Вона, Майя. Плісецька: краще гірше, але своє!

Уже тиждень не стихають фанфари: видатній балерині ХХ століття Майї Плісецькій — 85. Зараз вона не танцює. Але всім, хто бачив Плісецьку на сцені, її не забути. Мені пощастило. Тільки в «Кармен-сюїті» на сцені Большого я бачила її чотири рази, зокрема на вшануванні Асафа Мессерера 1983 року. А ще були «Лебедине озеро», «Анна Кареніна», «Дон Кіхот», «Привид троянди», «Айседора Дункан».

«Коли ви востаннє бачили Бога?» — любив запитувати Джордж Баланчин тих, хто не погоджувався з його трактуванням Аполлона в балеті «Орфей» Стравінського.

Тим, хто бодай раз побачив на сцені Майю Плісецьку, нічого не варто відповісти на це запитання. З єдиною поправкою: їм довелося бачити богиню.

Її сценічний образ такий досконалий, що кожна поза могла б бути статуєю. Античний профіль, великі очі, лебедина шия, здатні передати будь-який відтінок почуття струмливі лінії рук.

При цьому фантастичний темперамент. Демонічну магію якого переоцінити неможливо. І ще — розум, гострий, задерикуватий, нещадний. Абсолютна точність жесту — на сцені й словесна адекватність — у розмові.

Книжку про себе писала сама. За порадою Галини Вишневської. І назвала її знаково — «Я, Майя». У цьому не тільки паралель із «Галиною», яка вийшла раніше, а й авторитарне ствердження своєї обраності. Адже Майя — прародичка всіх людей.

Плісецька усвідомлювала «божественне начало» свого таланту, принісши в жертву цій місії можливість мати дітей. І відмовившись від репетиторства та педагогічної роботи. Як це заведено в балеті. Коли вік вимагає підвести риску під сценічною діяльністю. Її егоцентризм — частина «механізму самозбереження».

У свої 85 вона в активній формі. При цьому охоче і дуже детально консультує. І з царственою величчю благословляє молодь, заснувавши конкурс власного імені.

Але Майя не погоджується на рутинний вишкіл адептів. Тому в неї немає своїх учнів. Як у Ваганової, Мессерера, Уланової чи Семенової.

Можливо, ще й тому, що її дар унікальний. І наслідувати його неможливо. А сама вона начебто поза школами. Хоча в неї були вчителі. І насамперед — мати: кіноактриса, яка дуже рано помітила її обдарованість, але, на жаль, як і батько, потрапила під колеса сталінських репресій.

Її дядько й тітка — легендарні Асаф і Суламіф Мессерер. Вони не тільки не дозволили після арешту батьків віддати її і молодшого брата в притулок, як це робили з дітьми «ворогів народу», а й, узявши племінників на виховання, забезпечили їм професійне входження в балет.

Правда, про неї краще сказати, що вона не зійшла на сцену Большого, а прорвалася. Втікши передчасно з евакуації.

А хіба не так кинулися назустріч своєму покликанню Серж Лифар і Рудольф Нурєєв?

У ній закладено «диявольське» начало, яке електризує глядача, коли вона танцює Кармен, Одилію чи Хазяйку Мідної гори.

Але бісівські ріжки, як і у Вацлава Ніжинського, в ній дивним чином поєднуються з ангельськими крилами її легендарних лебедів.

Фантастичний вибух язичницької пластики Егіни в «Спартаку» або чуттєве буйство Вакханки в «Вальпургієвій ночі» виявляються абсолютно сумісними з елегійними стражданнями Одетти чи трагічною кантиленністю Вмираючого Лебедя.

Проте її стиль — це порив до піднесеного, а не благання про поблажливість до слабкості.

Повітряно-анемічні героїні а ля Марія Тальоні, які заполонили балет ХІХ століття, — не її стихія. Вона далека як від їхньої сентиментальної ляльковості, так і від миловидої субтильності, таких характерних для багатьох балерин.

Немає в ній і тендітної беззахисності чужої мирському життю Жизелі. Її ліризму притаманний трагічний романтизм стражденної особистості. Вона не порцелянова статуетка, а досконала друза гірського кришталю.

Особистість Плісецької передбачає опір життєвим колізіям. Її основний принцип — «краще гірше, але своє!».

Вона посміла суперечити великим — Михайлу Фокіну і Анні Павловій. У якої Вмираючий Лебідь, покірний долі, схиляє голову на безпомічно простягнуті вперед руки.

У Плісецької ж боротьба триває до останньої хвилини в заломі всього корпуса назад. Так, ніби вона протистоїть невидимим ударам фатуму.

Своїм генієм балерина піднімає до неймовірних трагічних висот образи Фрігії, Джульєтти, Мехмене Бану, Анни Кареніної.

Властива їй харизматичність вихлюпується в Кітрі і Лауренсії.

Здатність до драматичного перевтілення робить деякі її історико-костюмні ролі достовірними. Античні вигини рук Фрігії у сцені голосіння за Спартаком у постановці Леоніда Якобсона, ювелірна точність кожного руху Персіянки з «Хованщини», пастельна пластика «Дами з собачкою» і тонке нюансування «Чайки».

Масштаб її особистості перетворює міні-балети — «Болеро» Равеля, «Лебідь» Сен-Санса, «Айседора Дункан» і, звичайно, «Загибель троянди» в постановці Роллана Петі — на драматичні фрески.

І хоча вона гранично жіночна, у неї жорсткий чоловічий характер. Подеколи зухвало безкомпромісний. І навіть стервозно-мстивий. Вона й сама зізнається, що образу забути не може.

До радянської влади, яка забрала в 12 років її батька і надовго позбавила матері, в неї свої претензії. Тільки вона не принижується до порахунків, а знову й знову повертається у Большой, який її відринув, але чию сцену вона досі вважає найкращою у світі.

Плісецька чудово говорить і пише: лаконічно, вагомо. Перетворюючи свої книжки на достовірний протокол власної долі. Але при цьому роблячи читачів причетними до обговорення найглобальніших тем.

І коли Сергієві Петровичу Капиці бесіду з Плісецькою я назвала як передачу, що запам’яталася мені найбільше з усього «Очевидного-невероятного», він жваво й зацікавлено відгукнувся. Згадавши точну дату запису. Зустрічі з Майєю Михайлівною справді запам’ятовуються на все життя.

Справжня її стихія — фатальні жінки сильних пристрастей, як-от Федра, Клеопатра, Медея, леді Макбет. Щось удалося здійснити. Щось вона свідомо відкинула. Але в чомусь зберегла за собою право на такий тип у житті.

У ній є щось еротичне. Майже заборонне. Плісецькій за визначенням потрібен компліментарний партнер. А от із рівновеликим, яким був Маріс Лієпа, «шлюб» не склався. І вони швидко розійшлися.

Її темперамент та імпульсивна енергія змітають усе на своєму шляху. Багато років Родіон Щедрін не допускає її до керування автомобілем. Бо вона прагне гранично витиснути газ.

Узагалі їй пощастило з чоловіком. Зазвичай він перебуває в тіні прожекторів її успіху, але при цьому підтримує, допомагає, пом’якшує повороти долі... Тільки до нього вона прислухається, відступаючи від фрондуючої парадоксальності.

Він на 25 років подовжив життя своєї обраниці в балеті, створивши музику до драматичних спектаклів, які вона засобами хореографії розігрувала на сцені, коли класичний танець з огляду на вік став для неї заважким.

На сцені індивідуальність Плісецької просто фонує. Як радіоактивні ізотопи, пробиваючи навіть найбільш невтаємничених. Лукаве кокетство Кітрі й горда непримиренність Лауренсії в її виконанні переможні, а їхня життєствердна експресія просто змітає всі перепони. Що вже казати про Кармен... Вона зачаровує багатьох. Достатньо подивитися мемуарні фото. Плісецька заворожувала й підкорювала. П’єр Карден, визнавши в ній свій ідеал моделі, по-лицарськи служив їй багато років, безплатно поставляючи цілі обойми сценічних костюмів — до «Анни Кареніної» і всіх наступних спектаклів. Навіть чорну сукню з розтрубами, перехоплену темно-зеленим атласним паском, в якому вона понад десять років виходила на вшанування.

У ній усе зійшлося в магічному сплаві: природний дар, артистичне середовище, людська доля й епоха.