Нелюдський чинник

Мова статистики, як їй і належить, скупа, суха й виключає емоції. Та вони однаково дають про себе знати, пробивають товщу офіційної інформації чи вгадуються під нею не прохололим жаром. Тому що одна річ, скажімо, кількість автомобілів на шляхах країни, де видно все і зразу, й інша — кількість дорожньо-транспортних пригод, що здійснюються з їхньою участю. У ній підсумовується дуже різне.

Це можуть бути епізоди з пом’ятим крилом, розбитим підфарником та інші порівняно дрібні, хоча і прикрі, неприємності. А можуть — купи сплющеного чи обгорілого металу, чорні звістки, що вторгаються в чиїсь будинки та сім’ї, свіжі вінки на узбіччях і нові хрести на цвинтарях.

Нечутні урагани бушують у графах і рядках міліцейської звітності. Їхня спопеляюча сила відома до кінця лише тим, кого вона торкнулася.

Люди, хочеш — не хочеш, обвиклися з напастю, якій приблизно стільки ж років, скільки двигуну внутрішнього згорання та взутим у гуму колесам. Або навіть більше: земний шлях великого фізика, нобелівського лауреата П’єра Кюрі обірвався під кінним візком. Кожному наступному поколінню доводиться наново, на власному досвіді, переконуватися, що за комфорт і швидкість пересування потрібно платити дорожче, ніж раніше, і не тільки грішми.

Усе так, але сьогодні досвід дуже гіркий, а плата непомірна. ДТП дуже почастішали, і в їх описах міцно закріпилися епітети «моторошне», «кошмарне», «криваве» й заголовки на кшталт «Вантажівка протаранила мікроавтобус», «Бойня на трасі» чи «За 20 хвилин загинули шість чоловік». Ці знаки біди не сходять із телеекранів, купа газетних та інтернетівських повідомлень нагадує зведення з неоголошеної війни.

34 загиблих і 252 травмованих — це підсумок тільки однієї липневої доби нинішнього року. А скільки їх уже було, таких кривавих днів та ночей, і скільки ще буде...

Проблема перезріла до кричущої гостроти й давно потребує особливої розмови. Проте вона все не виходить — ні особлива, ні бодай досить зрозуміла. Хоча і мовиться, і пишеться немало. Навіть надміру.

Багату данину, яку збирають нещастя на дорогах, заведено вважати драматичним, а на думку багатьох — і неминучим супроводом бурхливих змін нашого часу. Першими в їх ряду називають обвальне, на кілька порядків, збільшення парку транспортних засобів і не менш революційний ривок у їхніх технічних характеристиках. Навколо цього в основному й точаться професійні дискусії, роз’яснення різного калібру «чільників» та порожні обивательські коментарі до чергових зведень із дорожнього фронту.

Сперечатися начебто ні про що. У частині продажів нових автомобілів Україна ввійшла до десятки європейських лідерів. Лік річним їх обсягам пішов на сотні тисяч, а загальній кількості машин — на мільйони.

Звернімося до сумної конкретики.

Що вело — і привело — назустріч один одному два мотоцикли з неввімкненими фарами в кромішній темряві на шосе в Мелітопольському районі Запорізької області? Або який лихий дух витав над столичним Повітрофлотським проспектом, де на порожній раннього недільного досвітку проїжджій частині величезний сміттєвоз не зумів розминутися з тролейбусом? І що завадило пропустити легковик, який рухався головною дорогою, 20-річному хлопцю, що віз на мотоциклі з коляскою свою матір та трьох молодших сестер (Кобеляцький район на Полтавщині)?

Відповісти на ці запитання нікому. Перше з перелічених зіткнень забрало життя чотирьох молодиків, у другому загинули водій сміттєвоза та його пасажир, а в третьому — усі п’ятеро, і від багатодітної сім’ї залишилися лише батько та старший син.

Зрозуміло ж принаймні одне: зростання інтенсивності та швидкості руху тут ні причому. Як і теза щодо поганих доріг і ситуативні частковості на кшталт несприятливих погодних умов, яку зазвичай тулять сюди ж. І взагалі, повторюю, стандартні лекала дедалі рідше можна застосувати до того моторизованого театру абсурду, в якому задіяні наші дороги й вулиці в містах і селах. У тому, що на них коїться, інколи неможливо вловити навіть подоби логіки та здорового глузду, навіть натяку на інстинкт самозбереження.

Не відкидаючи містику з порога, все ж наважуся припустити, що вона, швидше за все, ввижається там, де, за безсмертним висловом булгаковського професора Преображенського, панує розруха в головах. Тільки з певного часу це називається інакше: людський чинник.

Термін не новий, поширений і вже встиг потьмяніти від надмірного вживання. Що, у принципі, зрозуміло. Адже техніка перетворюється для людей із добра на зло не сама собою, гальма та інші захисні пристрої повинні справно діяти і в них. А тим більше на транспорті, де ціна неправильного рішення, дії чи бездіяльності може бути дуже високою і розплата настає негайно. Дані про те, що з людськими помилками пов’язано до 80 відсотків усіх авіакатастроф, — грізне і не єдине того підтвердження.

Напевно ж не нижчий такий показник і для наземного транспорту. Якщо не вищий: усе-таки першого-ліпшого, з низькою виучкою, без досвіду і потрібних особистих параметрів, до штурвала повітряного судна не допустять. А на земній тверді можливі варіанти. Дуже різні, до найнеймовірніших.

Розмірковування не умоглядні. Колись одна газета необачно запустила першоквітневий жарт: в училищі цивільної авіації проводять експеримент із комплектуванням учбових екіпажів із практикантів. Усе вже нібито вирішено, не ладиться тільки з передбаченим для таких випадків знаком «У» — у польоті його зриває потоком повітря. Замітка супроводжувалася знімком молоді в аерофлотівській формі біля носа літака з цим знаком.

Гадаю, журналісти не раді були своїй вигадці. Читачі, які клюнули на підступну приманку, завалили їх мішками гнівних листів: як можна довіряти зеленим недоучкам людські життя!

А тепер не дуже давній факт із автотранспортних буднів. У Харківській області перекинувся в кювет рейсовий автобус, керований стажистом. Постраждала більшість пасажирів, сім із них потрапили в травматологію. Гіршого не сталося лише тому, що автобус не встиг розігнатися.

Отже, стажист і 19 чоловік за його спиною. На слизькій дорозі. Сьогодні таке вже нікого не обурює і не дивує. Звикли? Чи вважаємо, що на землі безпечніше, ніж у небі?

Раніше існували спеціальні служби на транспортних підприємствах для серйозної роботи над питаннями безпеки руху і профілактики порушень, обов’язкові контрольні огляди перед випуском на лінію: медичні — водіїв і технічні — машин, цілий кодекс вимог при відборі шоферів на автобуси та інші строгості в системі пасажирських перевезень.

Інакше кажучи, людський чинник формували, виховували і пам’ятали про нього постійно. А не згадували тільки тоді, коли під його прикриттям треба було щось списати або злукавити, ставлячи замість знака запитання крапку й випереджаючи небажані розгляди. Ключовим словом, слід підкреслити особливо, була профілактика.

Опелівський мотор, який з льоту врубався у салон джипа, що потрапив під його траєкторію, — чим не справжній, без жодних метафор, бойовий снаряд? І це лише фрагмент групового автомобільного дійства, яке розігралося осінньої ночі торік на вулиці Електриків у Києві. А КамАЗ із десятьма тоннами металу на борту, в якого повністю відмовили гальма, розкидав по Червонозоряному проспекту, перш ніж зупинитися, півтора десятка машин. Включно зі «швидкою допомогою». Надто вразливих очевидців відпоювали серцевими краплями.

Як почуваються в цих халепах люди, можна собі уявити. Мертвий горобець як єдина жертва жорстокої розбірки семи автомобілів на київському мосту імені Патона — виняток, що проходить за розрядом щасливих випадків. Найчастіше буває по-іншому. У Запоріжжі «ніссан», збивши спочатку пішохода, зіштовхнувся потім із двома припаркованими КамАЗами. Результат — п’ять мертвих тіл, одна людина покалічена і чергова оцінка ДТП: жахливе.

Порушник правил дорожнього руху (ПДД) нині пішов, можна сказати, ідейний. Він рішуче переконаний у своєму статусі господаря дороги і життя або уявляє себе Шумахером місцевого розливу. Є, правда, й не особливо високої думки про себе, але вони теж демонстративно не визнають дорожніх та всіх інших законів. Вбачаючи у цьому такий самий сигнал навколишньому світу про свою обраність та перевагу, яким колись був знаменитий малиновий піджак.

Окремий рядок — ще одному дітищу автомотонашестя. Це ті, хто кидається у вир сьогоднішнього транспортного процесу, не встигнувши як слід освоїти хоча б панель приладів свого придбання чи чийогось щедрого презенту. Легко отримані або попросту куплені права (а останнім часом багато хто взагалі воліє обходитися без них), небезпідставний розрахунок на можливість відкупитися навіть на випадок найгрубішого порушення та інших схожі приємності зміцнюють їх в ілюзії, що якщо щось і має статися, то вже точно не з ними.

Зона ризику вихлюпнулася за межі доріг і вулиць, машини відважно і безкарно відвойовують у пішоходів тротуари, шастають місцями відпочинку, дитячими майданчиками, транспортними заказниками на
кшталт столичного Андріївсь­кого спуску і вламуються на приватні подвір’я. Біля хвіртки, де господарі проводжали гостей, убив трьох дорослих і двох дітей, викресливши з життя відразу дві сім’ї, водій казенної «тойоти» у селі Бабинці на Київщині. 19-річна дівчина із села Ходорківка Львівської області була збита на смерть біля воріт свого будинку, а двоє малят у волинському райцентрі Горохів — у пісочниці, і теж далеко від проїжджої частини.

Такий «людський чинник» наклався на справді значні об’єктивні складнощі, привнесені вибухоподібною машинною експансією, і на неготовність до них нашої заскоченої зненацька інфраструктури.

Торік це коштувало Україні життів 7592 її громадян. Що більш ніж удвічі перевищує втрати за дев’ять із гаком років повномасштабних бойових дій в Афганістані. Приблизно кожних чверть години в країні відбувається ДТП із постраждалими і кожні півтори-дві години гине один наш співвітчизник.

Травматизм на транспорті експерти зараховують до найбільш згубних чинників для чоловіків середнього віку.

Дедалі щільніше насичення нашого буття найрізноманітнішими «колесами», що вже переступає всі розумні межі, дивним чином супроводжувалося такою ж невтримною лібералізацією дорожніх порядків. Хоча мало бути саме навпаки. Першою відпустила вуздечки Верховна Рада, схваливши у квітні 2001 року більш ніж благодушні зміни до законодавства. Потім настала черга ліквідації Державтоінспекції та інших кроків, із яких запам’яталося скасування її стаціонарних посад. Даїшники, які декілька місяців розгублено м’ялися за рогом, де-факто перетворилися на оформлювачів і реєстраторів ДТП.

Можливо, такі складні для нормального сприйняття ініціативи планувалися як ще одна повновага цеглина в будинок нашої молодої демократії. Насправді ж вона навалилася всією своєю вагою на тих, чиї втрачені життя та покалічені долі підраховуються з дедалі красномовнішим результатом досі. А це, крім самих винуватців аварій, і дисципліновані водії, і зразкові пішоходи, і зов­сім випадкові жертви, які потрапили під сліпий анархічний каток. І, найскорботніше, — діти.

На дорозі як території, вільній від законів, правил і милосердя, — а до цього стану їй уже рукою подати, — людські життя і здоров’я знецінилися до нуля. Всупереч ритуальним голосінням про їх вищу цінність. Буду вдячний тому, хто спростує такий висновок. Тільки не слоганами із серії «машин більше — аварій менше». Якісь жалюгідні відсотки зменшення, навіть якщо вони зрідка і траплялися, — плід не системної осмисленої роботи, а випадкового збігу обставин. Як казали у давні часи про показники на відстаючій фермі: куди крива вивезе.

Спантеличена спочатку від несподіванки, дорожня вольниця радісно пожвавилася й позбулася останніх решток якщо не поваги до людини з жезлом і свистком, то хоча б генетичного остраху перед нею. Заражаючи попутно цим вірусом, як іржею, інших. Бували вже і наїзди на групи, які працювали на місцях подій, і випадки силового опору автоінспекторам із застосуванням різних підручних засобів, аж до гайкових ключів та полін. Промайнула інформація про інструктаж на предмет того, як уціліти на чергуванні, не потрапивши під чиюсь гарячу руку. Чи машину. Дожилися...

Не найкращі, м’яко кажучи, вихідні позиції для виступу проти розперезаної стихії на дорогах. А вона, схоже, і не збирається вщухати. Навпаки: за прогнозами, до 2011 року автомобільний парк збільшиться, порівняно з 2006-м, на 30 відсотків, зокрема легкових машин — на 37.

Безумовно, необхідно відновлювати порушене бездумною псевдореформаторською метушнею. Небезкорисні, напевно, і безперервні кампанії, акції та операції під мобілізуючими девізами на кшталт «Нетверезий водій — злочинець». І поповнення лав «лежачих поліцейських», хоча це не таке вже й відкриття, теж вкладається в такий контекст.

Проте всі ці заходи не з тих, які можуть забезпечити якісні прориви, а з ними — і докорінний перелом у ситуації. Вони не замінять чітко сформульованої «дорожньої карти», адекватної всім складнощам, суперечностям і безчинствам у хронічно запаленому сегменті нашого життя. Щоб зрушити з місця замшілу колоду, врослу за роки в землю, треба, щонайменше, знати, з якого кінця до неї підступитися.

Цього літа було анонсовано намір групи міністерств і відомств розробити програму забезпечення безпеки дорожнього руху на період до 2012 року. Що взяти з анонса, але неясні асоціації вимальовуються у зв’язку з термінами. Чи не до майбутнього всеєвропейського футбольного святкування тягнеться ниточка? Тоді як одвічна наша традиція підказує: млинці, приурочені до дат і подій, виходять або недопеченими, або підгорілими.

Звичні нарікання на законодавство, непослідовність і зяючі прогалини якого потоптані критиками вздовж і поперек. Запитайте в автоінспектора, що заважає йому закликати до порядку і привести до пам’яті водія маршрутки, який порушує все, що тільки можна порушити, і він без запинки видасть: немає законів, які дозволили б якось впливати бодай на найбільш закоренілих негідників за кермом. А на підтвердження покаже гірку протоколів про порушення, які справно складаються і так само справно кудись пропадають.

Звідси сподівання на нову законодавчу базу — якщо вважати такою ще одні зміни до правових актів, які стосується дорожнього руху. Про них уже сказано багато, докладно і місцями з пафосним придихом. Але з результатом, близьким до ніякого. Один із законопроектів був відхилений профільним комітетом Верховної Ради. Доля іншого, хоч його експерти і сприйняли прихильніше, теж не вимальовується. Його автор, нардеп попереднього скликання, залишився за бортом парламентського корабля, і не зрозуміло, хто й коли витягне документ із довгої шухляди. Якщо реанімація відбудеться взагалі.

При такій диспозиції вдаватися в малоцікаві для широкої публіки-читачів подробиці немає смислу. Проте не можу не утриматися від ремарки з приводу вибачливого тону пояснень до першого з названих законопроектів. Його завдання, виявляється, — у впровадженні стимулюючого, а не карального підходу до застосування відповідальності за порушення ПДР.

Перед обличчям безперерв­ного бедламу на дорогах підкреслена делікатність, а це не єдиний її прояв, просто розчулює. Кого, за що й навіщо «стимулюватимемо»? Мажора, який перетворює міський асфальт на майданчик для своїх забав? Шустрого пенсіонера, який був викритий дев’ять разів за дев’ять місяців у керуванні своєю «Таврією» підшофе й не відгукнувся на запрошення в суд? Чи веселуна, що посміхається у відповідь на відчайдушні заклики звільнити смугу «невідкладній допомозі»?

Я не за репресалії у вигляді ударів батогом і тим паче відрубування голови, передбачені для таких ексцесів у деяких спекотних країнах. Та коли вже вирішено переймати досвід у тих, хто вміє наводити транспортний лад на своїх теренах, то навчатися слід було б по-справжньому, всього. У тому числі — спілкування з дорожніми флібустьєрами не з допомогою сюсюкаючих застережень і реверансів, а зрозумілою для них мовою. Як це роблять, скажімо, в Німеччині, на автобанах якої кримінально карним діянням вважається навіть агресивна манера їзди. За нею — цілком реальна перспектива втратити водійські права і загриміти на зовсім не символічний термін за ґрати. А репутацію автомобільного хулігана, яка загрожує чималими прикрощами, запросто можна заслужити за те, що в нас не тягне й на малий гріх.

Причому тамтешні порядки — а з них наведено лише малу дещицю — не драконівські винятки. Вони типові для всієї Європи, куди ми так відчайдушно прагнемо. Десятками, а то й за сотню євро обчислюються суми штрафів тільки за користування під час руху мобільним телефоном — не кажучи вже про щось серйозніше. І нічого, ніхто не боїться заробити репутацію шкуродера чи душителя прав та свобод. Тому що, по-перше, на кону безпека людей. А по-друге, все згідно із законом. Який, хоч і суворий, але — закон. Обов’язковий до виконання всіма, без винятків і преференцій.

На нашому ж ґрунті, не надто удобреному законослухняністю і системністю, закордонний досвід або не дає сходів узагалі, або вони проростають кволими і повністю засихають. Та й впроваджуються позичені новації якось дивно, клаптиками і шматками. А непогані, на перший погляд, ідеї та благі пориви розсипаються на порох при першому ж зіткненні зі своєрідними, скажемо так, життєвими реаліями.

Важко усвідомити, які ж зміни сталися в цій надзвичайній дійсності, що вдасться уникнути повторення пройденого, де ми помилялися неодноразово, боляче й невідомо заради чого. Як було з передачею в суди справ про порушення ПДР. Суди під мільйонами таких справ захлинулися, їхні рішення виконувалися погано, а відповідачі, швидко збагнувши що до чого, на розбори польотів не з’являлися. Відтак уникнув покарання, за деякими даними, кожен другий.

Саме примара класичних граблів і заважає остаточно повірити в успішність заходів, за якими вартові українських доріг тужать із 2001 року. Бо немає гарантії, що жорсткіші санкцій до порушників, на що робиться ставка, не перетворяться на ще одну паперову страшилку, впершись у карбовану й вивірену багаторічною практикою формулу: «Вищі штрафи — більші хабарі». З урахуванням того, що невпинно декларований принцип невідворотності покарання спрацьовує, і то в дуже небагатьох випадках.

Такий розклад залишає на силі й іншу фольклорну мудрість: перед законом усі рівні, але є ще рівніші. Під цим кутом зору тюремне ув’язнення ексцентричної спадкоємиці готельної імперії Періс Хілтон за водіння автомобіля в нетверезому стані або позбавлення прав знаменитостей на кшталт співака Джорджа Майкла чи гонщика «Формули-1» Нельсона Піке сприймаються лише як потішний курйоз. І вже зовсім притчею видається епізод із шефом поліції з американського штату Вісконсин, який покарав самого себе на пару сотень доларів і штрафні бали за те, що не загальмував, як годиться, перед шкільним автобусом.

Чи багато можна згадати чогось аналогічного зі своєї новітньої історії? Поки що багаті плачуть тільки в них.

Ще одна невмовкаюча давня пісня про головне — розширення прав і повноважень ДАІ — освіжає в пам’яті роки, коли працівник цього відомства і справді був на дорозі цар, бог і військовий начальник. Не кращі, прямо скажемо, були часи, і вони багато чого залишили у спадок століттю нинішньому. Чомусь не дружнім шаржем, а сардонічною карикатурою вийшов пам’ятник автоінспектору, який запропонували встановити у місті Комсомольське Полтавської області. Ходять чутки, що його намагалися розбити ще в майстерні.

Так і живемо — від аварії до аварії, борсаючись у в’язкій твані безглуздостей і нестиковок. До болю хочеться погодитися з творцем книжкового професора Преображенського, який стверджував, що з хаосу якимось чином народжується порядок. Але яким саме чином і як скоро це станеться? Адже хороші закони і розумні програми коли ще будуть, а люди продовжують гинути й калічитися тепер. Під акомпанемент вербальних вправ, анонсів та авансів, пояснень і виправдань.

За дев’ять місяців кількість смертей від ДТП зросла, проти аналогічного періоду минулого року, більш ніж на чверть. І приблизно на стільки ж побільшало травмованих.

Такий ще один врожай неоголошеної війни. Байдужий індикатор результативності слів і справ. І ще одне, яке вже за ліком, нещадне підтвердження того, що зміни на краще під нашим дорожнім сонцем ще попереду. Хресна хода у робітничому містечку Свердловську на Луганщині з молінням до небес про зменшення аварійності на місцевих шляхах — чи не наочна оцінка роботи тих, кому службовий обов’язок велить піклуватися про це на землі?

Коли ж за деклараціями про профілактику аварійності на дорогах (а без неї все інше втрачає сенс) піде предметна й осмислена робота? Якої поки що немає чи майже немає. Адже не назвеш нею рефлексії з приводу того, що вже сталося.

Незгодних відсилаю і до динаміки узагальнюючих даних, і до повторюваності ДТП, одна жахливіша за іншу. Пригоди з автобусами-вбивцями «кароза» у Криму, скаженими хурами в Києві, і не тільки на «проклятому» відтинку Червонозоряного проспекту, естафета головотяпства на перевезеннях дітей у різних областях, що кочує з місяця в місяць. Чи вчить чогось усе це та багато іншого, включно з повним спектром знущань над правилами руху і безпекою перевезень із ще короткої, але яскравої історії маршрутних таксі?

Якщо хтось вважає це наукою, то оплачується вона неймовірно, неприпустимо дорогою ціною. Зокрема й особливо — через безліч малих карликових «перевізників», де навіть не чули, що таке профілактика порушень або передрейсовий медичний і технічний контроль, а якщо їх і обіцяли, то забули про це наступного ж дня після отримання ліцензії.

…Коли гримлять вибухи в шахтах, падають літаки і валяться будинки, кояться інші великі нещастя, країна вшановує пам’ять їх жертв. Це по-державному і людяно. А хіба не того ж самого заслуговують усі, хто не з власної волі пішов із життя?

Сумна невирішеність у тому, що нині цей скорботний ритуал довелося б повторювати дуже часто. Але, якби моя воля, я б оголосив національну жалобу за трирічною киянкою Настусею Бігун, чиє життя обірвалося під колесами автобуса на очах у вагітної матері. Бо водій рушив із місця, не переконавшись, що всі пасажири вийшли й зайшли.

Як мало, здавалося б, було потрібно від людини.

І як, виявляється, багато.