фестиваль!»

Згадану зустріч-поминки фіксували на відео, аби цей диск, сповнений світлого суму, доправити Марлен та її дітям. До цього додали відзнятий кілька років тому сюжет про перебування Патріка і Марлен у Києві, який демонструвався на 1-му Національному каналі. Камера зафіксувала Патріка і Марлен у Софії Київській, у Лаврі, на Андріївському узвозі, на Подолі, в Музеї Тараса Шевченка, в сім’ях їхніх київських давніх і нових друзів. Під час зустрічі раз у раз нагадували про себе урочисті звуки курантів Лаври. На відеокасеті кожен новий кадр святих київських місць, які так шанував Патрік, акцентувався ударом курантів. А насамкінець раптово виникло лукаве обличчя Патріка, і стоп-кадр зафіксував його останню для нас пустотливу одчайдушну витівку — висолоплений язик.

…Коли я переглядав відеодиск, звернув увагу на те, що зустріч-поминки аж ніяк не справляла враження поминального ритуалу: кожен, хто прийшов, певно, тримав у пам’яті вічно усміхнене обличчя Патріка О’Брайена.