Немає миру під каштанами

Кругом Києва в долині зеленів густий ліс, синів за Дніпром, ніби повитий сизим туманом, бір, а між соснами подекуди блищали широкі плеса розлитого Дніпра. В лісі блищали золоті хрести монастирів, неначе дорогі камінці, розкидані зверху на бору.

Іван Нечуй-Левицький, «Кайдашева сім’я»

За передвиборними та іншими важливими справами промайнуло малопоміченим і давно забулося чергове нагадування з минулого. Про 75-річчя впровадження заборони на знищення зелених насаджень у 50-кілометровій зоні навколо Києва. Дата справді негучна, а тим більше при нинішніх рейтингах екологічної тематики в країні. І на тлі того, на що перетворилася за останні роки, скажімо, Конча-Заспа. До того ж пилка, сокира й бульдозер лютують не тільки в згаданих межах. Слідів і символів їхнього розгулу, а заодно - всього нашого жадібного й байдужого часу, вже не злічити серед острівців живої природи в межах міста і в самому серці української столиці. Без яких уявити її не менш складно, ніж без Софії, Лаври або Андріївського узвозу.

Гілку, на якій ще сяк-так тримається пам’ять про класичний вигляд, колорит і здоров’я матері міст руських, пиляють методично, інтенсивно й нахабно. Заглушуючи голоси обурення і протесту, як і законодавчі приписи, гуркотом будівельної техніки та вкрадливим шерехом офіційних паперів. Тому мимоволі ловиш себе на думці про інший підтекст пісенного рядка на вуличних розтяжках - «Києве мій!»

Його, Київ, справді люблять по-різному. І по-різному вважають своїм.

Років тридцять тому автор цих рядків зі службового обов’язку в інформаційному агентстві опікував двох східнонімецьких колег, які готували для свого журналу серію фотонарисів про головні магістралі світових столиць. Хрещатик, усупе­реч очікуванням, особливо їх не вразив, зате до самого прощання в Борисполі вистачило емоцій за підсумками огляду дніпровських берегів. В основному завдяки майже первозданній недоторканності тодішньої гідропаркової натури. І її доступності: всього три станції підземки від метушливого центру.

В енциклопедичному довіднику про столицю України видання 1981 року можна прочитати, що площа її зеленої зони становила тоді близько 383 тисяч гектарів. Зокрема на території міської забудови - 18,3 тисячі гектарів, або по 84,4 кв. метра на одного жителя. Ця й інша статистика супроводжувалася підкреслено стриманим коментарем: «Київ вирізняється високим рівнем озеленення».

Жодної ностальгії, лише констатація факту - історія міста знала часи, коли зелені розливи й менші плями на його картах і туристичних схемах позначали те, що й повинні позначати. А не прикривали маскувальною сіткою, як тепер, розповзання запаленого висипу урбанізації - тупого, бездумного й безумного.

Не впевнений, що ризикнув би запросити іноземних гостей на ту ж саму екскурсію, якби трапилася така нагода сьогодні. Та й самого, чесно кажучи, вабить туди дедалі менше. З причин, перераховувати які і довго, і сумно. Починаючи з мангалового чаду, що дістає ще на пероні метро й невідступно потім переслідує. Або з бродячих собак, які кидаються під ноги, і таких самих всюдисущих зграй автотранспорту. Включно з вантажним - незаперечною прикметою того, що в індустріалізації природно-рекреаційних зон, як у революцій, є початок, але не скоро передбачається кінець.

Для конкретності - озерце оддалік протоптаних стежок, біля якого без проблем знаходили притулок відлюдьки з вудками, любителі чинних сімейних пікніків і ховалися від міліцейського ока стихійно сформовані теплі корпоративи. Тепер же на одному березі тісняться і збігають до самого урізу води будівлі невідомого призначення, на іншому - гори насипаного земснарядом піску, обдерті сталевими монстрами дерева й таблички про заборону рибної ловлі. Схоже, про ідилію з милою назвою «Берізка» доведеться забувати.

Процеси, які підспудно вирують у таємних лісопаркових глибинах, залишають по собі свіжі пеньки, ями від викорчовування й намертво обрізані стовбури дерев. Як жертвоприносини всім новим «точкам» балаганного типу, що стрясають околиці децибелами музичного стьобу. Паркани, будови й дощаті настили зі столиками наповзають і на застовплені невідомо ким шматки пляжів, витісняючи простішу публіку на п’ятачки з мінімальними зручностями. А часто - зов­сім без них.

Замість спокою й зречення обридлих турбот на лоні міської й приміської природи наздоганяє той самий алгоритм, за яким уже не перший рік живе столичний мегаполіс, - гарячкового руху заради грошей. Тут, тепер і за будь-яку ціну. Навіть якщо це - трохи перефразуємо незабутню Фаїну Раневську - плювок у майбутнє.

Вислів не в стилі красного письменства, але й він слабенький для оцінки наруг над природною окрасою Києва, яка так вразила колись простодушних земляків Кайдаша. І не тільки їх. Відомі слова Шарля де Голля про його захоплення від вигляду - не парків і садів у місті, а міста-саду. Ще один великий француз, Оноре де Бальзак, назвав Київ «північним Римом» теж, слід гадати, не тільки через його вік або пишноту вбрань тутешніх модниць.

Приємно й лестить, але нам не указ. У нас свої пророки. На кшталт заступника славетного столичного мера, - його рішуче не влаштовувала площа київських лісів (називалася цифра 40,1 відсотка від території міста). Надто, мовляв, багато, відпочивати треба в парках і скверах.

Причину таких уподобань неважко з’ясувати, пам’ятаючи менталітет і звички торговців столичною природою. З парками та скверами легше й простіше робити все що завгодно забудовникам та іншим, хто поклав на них око. А отже, і ненаситній чиновницькій утробі.

Втім, недовго музика грала і зі специфікою лісів. Свідчить преса: з 2003-го по 2010 рік під забудову віддано понад 400 гектарів парків та скверів, 4 тисячі гектарів міського лісу.

Зазначу справедливості ради, що до цього ґрунтовно приклалися й попередники «молодої коман­ди», також не обтяжені надмірною любов’ю до зеленого друга. Однак за рівнем лицемірст­ва і безпардонності, якими супроводжувався його дерибан, вони залишилися далеко позаду.

Головний у новій «команді», наприклад, погрожував повернути Києву репутацію найзеленішого міста Європи. Реконструк­ція 49 парків площею близько 1300 гектарів, 84 скверів і озеленення 96 вулиць - чим не мічурінська програма перетворення природи в окремо взятому населеному пункті!

Вторячи шефові, ще один із незліченних замів - а їх у мера було більше, ніж рук у танцюючого індуїстського божества Ши­ви, - малював майбутнє Хреща­тика як суцільні сади Семіраміди, біля підніжжя яких хлюпаються в декоративних ставках японські коропи. На зміну звичайним каштанам очікувалися саджанці аристократичних порід Бріотті й Баумані ціною від 4 тисяч гривень кожен. Ентузіазм же трудівників Київради й міськадміністрації на щорічних суботниках з озеленення, якщо судити зі зведень про їх підсумки, міг скоро взагалі не залишити площ для нових посадок.

Чудовим видавалося все, крім результатів. Є така прикра властивість у широко озвучених планів і авансів. Київ то потрапляв в останній рядок екологічного рейтингу 30 найбільших міст Європи, то його зараховували до найбрудніших із європейських столиць. Або констатували, як було на міжнародній науковій конференції, що він дедалі глибше занурюється у хворе природне середовище й перетворюється на місце, непридатне для життя цивілізованої людини.

Та й чи може світити щось у зовнішніх аспектах, якщо державний центр перестав бути прикладом у себе вдома? За підсумками 2009 року, столиця виявилася третім з дванадцяти найбільш неблагополучних в екологічному плані міст України. Пропустивши вперед тільки Кривій Ріг та Маріуполь, які стали тоді «чемпіонами» другий рік поспіль. Причому до найбільш помітних місць на цьому банкеті антиекології було зараховано Хрещатик, - а йому, нагадаю, відводилася роль взірцево-показової вітрини. Замість обіцяних дендрологічних тонкощів тут, як і раніше, чіпляються за життя рештки колишньої каштанової розкоші та кволі недоростки, які потерпають від спеки, автомобільних викидів, неміряно насипаної в зимовий сезон солі, зловредної попелиці та інших стихійних або рукотворних напастей. Такі насадження, стверджують закордонні експерти, не дають користі ні місту, ні людям.

Що стосується щедро розпіарених сановних суботників, то вони запам’яталися більше демонстрацією престижних автомобільних моделей, останніх брендів спортивно-робочого одягу та завершальними фуршетами, ніж реальним поповненням природних багатств. Крім плутанини в підсумковій арифметиці, є висновок фахівців: не приживається й гине від 80 до 90 відсотків висадженого матеріалу.

Гроші просто закопували в землю. У переносному, звісно, сенсі. А в прямому - було виявлено зловживання в «Київзелен­буді», втік від правосуддя заступник його директора.

Така при першому наближенні ціна базікання, маніловщини та відвертої брехні. Під їхній акомпанемент рідшає, стоншується й утискується, як бальзаківська шагренева шкіра, чарівний покров Києва. Перетворюю­чись уцілілими своїми шматками на декор для автозаправок, торгово-розважальних центрів, шинків та інших архітектурних шедеврів нової України. А також сонму різнокаліберних «хатинок», які, зокрема, належать і тим людям, котрі покликані цей скарб берегти, плекати й при­множувати для нащадків.

Окремий респект тим, за чийого сприяння - чи бездіяльності - таке стало можливим і безперешкодно розтягнулося на ро­ки. До упору, небезпечно близького до точки неповернення.

Чим далі, тим менше здаються похмурою фантастикою прогнози про те, що фірмові київські каштани можуть залишитися ли­ше на попередньому гербі міста, у текстах пісень про нього та симпатичному пам’ятному знаку на задвірках Маріїнського парку (як у воду хтось дивився!). Зе­ле­ний потяг вирушить у завтра без нас, місця в ньому займають Ос­ло, Стокгольм, Копенгаген, Гам­бург. Міста, в яких неласкавість клімату компенсується відповідальністю влади і повагою жителів до середовища свого мешкання. Не кажучи вже про непорівнянність із нашим рівнем корупції.

Тут би потішитися променю надії у вигляді кодексу киянина, що прошурхотів по інформаційних просторах. Яким, коли хтось пам’ятає, серед іншого кожному рекомендувалося посадити каш­тан. Але не стикуються з прекрас­ними мріяннями наші вперті реалії! Ще до прийняття кодексу група свідомих громадян висадила молоді деревця біля станції мет­ро «Дарниця» - протестуючи проти знищення цілого соснового масиву, потай, по-злодійсь­ко­му вирубаного тут зимової но­чі. Ділянку відразу завалили купами щебеню з натяком на те, хто справжній господар становища. Тепер сухі саджанці не додають ландшафтові ні життя, ні краси.

На відміну від англійського графства Корнуелл, де місячний пейзаж зуміли перетворити на ботанічний едем, у Києва поки що виходить із точністю до навпаки. Фактів екологічного розбою, аналогічних наведеному, не злічити - що за відомими й часто повторюваними адресами, як урочище Покал у Голосієвому, що на скромних клаптях у дворах, на дитячих і спортивних майданчиках, які теж дарували затишок, прохолоду й відчуття того, що рідна природа добита ще не остаточно.

У ситуаціях, за якими тінню батька Гамлета маячить постать його величності Забудовника, відступають не тільки прописні банальності під обкладинкою морального кодексу містянина. Пасують закони, включно з прий­нятим наприкінці минулого року під мобілізуючою назвою «Про мораторій на видалення зелених насаджень на деяких об’єк­тах благоустрою зеленого господарства Києва». Не встигло висохнути чорнило на його президентському підписі, як несамови­те SOS долинуло з тієї ж таки Дарниці, де потрапив під дроворубну роздачу черговий сквер. І так далі - аж до овіяної билинними вітрами гори Щекавиці.

Похвальна пильність водія глави держави, який привернув увагу до одного з таких лісоповалів. Тільки де ж посадові особи та органи, поставлені стежити за цим невпинно й невсипущо? А порушення припиняти, і не зволікаючи, або хоча б припиняти до з’ясування обставин. Бо скоро нічого буде охороняти і оберігати.

Досі виклик «іду на ви» екологічному рейдерству та обслуго­вуючим його охоронним структу­рам кидають лише громадські активісти і обурені місцеві жителі. З хитким реноме настирливих ди­ваків, яких можна запросто хапати за шкірки, бити й навіть уби­ва­ти, як трапилося на багатостраждальному Жуковому острові.

Решта вторинне і навздогін. Втраченого не воскресити й не повернути ні прокурорськими протестами і судами-пересудами, ні посипанням попелом винних голів, ні копійчаними штрафами за самовільні вирубки - на втіху їх замовникам, які керують десятками й сотнями мільйонів. Пеньки вони і є пеньки, щемлива пам’ять про втрачене - і тільки. Як фантомні болі у медицині.

Звідси двоїстий присмак інформації про повернення незаконно розданих або розпроданих за копійки земель. Гектари гектарами, а ось скільки разів вони встигли перейти з рук у руки при перепродажах, у якому статусі перебувають тепер і що на них залишилося від колишньої флори та фауни? Якщо залишилося взагалі.

Знати все це не зайве хоча б тому, що з таких вихідних позицій доведеться штурмувати рубежі Стратегії розвитку Києва до 2025 року. П’ятим концептуальним розділом її проекту, презентованого у присутності великого скупчення народу, значиться «Дніпровська перлина». Сухою мовою прози - збереження і благоустрій прибережних зон Дніп­ра. Одна сторінка із сімдесяти.

Насамперед про формат пос­тановки завдання, яке проходить за розрядом головних стратегічних ініціатив - так це називається офіційно. Попри всю сакральність Славутича і благословенних його берегів, географія, струк­­тура й проблеми столичного природного середовища значно ширші, різноманітніші та складніші. А душа киянина жваво й тремтливо відгукується й на іншу знакову топоніміку, від Пу­щі-Водиці й Голосієвого до Свя­то­­шина і Совок. Чи з ними вже по­­в’язують якісь інші розрахунки?

Облагородження прибережних територій, за задумом розробників, принесе киянам, окрім поліпшення якості життя, «згладжування негативного сприйняття урбаністичного вигляду, створеного масовою забудовою». Із забудовою все ясно, хто б сумнівався. А ось із «згладжуванням», навіть якщо продертися крізь красу стилю, щось не складається. Якщо йдеться про приховування від людських очей будівельного свавілля і його наслідків, то до чого тут береги й острови?

У підсумку, важко усвідомити, які ж зміни відбулися, заплановані й очікуються, щоб можна було без оскоми засвоювати черговий залп риторики про «зелену столицю». Було вже, було - концепції, програми, дорожні карти. І далеко не всі, хто успішно їх провалив, забув і викинув як непотріб, обзавелися мінорними доповненням «екс» до своїх титулів.

До більшості, яка оперативно прийняла в Київраді за основу проект стратегії, входили й чимало депутатів, чиїми голосами
1 жовтня 2007 року було з такою ж готовністю освячене розбазарювання 1300 гектарів столичної землі. Тієї самої, відвойовувати яку довелося через суди. За останні п’ять років, і теж не без їхньої участі, внесено понад півтисячі змін до Програми розвитку зеленої зони Києва, - була й така. На чию користь змінювали й чому на шкоду - обізнаному читачеві, сподіваюся, зрозуміло.

Нікуди не поділися і чекають свого часу заготовлені й простимульовані де потрібно проекти продовження так негативно сприй­нятої населенням забудови. Після певної паузи знову пожвавилися варіації на задані те­ми, концентруючись навколо най­більш ласих земельних шматків. Як про майже вирішену справу, наприклад, говорять про торгово-розважальну склянку біля метромосту, на місці знаменитої «Бухари» - рибацького ринку. А на обрії промальовуються нові й нові перспективи - аж до ковзанки з боулінгом по сусідству з монументом Батьківщини-Матері.

Коли в повітрі витає запах великих грошей, у нас стають реальністю й не такі казки. Для чогось же знесли за лічені години - майже за Гоголем, уночі перед Різдвом, - старовинний будинок біля пам’ятника Магдебурзькому праву. Ще швидше стерто з обличчя землі чудовий особнячок під горою біля Поштової площі. Та й ударний демонтаж трамвайної лінії на тому ж таки Набереж­ному шосе, яке вважалося ще однієї міською визнач­ною пам’ят­кою, навряд чи зумовлений тільки будівництвом транспортної розв’язки. Це вам не Венеці­анський міст у Гідро­пар­ку, що місяцями старіє на очах і літо зуст­рів проваленим пі­шохідним тротуаром із похиленим парканом довкола нього та абияк забитою наскрізною дірою на проїжджій частині.

З таких фрагментів складається зовсім інший пазл: чи не старт перед забудовним кидком на дніпровські схили, які й так уже перекреслені стрілами підйом­них кранів?

Залишається завершальний штрих, почерпнутий із додатків до проекту стратегії. Огранюван­ня дніпровської перлини, принаймні на етапах розробки концепції розвитку і техніко-економічних умов проектування, покладено на комунальне підприємство «Плесо». Відоме останніми роками переважно нескінченною чехардою в керівництві, відгомонами корупційних скандалів та сумними історіями з підготовкою до літнього сезону. Нині, скажімо, зуміли отримати дозвіл на відкриття двох пляжів з одинадцяти обіцяних.

Тож доля стратегії в цій частині, зважаючи на все, у надійних руках. І з інвесторами, якщо такі будуть, спільну мову знайдуть. Тим більше що ціна питання в цьому розділі - понад 102 мільйони євро. Без жодних натяків, просто інформація для роздумів.

У порядку обговорення проекту стратегії напрошується таке побажання міській владі, і не тільки їй: поважати природу, не підминаючи її під себе і не ламаючи через коліно. Ні з власних міркувань, ні за чиїмись рецептами, що далекі від Києва, його проблем і не зігріті розумінням його душі. І зупиняти будь-яку підняту над природою руку, незалежно від того, що в ній затиснуте - розпорядча авторучка чи дроворубний інструмент. Вихо­дя­чи, окрім іншого, з того напівзабутого вже резону, що столиця - місцевість, яка теж постраждала від Чорнобиля і не отримала цього статусу лише через велику територію і численність населення.

Необхідне доповнення: поки ще не пізно! Стратегія, у разі її схвалення в теперішньому вигляді, залишає в цій сфері, як і природоохоронне законодавство, чимало лазівок для надто заповзятливих і не менш безсовісних людей. Чим вони неодмінно скористаються, - доведено досвідом. Тож «зелена столиця», охочі помилуватися унікальною її красою натовпи гостей та сотні мільйонів доларів, які це приносить у скарбницю,- можуть залишитися лише в нашій романтичній уяві. Навряд чи приїдуть розбалувані дивами світу туристи дивитися на багатоповерхові потвори, які стирчать над золотими банями із зелених залисин, схожі чи то на гігантські термітники, чи то на попсовані карієсом зуби.

Саме час ще раз згадати сентенцію щодо плювка в майбутнє.

А тим часом на сосновому цвинтарі біля метро «Дарниця» виник вагончик із чимось, що дуже скидається на заготовки для майбутнього паркану. Біля Південного мосту, по-хазяйськи переперезавши величезним батогом трубопроводу Дніпро з островами, знову трудиться колись виселений звідти земснаряд. Не без новин і на підприємстві «Плесо»: довелося закривати через перебір кишкової палички два пляжі, і був затриманий заступник директора, підозрюваний в отриманні хабара за «сприяння» в розміщенні кіоску на пляжі Труханового острова.

Життя триває?