В ЄВРОПІ. МАЙЖЕ

C 21 по 23 травня в київському Міжнародному виставковому центрі проходила 5-та Пан’європейська конференція міністрів екології «Навколишнє середовище для Європи». В її роботі мали взяти участь делегації з 53 країн Старого Світу, Америки, Кавказу та Центральної Азії, а також представники численних міжнародних і неурядових організацій. Проігнорували захід Ісландія, Андорра та Ізраїль. Втім, і багато інших розвинених держав — учасників 5-го «Навколишнього середовища...» більш ніж красномовно продемонстрували своє ставлення до київського форуму, приславши як глав «екодесантів» чиновників, чий ранг на порядок нижчий за міністерський.

Основне політичне значення київської конференції, на думку експертів, полягає в тому, що вона визначила нові шляхи для транснаціонального співробітництва після розширення Європейського Союзу. Мабуть, жодний із документів конференції не викликав стільки дискусій, як Стратегія екологічного партнерства для країн Східної Європи, Кавказу та Центральної Азії, прийнята у форматі держав Європейської економічної комісії (ЄЕК) ООН. Спочатку передбачалося, що країни колишнього СРСР, серед яких і Україна, підпишуть окремий документ, так звану «стратегію 12-ти». У такому випадку було б складно погоджувати багато законодавчих позицій, розвивати співробітництво навіть між колишніми країнами соцтабору, домагатися рівності у відносинах з європейськими партнерами. Україна запропонувала розширити рамки стратегії, піти на своєрідний компроміс: до ЄС ми, зрозуміло, не ввійшли, але прийнятий документ максимально наближає нас до екологічного законодавства Євросоюзу. У новому форматі документ забезпечує практично повну юридичну рівність між країнами ЄС та їхніми пострадянськими партнерами.

Урівнює нас із європейськими державами й ціла низка інших документів, прийнятих на конференції. Приміром, три протоколи: про регістри викидів і перенесеннях забруднювачів, про стратегічну екологічну оцінку й про громадянську відповідальність і компенсацію за шкоду, завдану впливом транскордонних промислових аварій. Перший дозволить не допустити перетворення нашої країни на міжнародний смітник відходів: тепер такий «імпортер» зобов’язаний буде відкрито повідомити про свої наміри на певному сайті в Інтернеті. Окрім того, про свої викиди зобов’язані будуть повідомляти і більшість промислових гігантів, які постійно забруднюють навколишнє середовище.

— Протокол, — зазначила заступник директора міжнародного центру «Еко-злагода» Ольга Сперанська, — дасть можливість різноманітним зацікавленим структурам отримувати інформацію (вона щорічно обновлятиметься) про конкретні забруднювачі та їхні джерела. Адже часто що коїться? Громадськість користується чутками, неперевіреними даними, а тому чиновники не бажають із її представниками розмовляти. Тепер неурядові організації чи навіть просто жителі якогось району можуть ввійти в Інтернет і отримати інформацію від самого підприємства. У тому випадку, якщо забруднення перевищують нормативи, громадськість може сповістити про це відповідні органи й вимагати вжити адекватні заходи. За регістром можна порівняти, приміром, ситуацію нинішню і торішню, простежити динаміку. На жаль, ціла низка позицій до протоколу не ввійшла. Приміром, рапортувати про перенесення забруднювачів необхідно лише в тому випадку, якщо відходи перевозяться з однієї країни до іншої. Якщо ж їх перевозять усередині країни, то заявляти про це ніхто не зобов’язаний. Не підлягають декларуванню і сховища відходів, приміром, запаси застарілих пестицидів. Підприємство, яке викидає відходи, доповідає лише про їхні обсяги, а не про те, що в них міститься. Не йдеться в протоколі й про створення централізованого регіонального регістру.

Визначивши порушника, громадська організація може провести екологічну експертизу, визначити розмір завданої шкоди й домогтися її компенсації. Протокол про громадянську відповідальність і компенсацію за шкоду, завдану транскордонним впливом промислових аварій, закріплює принцип міжнародного права «забруднюючий платить». Цей документ забезпечить режим громадянської відповідальності, а також адекватної та негайної компенсації за шкоду, завдану природі Європейського регіону. Країни фактично беруть на себе відповідальність із забезпечення превентивних заходів у даній сфері. Вищезгаданим протоколом передбачено також організацію фінансової підтримки міжнародними структурами, які можуть профінансувати налагодження якісної системи запобігання можливих аварій на виробництві.

Як зазначають фахівці, конференція багато в чому виправдала покладені на неї сподівання вітчизняних політиків й екологів. Уже нині розпочалися переговори про конкретні фінансові проекти, пов’язані із вирішенням цілої низки екологічних проблем різноманітних українських підприємств, дано новий імпульс процесу європейської інтеграції. Яку роль у ньому зіграє наша держава, сьогодні прогнозувати складно. Та багато в чому від нас самих залежить — чи стане Київ більш-менш впливовим гравцем на пан’європейській екологічній арені, чи обмежиться скромною роллю гостинного хазяїна 5-го «Навколишнього середовища для Європи» і нечисленними позитивними наслідками, які випливають із цього.