А ПРОПИВАТИ, СХОЖЕ, НІЧОГО…

Навчатися в медичному дуже нелегко, але Стас, мій добрий знайомий, усі сім років отримував там переважно відмінні оцінки. Спілкуючись із ним, завжди думав: «Ось із кого вийде чудовий педіатр!» Знаючий, уважний, делікатний. А те, що закоханий у майбутню професію, видно неозброєним оком.

Після інституту — рік інтернатури, а потім... А потім Стас перетворився на... майстра комп’ютерної верстки, благо, батько в нього журналіст, удома є «Пентіум», та й деякі фахові навички ремесла юнак набув.

— А на медицині що — хрест? Не шкода? Адже стільки років навчався...

— Навіть не уявляєте, як шкода, — відповів Стас так щиро, що я навіть розгубився, кого жаліти — медицину чи самого Стаса. — Та хіба проживеш на сто десять гривень ставки! А я одружився, у мене сім’я. На журнальній та книжковій верстці маю тисячі півтори, і це не межа...

Сумно, що людина покинула улюблену справу через гроші. Та найсумніше, що таких Стасів нині — море! Серед моїх молодих знайомих немає практично нікого, хто б працював за професією. Бібліотекар Наталя, приміром, працює рекламним агентом. Знавець китайської мови Лера торгує на базарі корейськими і турецькими шмотками. Філософ Елеонора влаштувалася секретаркою в приймальні заступника міністра — і зовсім не тому, що звідти краще осягати й осмислювати світ. Випускник знаменитого ХАІ Олексій продає відеокасети та сідіроми на Петрівці — ракетні двигуни його тепер не хвилюють. А теплотехнік Віктор після Київського політеху то циклює паркет, то взагалі сидить, склавши руки...

Зауважте: йдеться не про тих, хто в сорок-п’ятдесят років був змушений через зміну реалій перекваліфіковуватися, переучуватися, перейти на роботу, яка ще років 15—20 тому не наснилася б йому і в найжахливішому сні. Герої цієї статті — найсвіжіші, якщо можна так висловитися, фахівці, дипломи яких датовані 1999-м, 2000-м роками. Абсурд ситуації очевидний — навіщо осягати ази й таємниці професії, яка тобі в житті не знадобиться? Навіщо витрачати гроші із сімейного, державного та інших бюджетів просто на «кірочки»? Безперечно, будь-який вуз, чи технічний, чи гуманітарний, формує певної широти кругозір, проте у професіональній діяльності без вузької спеціалізації (до речі, американці ще зі шкільної лави віддають їй перевагу) не обійтися. Гірко, дуже гірко, що багаторічні зусилля з вирощування профільних фахівців сходять нанівець. Випускників вузів звинувачувати не можна. Вони жертви тих обставин, в які заганяє їх наша чудернацька, потворна, знівечена економіка. Заводи, фабрики не працюють, а країна плодить інженерів, які потім не знають, куди приткнутися. Льотні училища готують пілотів, які ніколи не піднімуться в небо. Вчителі не йдуть до шкіл, бібліотекарі — до бібліотек, архівісти — в архіви, оскільки на злидарські зарплати прожити неможливо. Хороші письменники, й ті перекваліфікувалися на журналістів, тому що за книжки гроші не платять, а в газеті або журналі як-не-як, а прогодуватися можна. Ясна річ, за всіх часів знаходилися люди, які раптом прозрівали: адже ця професія не моя! Любов до обраної в юності справи відступала під натиском іще палкішої пристрасті до іншого заняття. З хорошого лікаря Віталія Коротича вийшов талановитий поет і журналіст. Захоплений інженер Валерій Меладзе став прекрасним співаком. Приклади можна продовжити, але все-таки це винятки з правил.

Резюме буде стислим: молоді люди зараз навчаються, щоб переучуватися. Україна перестає бути країною професіоналів. Держава зазнає прямих збитків.

Згадуються поширені колись приказки: хороша людина — не професія, хто на що навчався, професіоналізм не проп’єш. Тепер, до речі, частіше кажуть: хто куди прилаштувався. А пропивати, схоже, й нічого...