«Лампочка Григоровича». Про деякі аспекти білоруського енерготранзиту

На думку фахівців, нині сорокова частина виробленої у світі електроенергії продається з перетинанням принаймні одного кордону, тобто експортується. Порівняно з нафтою й газом, це, звісно, небагато, але річ у тому, що світового ринку електроенергії в такому вигляді, в якому існує ринок вуглеводневої сировини, немає, хоча будівництво ліній електропередач на порядок дешевше, ніж прокладання газопроводів по суші чи, тим паче, морському дну. Попри це, транзит електроенергії до Європи з країн СНД поки що перебуває в початковій стадії.

Вранці гроші — ввечері стільці?

Звісно, щось для збільшення експорту електроенергії в європейському напрямку робиться. Так, проведено низку двосторонніх і багатосторонніх переговорів з участю білоруської, української, литовської й російської сторін про підключення експортних ЛЕП до центральноєвропейської системи CENTREL. Певна частина білоруської електроенергії експортується, хоча сама структура електроспоживання в основних транзитних країнах Східної Європи негативно позначається на можливостях організації такого транзиту до Польщі, Німеччини й далі — до Північного моря.

Сьогодні Білорусь потребує імпорту електроенергії в межах 20—25% від споживання, себто від 3 до 4 млрд. кВт·год на рік. І хоча, за твердженням посадових осіб із концерну «Біленерго» (монополіста в галузі електроенергетики країни), білоруські генеруючі потужності в змозі перекрити наявний дефіцит, собівартість їхнього «продукту» буде вища, ніж у сусідів. Річ у тому, що росіяни можуть використовувати дешевшу вуглеводневу сировину, і в них розвинена ядерна енергетика; у литовців є Ігналінська АЕС, отож для Білорусі імпорт вигідніший. Тому впродовж усього періоду незалежності Білорусь імпортувала з Литви обсяг електроенергії, якого не вистачало. Проте й тут вона «прославилася» постійними затримками оплати литовських поставок. Концерн «Біленерго» весь час намагався «лавірувати» між двома основними постачальниками, розраховуючи використовувати різницю в тарифах для отримання найвигідніших умов. Особливо яскраво це виявлялося у відносинах із РАТ «ЕЭС России», коли така тактика супроводжувалася нескінченними амбіційними заявами про необхідність подальшого пропрацювання питання транзиту російської електроенергії на Захід через білоруські мережі. Інакше кажучи, проблему транзиту використовували як засіб тиску на постачальника в надії отримати преференції в поставках «сьогодні», заявляючи про готовність розглянути пропозиції партнера про транзит «завтра».

«Скільки мотузку не плети...»

У 2001—2003 роках практика «нацьковування» енергопостачальників дала серйозний збій, оскільки за поставлену з Ігналінської АЕС енергію накопичилася величезна заборгованість. Бартер, запропонований Білоруссю, був Литві не потрібний, і вона звернулася до російських посередників, які не дуже охоче, але погодилися прийняти білоруські товари в залік заборгованості Литви. Але відтоді РАТ «ЕЭС России» з допомогою дочірньої фірми почало частково контролювати поставки до Білорусі литовської електроенергії. Весь 2003 рік тривали безперервні консультації між РАТ і «Біленерго» про вартість поставок із Росії. Річ у тому, що білоруси наполягали на збереженні попереднього тарифу (1,68 цента за кВт·год), а росіяни вимагали 2,03 цента. Переговори проходили дуже напружено.

Концерн «Біленерго», очевидно, синхронізувавши свої позиції з керівництвом «Білтрансгазу», який тоді ж вів запеклий бій за внутрішньоросійські ціни на газ для білорусів, фактично заморозив свої вимоги, і з початку 2004 року РАТ «ЕЭС России» було змушене припинити постачання електроенергії у Білорусь. Одночасно припинилися й консультації про можливість транзиту її до Західної Європи: Білорусь перетворилася на нездоланну перепону для потенційних європейських споживачів. Отож зимові місяці 2004 року ввійдуть у білоруську історію як період повного провалу енергетичної політики білоруського керівництва.

Проте концерн «Біленерго» не вважав ситуацію критичною, оскільки енергетичне керівництво країни, свідомо затягуючи переговори з РАТ «ЕЭС России», одночасно запасало мазут на білоруських електростанціях. І хоча це обіцяло певну стабільність ситуації, у країні почав відчуватися брак електроенергії.

Тоді «Біленерго» звернувся до енергетичних компаній України й Литви з проханнями про енергопоставки. Але ціни на українську електрику виявилися вищими за ті, які весь 2003 рік пропонувало РАТ «ЕЭС России». І обурені білоруські чиновники заговорили навіть про «енергозмову». Правда, Литва пішла назустріч, однак... лише з допомогою того ж таки РАТ, оскільки розраховуватися Литва доручила знову дочірній компанії — «Интер РАО ЕЭС». У результаті склалася, по суті, парадоксальна ситуація: усі спроби білорусів диверсифікувати імпорт електроенергії в країну негайно наштовхувалися, як на стіну, на РАТ «ЕЭС России».

Чого не можуть бізнесмени, те під силу політикам?

Ілюзія розв’язання цієї проблеми виникла після червневої зустрічі в Сочі президентів Росії й Білорусі. З’явилася можливість вийти з глухого кута (хоча самі білоруси його й створили) одночасно з підписанням контракту на поставку й транзит російського газу. Зрештою, у рамках попереднього протоколу РАТ «ЕЭС России» розпочало з середини серпня постачання електроенергії в Білорусь. Оскільки справа зрушила без підписання контракту, аналітики запровадили термін «політична поставка» (хоча пізніше договір усе-таки було підписано).

Проте слід відзначити, що така «благодійність» не характерна для РАТ, яке витратило роки на наведення відносного порядку з оплатою спожитої енергії. Усі ми пам’ятаємо рішуче «відключення» цілих міст і стратегічних об’єктів. Але, зважаючи на все, поновлення електропостачання входило в пакет політичних домовленостей між В.Путіним та О.Лукашенком щодо оголошення останнім референдуму про продовження президентських повноважень. На користь такої версії виступає й те, що у вересні постачання електроенергії з Росії було припинено, тому проблема енергодефіциту залишилася нерозв’язаною.

І хоча офіційний Мінськ сподівається на те, що енергосистема Білорусі має власні резерви генерації, проте все не так просто, оскільки контракту на постачання природного газу у 2005 році немає навіть у проекті, а 90% енергетики Білорусі працює саме на газі. Звісно, можна перевести станції на мазут, але це те ж саме, що топити пічку асигнаціями, оскільки собівартість білоруської кВт·год тоді зросте на кілька порядків. І простору для маневру на цьому полі немає ніякого. А вже через рік Литва сама перетвориться на активного покупця, оскільки однією з умов вступу її до ЄС була зупинка Ігналінської АЕС.

І хоча Москва наполегливо пропонує створити єдину енергосистему (ще в 1999 році між російським і білоруським урядами було підписано угоду про це), Мінськ до такого повороту подій абсолютно не готовий.

За роки незалежного існування Білорусь так і не сформувала власної концепції транзиту. А ставши перешкодою для транзитних маршрутів у Європу, країна ризикує взагалі втратити навіть статус транзитної. Адже, скориставшись сучасними технологіями, змінити транзитний вектор зовсім нескладно — справа лише в часі та інвестиціях.