«Чудеса» та й годі... Культурні цінності: рейтинг і... бульдозер

Рівно рік тому був створений оргкомітет Всеукраїнської акції «Сім чудес України» (за пропозицією Миколи Томенка). Згодом був оприлюднений і список «лауреатів» цього нового конкурсу історико-культурних пам’яток загальнонаціональної ваги. Спочатку регіональні комітети запропонували сто номінантів, із яких журі відібрало 21 пам’ятку. За результатами остаточного інтернет-голосування за участю 77 тисяч користувачів, як відомо, перше місце в цьому списку посів заповідний комплекс Кам’янця-Подільського. Далі йшли Києво-Печерська лавра та уманська Софіївка. Наступні місця розподілили між собою Київська Софія, Херсонес Таврійський, Хотинська фортеця і Хортиця... Мода на «рейтинги» у нас тільки починається. Немає сумніву, що незабаром придумають черговий хіт-парад культурних цінностей, «не помітивши», як чимало з них руйнуються на очах.

Які критерії відбору?

Нагадаю, що все розпочалося зі спроби українського клонування акції, здійсненої дослідником і мандрівником, швейцарцем Бернардом Вебером з визначення нових Семи чудес світу, які мали б доповнити міфічний каталог, що існував ще в епоху античності, бо від нього збереглися тільки піраміди в Гізі. Створений Вебером ще сім років тому фонд «New 7 Wonders Foundation» 07.07.2007 року підвів підсумки. Оскільки в остаточному варіанті навіть Європа була представлена єдиним Колізеєм, а на попередніх етапах багатьох європейських країн, зокрема й України, не було зовсім, незабаром виникла ідея провести подібний конкурс, але вже в окремо взятій державі. Напевно, потрібно було довести, що з чудесами в нас усе гаразд навіть на глобальному рівні, хоча чомусь вчасно, на стадії міжнародного голосування, світова громадськість про них так і не довідалася.

Здавалося б, усе майже так, як у міжнародному варіанті — опора на думку громадськості. Та в тому-то й річ, що не зов­сім так. Під час аналізу інтернетівського розподілу номінантів члени журі виявили, що ця сама «громадськість» трохи помилилася, зсунувши Київську Софію на дев’яте місце і віддавши перевагу Лівадійському палацу.

Довелося оргкомітету її подкоригувати. Коли зважити, що через поспіх у проведенні акції, а може, і через інші міркування, перші два тури відбору й зовсім пройшли без широкої участі жителів країни, то до чого цей пафос загальнонаціонального вибору, тим паче, що і цифра 77 тисяч — кількість голосів за півтора літніх місяця — в багатьох викликає сумнів. Адже реально все вирішувалося за зачиненими дверима. Причому в тому самому Інтернеті багатьом так і не вдалося знайти поіменний склад журі.

Хоча, як було зазначено на офіційному сайті, до нього разом із представниками обласних робочих груп і керівниками держслужб з розвитку культури і туризму, увійшли також викладачі профільних туристичних вузів і менеджери турфірм. Цікаво, що тільки на останньому місці в цьому переліку значаться експерти в галузі культури та історії.

Тому і виникає запитання стосовно критеріїв відбору. Що превалювало в оцінці — думка чиновників, турорганізаторів, істориків чи культурологів? Адже коли перших здебільшого цікавить дотримання формальних норм і врахування політичної кон’юнктури, то других — розширення та активізація туристичного ринку.

Що ж до розбіжностей в оцінці історичної і культурної ваги номінантів, то й тут можуть бути різночитання, пов’язані з професійним ракурсом, не кажучи вже про політичну орієнтацію. Наприклад, істориків цікавлять пам’ятки, які належать до значимих подій минулого, а культурологи більше схильні до їх­ньої естетичної оцінки. До того ж важливий і статус — музейні працівники прагнутимуть привернути громадську увагу до об’єктів, які потребують фінансових дотацій від держави, а вчені постараються зберегти академічну неупередженість.

Нарешті, існує споконвічна градація номінантів за значимістю — від пам’яток регіонального рівня до шедеврів загальнонаціонального, а то й світового масштабу. Не кажучи вже про те, що потрібно було чітко визначити сам предмет оцінки. Коли виходити з принципів конкурсу «New 7 Wonders Foundation», який, з огляду на обмеження лауреатів неодмінною сімкою і тритуровим відбором, явно калькувався, то, як і в давнину, мало йтися насамперед про архітектурні та скульптурні шедеври. В Україні ж подані від початку за мажоритарним принципом списки не витримують жодної критики.

Усе змішалося в домі...

Візьмімо, наприклад, Харківщину, представлену трьома номінантами: знаменитим Держпромом, ансамблем Покровського монастиря і літературно-меморіальним музеєм Григорія Сковороди в селі Сковородинівка Золочівського району.

Перший справді є архітектурним шедевром конструктивізму національного рівня. А можливо, й світового, зважаючи на те, що він домінує на площі Свободи, яка за розмірами є першою в Європі та другою після пекінської — у світі.

Стосовно ж Покровсь­кого монастиря, то цілком очевидно, що він не вирізняється унікальною архітектурою, хоча з погляду істориків і заслуговує на увагу як перша культова споруда в Харкові.

Набагато цікавіше вирішення чудової ансамблевої забудови буржуазної частини міста, створеної зодчим Олексієм Бекетовим і його школою. Проте там можна говорити тільки про комплекс, а не про винятковість окремих будинків. А от що справді унікальне в Харкові, то це пам’ятник Тарасу Шевченку роботи скульптора Матвія Манізера, який вважають найкращим у світі. Та, на жаль, його чомусь немає в номінації, а літературний вектор представлений меморіальним музеєм Григорія Сковороди — явно регіонального рівня. Про що це свідчить? Насамперед про відсутність чітко продуманих і сформульованих критеріїв відбору, а також про різношерстість складу журі.

Може, в інших областях градацію значущості представлених номінантів усвідомлювали більш конкретно й точно?

Дуже показовий із цього погляду Крим, від початку представлений п’ятьма позиціями. Та з них тільки дві проходять за категорією архітектурних шедеврів. Це Лівадійський палац і «Ластівчине гніздо».

А які ж справи з усесвітньо відомим Алупкінським палацом? Він йде в комплексі з парком як заповідник, розширяючи предметне поле ще на дві одиниці. Та цього організаторам акції здалося мало. Вони включили до списку конкурсантів ще і керченську гору Мітрідат, а також виставку скіфського золота. І жодного слова про справді унікальний архітектурний шедевр, яким є Генуезька фортеця у Судаку. При цьому Севастополь окремо номінував Херсонес Таврійський і Панораму оборони міста в Кримську війну.

Отож в «одну купу» звалили видатні архітектурні споруди, археологічні заповідники, а також парки, музеї, виставки — аж до ювелірних прикрас. Та якби лише це.

Проблема в нечіткості уявлень про істинну цінність номінантів. Як розуміти, що в презентаційному списку Львівщини поряд з очевидними архітектурно-історичними шедеврами — Олеським і Підгорецьким замками — зовсім нема перлин зодчества самого Львова. Зате є Крехівський монастир. Пояснення тому, напевно, єдине... Львів вважають обласканим ЮНЕСКО. З нього досить. А от провінції явно бракує уваги. Справді, багато замків і палаців перебувають на межі зникнення. Однак йдеться не про отримання додаткових дотацій від держави, а самоідентифікацію нації за її найзначимішими культурними досягненнями.
Отже, явна відсутність чітких критеріїв, за якими має здійснюватися мажоритарна презентація, вже на початковій стадії створювала проблеми як під час відбору номінантів, так і в остаточному обранні лауреатів.

Прикладів варварства не злічити...

Явний ухил критеріїв переваг в туристичну сферу, яка експлуатує історичні пам’ятки, але зовсім не виявляє інтересу до їхньої охорони та реставрації, відверто тривожить, адже концентрує увагу громадськості тільки на обраних, залишаючи в забутті проблеми решти. Наприклад, на Львівщині фінансування — і то явно недостатнє — виділяють переважно номінованим замкам.

До того ж звання лауреатів навіть «чудову сімку» не захищають від зазіхань сучасних вандалів. Зокрема у Києві двом переможцям акції — Лаврі та Софії — загрожує виключення зі списків світових надбань, складених ЮНЕСКО, за недотримання умов їхнього збереження. Йдеться про неконтрольовану забудову, особливо підземних паркінгів і хмарочосів, які не тільки порушують автентичність київського ландшафту, а й згубно позначаються на стані фундаментів і стін історичних архітектурних пам’яток. Горезвісний скандал, пов’язаний із забудовою історичної зони Софії Київської, створює враження, що представників ЮНЕСКО, які недавно інспектували нинішню ситуацію, стан пам’ятки турбує більше, ніж наших співвітчизників.

До того ж не завжди навіть історико-архітектурні шедеври повністю перебувають під протекторатом держави. Їхні паралельні хазяї — церковники — насамперед піклуються про свої інтереси, часто господарські. Так, нещодавно ченцями були розібрані ворота XII ст. у Києво-Печерській лаврі.

Так вийшло, що в гучні баталії на сторінках преси та екранах телебачення насамперед утягнені недавні лауреати. Зовсім недавно пролунала занепокоєність долею відкриття та інших потенційних знахідок на береговій лінії Херсонеса, де археологами виявлене поховання III—IV століть із унікальними фресками національного масштабу. Природно, напрошується ідея продовження розкопок. Однак котеджна забудова, що підступає, ставить під сумнів таку можливість.

Катастрофічними наслідками ще одному шедевру Київщини, включеному до первинного списку номінантів, — білоцерківській «Олександрії» — загрожує загибель, коли здійсняться наміри щодо будівництва в місті сталеливарного заводу. Адже цей парк, який є найбільшим і одним із найстаріших дендрологічних парків України, не тільки порівнянний з уманською «Софіївкою», що потрапила в «сімку», а й перевершує її за масштабом і багатством природного ландшафту. Якщо гроти і ставки софіївського ансамблю — лише розкішна іграшка, створена на пустирі з примхи магната, то білоцерківський парк, розбитий на місці унікальної діброви і надзвичайних зелених балок, струмки яких спрямовані до Росі, дуже добре зберігає саму ауру суто українського природного ландшафту, зрозуміло, облагороджену французькими та італійськими архітекторами. Можна тільки дивуватися тим критеріям, за якими провадився відбір.

Водночас безглуздо ставити в конкурентне протистояння не тільки «Софіївку» й «Олександрію», а й зіштовхувати їх лобами, наприклад, з одеським оперним театром чи харківським Держпромом.

Набагато важливіше подбати про цілість наявного. Адже зовсім недавно в «Олександрії» був скоєний грабіжницький напад на ряд бронзових статуй. У результаті без шпаги залишилася композиція, присвячена війні 1812 року, а статуя Діани — без козеняти, яке її супроводжувало, від якого залишилися самі копитця. Таких прикладів варварства безліч. Навіть у дендропарку «Тростянець», що охороняється Національною академією наук, викрадена скіфська баба, а в сусідніх Сокиринцях у побудованому за типом палладіанських вілл палаці зов­сім недавно по-варварськи збито голову однієї зі статуй пандуса. І не дивно — адже поруч з унікальними скульптурами розташовані футбольні ворота технікуму, який займає це приміщення.

Отже, підраховувати потрібно не міфічні очки, а швидше реальні втрати. Адже наш культурний простір дедалі більше нагадує мінне поле, на якому з частотою, що трагічно зростає, відбуваються вибухи, у результаті яких, нерідко безповоротно, зникають хай не обов’язково шедеври, проте осколки національного надбання, які бережуть пам’ять поколінь. А без них ми не зможемо повною мірою усвідомити нашу самоідентичність.

По приклади далеко ходити не треба. Досить згадати перетворення в останні роки історичного центру Києва на торговельно-розважальний комплекс, у попсовій лаві якого поступово гинуть звичні острівці справжньої культури — бібліотеки, книжкові та нотні магазини, музеї, архітектурні пам’ятки...

Тому просто блюзнірськи піддаватися анкетній чи кнопковій ейфорії, що нав’язується рейтингоманією, на цьому тлі їхнього щоденного відстрілу без суду і слідства.

* * *

Оцінювати твори мистецтва можна тільки за ступенем реалізації таланту художників, які створили їх, зуміли організувати простір епохи в тих чи інших образах. Оскільки вони матеріальні, а отже, тлінні, бажано подумати не про фіктивні за своєю сутністю номінації, а про збереження того, що залишилося нам у спадщину від попередніх поколінь.

Водночас у тому, що акція «Сім чудес України» нагадала нам про цей обов’язок, напевно, й є основна її заслуга. Саме тому в цілому слід вітати оголошений із 1 листопада минулого року такий рейтинговий марафон, пов’язаний з виявленням найгарніших і рідкісних природних визначних пам’яток країни. Механізм організації передбачається той самий, що й у попередній акції, тобто спочатку — селекція «100 чудес», далі відбір комісією до 21, а потім уже підключення інтернет-голосування для остаточного вибору сакраментальної сімки. Та саме доцільність останнього етапу викликає посмішку і ставить під сумнів усю акцію. Адже націленість України на завоювання міжнародного престижу часом призводить до досить несподіваних результатів, якщо замість самобутнього варіанта вона намагається дублювати чужі ініціативи. Доцільніше використовувати вже запущені акції для моніторингу та архівування визначних пам’яток, не забуваючи, що традиції не можуть існувати без блоку пам’яті.