Абітурієнти, тести, комп’ютери і… демократія

У розмовах про вступ до вищих навчальних закладів (ВНЗ) знову частіше згадують про хабарі, ніж про рівень завдань та технологію проведення вступних випробувань. Однак про тести більше критичних публікацій, ніж педагогічних досліджень, а довіра до комп’ютерів значно похитнулася стараннями комунальних служб та Центральної виборчої комісії, які всі прорахунки й відверті шахрайства у своїй роботі пояснюють помилками комп’ютерів і звалюють на хакерів та віруси. Кожен знає, що комп’ютер — це лише інструмент, який використовують конкретні люди, тому результат залежить не від цього інструменту, а від людей. Одні вузи, які проводять тестування, повідомляють результати негайно у присутності абітурієнтів, інші — за кілька годин, ще інші — за тиждень чи три. Спостерігаючи це, люди далі говорять про корупцію, бо легше прошепотіти сусіду, що «мою дитину зрізали», ніж визнати, що вона погано вчилася.

Хоч диму без вогню не буває, але більшість розмов про корупцію — це плітки, а плітки виникають там, де бракує інформації. Першоджерелом такої інформації мали би бути Умови прийому до вищих навчальних закладів України, затверджені наказом № 164 від 18 березня нинішнього року. Читаємо перший абзац статті 17: «Кількість, перелік і форма вступних випробувань визначаються правилами прийому до вищого навчального закладу (вступне випробування з української мови обов’язкове).» Логічно припустити, що ВНЗ сам обирає форму проведення вступного випробування: усний або письмовий іспит чи тестування. Але вже у четвертому абзаці цієї ж статті однозначно зафіксовано, що «вступні випробування проводяться у формі тестування», а перед тим у статті 15 зазначалося, що «для осіб, які не вивчали (не атестовані) української мови, приймальна комісія з урахуванням наявності педагогічних і науково-педагогічних кадрів установлює конкурсне вступне випробування з тієї мови, оцінки з якої виставлені в документі про освіту». Спробуйте вирішити, чи є обов’язковим вступне випробування з української мови. Дозволяється писати диктант, переказ або твір — чи проводити лише тестування? Можна вийти з ситуації, записавши в правилах прийому, що «вступне тестування з української мови проводиться у формі творчого переказу», як це зробив Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут». А чому не у формі усної співбесіди?

Тестування не є синонімом до перевірки знань, а означає конкретну форму такої перевірки. У такому важливому нормативному документі мав би бути не тільки чітко означений термін «тестування», мали б указуватися хоча б основні вимоги до його проведення: кількість тестових завдань, схеми оцінювання, відкритість (доступні абітурієнтам усі завдання чи тільки зразки), коло людей, які мають доступ до закритої бази завдань, та їх відповідальність за розголошення її змісту, процедура проведення вступного випробування, перевірки й оголошення результатів. Нічого цього в Умовах прийому немає, тому кожен ВНЗ проводить це тестування по-своєму.

Можливо, Міністерство освіти і науки вирішило, що для двохсот тисяч абітурієнтів нинішнього року вступні випробування проведемо як-небудь, а вже з наступного створимо централізовану установу, яка проведе і випускні іспити за школу, і вступні до ВНЗ. На це вказує наступна фраза Умов прийому: «Як результати вступних випробувань зараховуються результати зовнішнього оцінювання навчальних досягнень випускників загальноосвітніх навчальних закладів, підтверджені відповідними документами (документом) Українського центру оцінювання якості освіти».

Ця вимога також викликає багато запитань. Центр досі ще не створений, а «відповідні документи» видає саме міністерство на основі тестування, проведеного в рамках проекту «Центр тестових технологій» міжнародного фонду «Відродження». Результати має зарахувати приймальна комісія конкретного ВНЗ, але жодних вказівок щодо критеріїв такого зарахування теж немає. Проблема полягає в тому, що лише десять тисяч учнів змогли взяти участь у тестуванні, тому «відповідний документ» подасть до приймальної комісії лише приблизно кожен двадцятий абітурієнт, а решта складатимуть вступні випробування у ВНЗ. Спробуйте вирішити, у яке місце рейтингового списку записати результат 24 бали з 40, якщо всі решта писали письмовий іспит, що оцінювався за 100-бальною шкалою? Це так само некоректно, як визначати місце серед стрибунів у довжину спортсмена, який посів 10 місце зі стрибків у висоту з результатом 1 м 83 см. Знову ВНЗ виходитимуть із ситуації, самостійно придумуючи правила перерахунку результатів.

Небагато інформації ми почерпнули з умов прийому, не стали більше знати і після читання правил прийому того чи іншого ВНЗ. Звичайно, формальні правила зарахування на основі оцінок там прописані конкретніше. Але питання підготовки завдань, проведення іспиту, оцінювання та оприлюднення результатів або не висвітлені зовсім, або подані в загальних рисах. Ситуацію погіршує ще й той фактор, що всі згадані етапи вступу відбуваються, в буквальному розумінні, за зачиненими дверима. Залишається лише вірити, що там, у зачиненому для сторонніх корпусі навчального закладу, все відбувається саме так, як розповідав ректор на прес-конференції. Повірити можна, але краще побачити. Вступні випробування мають бути змаганням абітурієнтів за право навчатися за державний кошт, а не судом над ними. Тому екзаменатори повинні вирішувати все публічно, як судді на змаганнях, а не в зачиненій кімнаті, як у суді.

Ми настільки звикли до існуючої системи проведення іспитів, що навіть не задумуємося про її недоліки, а сперечаємося лише про те, хто чесніше проведе відбір абітурієнтів — ВНЗ для себе чи якийсь всеукраїнський центр для всіх. Суть від цього не змінюється, бо до процесу в обох випадках буде залучена приблизно однакова кількість людей із однаковою мораллю. Потрібно демократизувати сам процес, зробивши його прозорим і підконтрольним громадськості. Щоб обґрунтувати це, хочу навести порівняння процесу відбору майбутніх абітурієнтів з виборами депутатів. Це невелике перебільшення, бо вступ — це вибори майбутньої еліти нації.

Отже, уявімо собі, що вибори відбуваються так, як зараз вступні випробування. Кандидатів реєструє створена президентом комісія. Бюлетені та інформацію про кандидатів готують таємно, ми зможемо прочитати її безпосередньо в день виборів і тільки в приміщенні дільниці. Голосуватимемо так, як і тепер, але заходити до приміщення зможемо тільки за перепустками у визначений графіком час. Після закінчення голосування всі бюлетені відправлять секретною поштою до Києва для опрацювання. Через два тижні оголосять рейтинговий список кандидатів згідно з кількістю поданих за них голосів. Оскаржувати результат може лише особисто кандидат протягом доби після оголошення результатів, причому предметом апеляції може бути лише кількість поданих конкретно за нього голосів. Доступ до всіх бюлетенів і протоколів мають лише гарант конституції та особи, яким він довіряє. Для повноти картини зауважте, що законодавчо процедури голосування не встановлені, а кожна комісія проводить їх, користуючись своїми внутрішніми правилами і своїми поняттями про справедливість. Наприклад, кандидату-інваліду автоматично додається тисяча голосів, а за рекомендацією депутата вищого рівня — двісті. Уявили?

Зрозуміло, що з таким законодавством про довіру до держави годі й мріяти. А як ми сподіваємося входити в Болонський процес, на яких підставах сподіваємося на вільний вибір місця навчання та визнання наших дипломів?

Потрібно демократизувати процес відбору до ВНЗ. При цьому не можна сліпо копіювати закордонний досвід, бо лише в нас атестат про середню освіту отримують усі учні, диплом про вищу освіту також отримують практично всі студенти, а перепусткою на шляху до отримання диплома фактично є вступні іспити. Тестування має замінити підсумкову державну атестацію у школі, а ВНЗ можуть використати його для відбору чи пошуку абітурієнтів. Результат тестування має бути вказаний із кожного предмета окремо за однаковою шкалою, але варіант тесту може об’єднувати тестові завдання з кількох предметів. Рівень складності тестів має бути таким, щоб атестати отримували приблизно 90% учнів, а максимальної кількості балів із кожного предмета досягали близько 10% учнів. Сертифікаційне тестування встановить необхідний рівень вимогливості під час випуску зі школи, поверне значимість шкільного атестата, а кращим учням не дасть можливості заспокоїтися отриманням тільки необхідного для тестування мінімуму знань.

Необхідно створити єдину базу тестових завдань із кожного предмета, доступну для всіх по мережі Інтернет. Основу такої бази можуть становити тестові завдання різних ВНЗ, завдання шкільних збірників та тематичних атестацій. Обсяг такої бази не дозволить заучувати відповіді на кілька десятків чи сотень завдань, а репетиторство стане просто формою індивідуального платного навчання. Потрібно допустити на будь-який етап проведення екзаменів спостерігачів, тобто осіб, які зголосилися б на безоплатній основі стежити за процедурою. Спостерігачі попередньо реєструються, ознайомлюються зі своїми правами та підписують угоду про відповідальність за перевищення своїх повноважень.

Повний опис процедури тестування за обсягом буде таким же великим, як закон про вибори, але для учня вона має бути не складнішою, ніж процедура голосування для виборця. Потрібно спочатку розробити саме правила підготовки і проведення тестування, тільки після цього можна доручати цю роботу навчальним закладам або створювати з цією метою окремі організації. Зараз існує реальна небезпека створення організації з монопольним правом оцінювання випускників школи та абітурієнтів, якій буде доручено самостійно розробити положення про свою діяльність.

Треба згадати і про права самих екзаменованих. Усім відомо, як хвилюється людина, коли знає, що у неї єдиний шанс вирішити свою долю. Хто забув, уявіть собі, що вам потрібно пройти по брусу завширшки 10 сантиметрів, який лежить на землі. Чудово. А тепер брус закріпили на висоті 20 метрів. Відчуваєте, як впливає відсутність права на помилку? Тому учні й абітурієнти повинні отримати право повторно складати іспит.

На згадку про тестування багато педагогів одразу скептично посміхаються. Найкращий спосіб оцінити учня — це розмова з професором, але тільки якщо професор обирає учнів для себе особисто і сам страждатиме від помилкової оцінки. Так само можна скептично дивитися на анкети шлюбних агентств чи знизувати плечима, слухаючи виступи окремих депутатів. Помилки були, є і будуть, але при масовій оцінці людей ми можемо керуватися лише об’єктивними даними, а їх у нашому випадку можуть дати лише тести. А сучасні технічні засоби дозволяють зробити процедури тестування швидкими і прозорими.