Звичайні «чудеса». Об’єктивні рейтинги чи суб’єктивні спекуляції?

Світ охопила жага рейтингування. Можливий навіть діагноз «рейтингоманія». ТБ, яке посіяло сум’яття своїми спробами вирахувати лідерство окремих програм та телеканалів, очевидно, заразило якимось вірусом і інші сфери? Останнім часом, здається, всі тільки те й роблять, що підраховують «чудеса» — як усього світу, так і окремих географічних ареалів (зокрема). Україна теж не залишилася осторонь, і в нас, звісно, також позначилася своя чудова сімка «головних національних чудес». Тому непогано б повернутися до витоків питання…

А що б сказали давні?

Сім чудес світу... Це поняття у сприйнятті багатьох майже як синонім Вічності. Але при цьому не кожен готовий блискавично перелічити ті шедеври, які ще з часів розквіту давньогрецької цивілізації увійшли в класичний список, що став у наші часи майже міфічним. Бо за майже два тисячоліття, що минули відтоді, як у другому столітті нашої ери грецький письменник Антипатр склав перший перелік чудес світу, практично всі вони, за винятком єгипетських пірамід, були зруйновані чи й узагалі зникли з обличчя землі.

Не можна сказати, що в нас не було уявлення про ці визначні пам’ятки Стародавнього світу, обмеженого ойкуменою Середземномор’я і Межиріччя. Збереглися описи, які перетворювали їх у легенду для наступних поколінь, а також вціліли окремі фрагменти, що підтверджують обґрунтованість захоплень сучасників. З доступністю поїздок до Туреччини, Греції і Єгипту і для наших співвітчизників назви стародавніх шедеврів перестали бути цитатами з підручників історії Стародавнього світу. Тому лауреати первинного туру — храм Артеміди Ефеської, Галікарнаcький мавзолей і Колос Родоський у Малій Азії, Фороський маяк в Олександрії, статуя Зевса Олімпійського з грецької Олімпії і вавилонські висячі сади Семіраміди — поодинці або разом виринають у нашій пам’яті як вершини айсберга, що символізує перші витки розкручування спіралі розвитку європейської культури.

Хоча з самого початку над цим переліком висіли два взаємовиключні чинники. З одного боку, з кожною епохою і з розширенням європейської, а потім світової цивілізації ставало дедалі очевидніше, що складеного реєстру вочевидь недостатньо. Це визнавали самі греки. Адже в нього не ввійшов навіть їхній основний шедевр — афінський Акрополь. Що вже казати про досягнення архітектури Стародавнього Риму, зокрема про Колізей. Пізніше до Семи чудес почали додавати Олександрійську бібліотеку, храм Соломона в Єрусалимі і Святої Софії в Константинополі.

Катаклізми, пов’язані із загибеллю античного світу, створили тисячолітній провал в історичній пам’яті — і про чудеса на певний час забули. А згадавши, канонізували початковий варіант, намагаючись появу нового архітектурного або скульптурного шедевра величати Восьмим чудом світу, опосередковано зазіхаючи на непорушність числа «сім».

Сакральна чарівність сімки

Виявилося, дуже спокусливо створити собі нових кумирів, але в рамках старого античного сценарію. Адже магія сімки увійшла в культуру багатьох країн та народів. Можна пригадати Сім мудреців Еллади. А також те, що Стародавній Рим виник на семи горбах. Це настільки сприймалося як вказівний перст провидіння, що й інші міста намагалися обіграти число в ландшафтних легендах. Християни вірять у сім смертних гріхів і сім таїнств, а мусульмани обожнюють Сьоме небо — місце найвищого просвітління. Що вже й казати про сім днів тижня, сім небесних сфер, ті ж таки сім емблем Будди.

До того ж число «сім» — результат додавання двох інших магічних чисел — «трійки» й «четвірки». Перше уособлювало основний життєвий трикутник — батька, матір і дитину, а також небо. Друге асоціювалося зі сторонами світу і порами року. Таким чином, «сім» — це сума культових чисел небес і земної твердині, що сприймалося як узагальнений символ гармонії світу. Тому, хоч би як хотілося розширити перелік номінантів на чудо світу, завжди стримувала недоторканність чарівної сімки.

Обожнювання її позначилося й на ментальності сучасної людини. І коли, з ініціативи дослідника і мандрівника швейцарця Бернарда Вебера, у 2001 році було створено фонд із визначення нових чудес світу — тепер уже не лише Стародавнього світу, а з охопленням усіх світових визначних пам’яток, — сакральну цифру «7» вирішили залишити незмінною. Проте спосіб вибору «New 7 Wonders Foundation» запропонував цілком сучасний — інтернет-голосування.

Оскільки останнім часом у зв’язку з процесами глобалізації в усьому світі зріс інтерес до загальнолюдських цінностей і пам’яток культури минулих століть, причому не тільки європейської, оголошений міжнародний конкурс викликав дуже великий резонанс. І у чвертьфінал, за підсумками інтернетівського голосування, увійшли 122 претенденти, а на початок 2006 року, коли стали відомі півфіналісти, їх залишилося всього 21, точніше — 20 + 1, оскільки пірамідам Гізи і тут вдалося підтвердити виданий їм тисячоліття тому сертифікат вічності.

Таким чином, ідея сучасної переатестації визначних пам’яток цивілізації виявилася дуже заразливою, а магічна дія «сімки» проявилося і в тому, що остаточний підсумок вирішено було підбити 07.07.2007 року.

Римейк чудес — сьогодні

Оскільки голосування, на яке відгукнулося понад 90 мільйонів жителів планети, охопило всю земну кулю, найцікавішим у цій задумці виявився сам процес кастингу номінантів — ширина висування на старті, і особливо критерії відбору на фініші. Адже, здавалося, півфінальний список, поданий для остаточного кастингу, який протягом півтора року перебував під пильною увагою громадськості всього світу, і так зводив до мінімуму учасників конкурсу від кожної країни. Нагадаємо рейтингову розфасовку шедеврів перед фіналом марафону. З 21 претендента пальму першості було віддано афінському Акрополю, який у компанії з римським Колізеєм достойно представляв античність. Проте своєю короною Вічності він заступив найближчих конкурентів — Пізанську вежу, венеційський Палац дожів і навіть собори Святого Петра у Ватикані та Сан-Марко у Венеції — тим самим ставши своєрідним шлагбаумом для очевидних шедеврів італійського Відродження, які на століття визначили розвиток і стилістику європейської архітектури та безліч запозичень у всьому світі аж до нашого часу. Певною мірою парадоксально елліністичні мотиви вийшли на світовий подіум у вбранні вирубаної за канонами грецьких ордерів Скарбниці з йорданської Петри. Навряд чи хтось сумнівався в тому, що честь Китаю відстоюватиме грандіозна Велика стіна. Символом же цілого континенту — Австралії — став схожий на білосніжного лебедя будинок Сіднейської опери. Своїми національними визначними пам’ятками багатовікової давності у списку були представлені Індія — знаменитим біломармуровим Тадж-Махалом, а також Мексика — пірамідою в Чичен-Іці. Ідоли з острова Пасхи презентували Чилі, а храми Ангкор-Ват і Тимбукту, відповідно, Камбоджа й Малі. Росія увійшла в список уособленням державної влади — московським Кремлем, а Японія була представлена шедевром національної архітектури — кіотським палацом Кіхміцу. До цієї черги визначних пам’яток примикав найрозкішніший замок Європи Нойшванштайн, створений для примх Людвіга Баварського.

Трохи дивна ситуація склалася у Франції. З архітектурних символів Парижа, куди входять знамениті Лувр, Версаль, Гранд-Опера і Сакре-Кер, у списку півфіналу голосування залишилася тільки Ейфелева вежа. Це може видатися несправедливим стосовно справді історичних шедеврів, які становлять славу країни, що була лідером європейської культури протягом останніх століть. До речі, Великобританії ще більше не пощастило — рейтингова гільйотина немилосердно позбавила її будинків парламенту і Біг-Бену, залишивши на втіху стародавній Стонхендж. Хоча, з іншого боку, правильно й те, що найбільш лаконічним і модним символом Парижа, безперечно, є це відоме абсолютно кожному ажурне металеве диво. До речі, його автор, інженер Ейфель, був причетний до створення ще одного номінанта, який витіснив своїх конкурентів на звання символу країни, — нью-йоркської статуї Свободи, конструктивне рішення якої свого часу запропонував геніальний француз. Цікаво, що і заявлене Бразилією чудо світу — знаменита статуя Христа Спасителя, яка височіє над Ріо-де-Жанейро, — також була створена в Парижі.

Таким чином, у представлених номінаціях простежується інколи прихована, але очевидна для професіоналів ідея перетинання культурних традицій. Можливо, тому під другим номером реєстру проходив свідок мавританського панування в Іспанії Альгамбра, що символізує синтез західної і східної течій у європейській культурі. Дуже закономірною була і поява в переліку стамбульської Айя-Софії, що уособлює християнське і мусульманське начала.

А ЮНЕСКО проти!

Але чи все так просто, якщо священну цифру «7» залишити незмінною? Наскільки виправданий такий римейк античного сценарію? Адже тоді з самого початку очевидна неадекватність оцінки реальних шедеврів зодчества і скульптури, накопичених за тисячоліття світовою цивілізацією. Їх має вистачити не на одну, а на сто семизначних обойм, заповнених визначними пам’ятками. Чи варто розвішувати ярлики обраності і престижності там, де йдеться про красу та велич людських діянь? Чи можна висловити естетичні відчуття у цифрах? І чи варто в цілому корисний почин зводити до суб’єктивного кастингового шоу, дозволяючи недосвідченому натовпу обговорювати те, що може оцінювати тільки компетентне журі?

Не дивно, що проти ідеї заповзятливого швейцарця виступила така солідна організація, як ЮНЕСКО. Вона категорично відмовилася визнати правомірним проведення зазначених рейтингів, вважаючи їх чистої води спекуляціями на національному престижі.

Справді, цілком можливо припустити, що такі акції нездоровим ажіотажем, швидше, можуть зашкодити архітектурним пам’яткам, перетворивши їх на об’єкти посиленої туристичної експлуатації, що не дозволить інколи дбати про належне зберігання.

Подив викликає також реальне випадіння зі списків обговорюваних визначних пам’яток Східної Європи. Зокрема, поряд з українськими, не фігурують архітектурні шедеври Польщі, Чехії, Словаччини, Болгарії, Румунії, країн Прибалтики і Скандинавії. Та й Росія, крім Кремля, була представлена тільки петербурзьким Зимовим палацом. Правда, в Україні навздогін терміново організували свій власний конкурс — щось на кшталт поспішного соцзмагання вітчизняних символів культури до Дня Незалежності, серед яких переможців виявилося аж сім. Вони загальновідомі. Це київські Софія і Лавра, заповідні Херсонес, Хортиця, Кам’янець-Подільський і Хотин. А також уманська Софіївка, яка відсвяткувала недавно своє двохсотліття. Але чи варто так уже звеличувати проведення цього конкурсу, що до того ж не гарантує — на відміну від акцій ЮНЕСКО — допомогу у збереженні національних надбань. Чи варто у простому калькуванні гучної акції і зведенні до дайджесту величезного списку номінантів від усіх регіонів України шукати джерела національного самоствердження. Тим більше що штучне фокусування уваги громадськості на семи шедеврах зашорює дуже актуальну для України проблему охорони всього комплексу пам’яток культури, поза їх формальним рангом, що потребує не підрахунку очок, а реальної матеріальної допомоги.

Порятунок чи експлуатація?

Проте і прихильники, і противники інтернетівського дефіле світових визначних пам’яток зацікавлено чекали оголошення результатів, яке публічно відбулося у формі помпезного шоу в Лісабоні з демонстрацією на велетенських екранах лауреатів голосування. Розклад був досить рівномірний за континентами, хоча багатьом він і здався випадковим, особливо європейцям, які звикли до особливого статусу своєї культури. Справді, її величність королеву Європу презентував тільки римський Колізей. Ентузіазм жителів латиноамериканських і азіатських країн кнопковим голосуванням прибрав із півфінального списку цілі континенти — Африку з її єгипетськими пірамідами та Австралію з будинком Сіднейської опери. Зате Азія була представлена наймасштабніше, у прямому і в переносному значенні, бо серед переможців значаться не тільки велична йорданська Петра і фантастичний за красою біломармуровий Тадж-Махал, а й грандіозна китайська Велика стіна. І як знати, чи не відіграла вирішальну роль при підбитті підсумків кількість населення — досить важливий чинник для інтернет-голосування. Не виключено, що саме він забезпечив перемогу і південноамериканським номінантам, на підтримку яких були організовані особливо бурхливі кампанії. Тому оголошення серед переможців величезного пам’ятника Христу Спасителю, який височіє над Ріо-де-Жанейро на горі Корковаду, було сприйняте у Бразилії з воістину ажіотажною радістю. А ось іншому скульптурному шедевру — знаменитій статуї Свободи, яка є символом Сполучених Штатів Америки, — так і не вдалося вибитися в лідери. Можливо, це пов’язано з тим, що інтерес до оголошеного конкурсу і рівень участі населення країн, які розвиваються, були набагато вищими, ніж, скажімо, у європейців, які не страждають на комплекси самоствердження. Справді, важко уявити італійців, які б із піною на губах почали доводити виняткову цінність для всесвітньої історії куполу Санта-Марія дель Фьоре, або іспанців, які б намагалися кулаками, точніше — комп’ютерними кнопками, утвердити переваги шедеврів Гауді перед гігантами Нового Світу. Але в Латинській Америці ставлення до конкурсу було зовсім інакше. Звідси, можливо, і перемога двох шедеврів аборигенів Американського континенту — древніх майя та інків, представлених, відповідно, усіченою гігантською пірамідою Кукулькана в Чичен-Іці мексиканського штату Юкатан і розкішними руїнами перуанського Мачу-Пікчу.

До речі, на прикладі останнього саме й можна простежити деякі тенденції наслідків проведення конкурсу. Хоча навіть тепер цей високогірний шедевр відвідують щодня близько трьох тисяч іноземців, очікується справжній бум туристичного інтересу, що, можливо, зовсім не сприятиме його збереженню, бо влада насамперед стурбована комерційними аспектами вигоди від цієї перемоги. Але чи будуть вони використані для підтримки пам’ятки в належному стані, поки що не відомо.

Про витвори геніїв заведено говорити, що вони неоціненні. Хотілося б сказати, точніше — повірити в те, що вони ще й можуть бути безсмертними. Але вони тлінні, як і все інше. І тільки наша свідомість їх міфологізує, створюючи легенди. Було б сумно, якби цей конкурс, що, за задумом його організаторів, мав ініціювати реєстрацію національних надбань з метою врятування їх від руйнації, сприяв тому, що й теперішні «Сім чудес» повторили б долю своїх попередників.