ЗЕМНІ МАНДРИ ІНОПЛАНЕТЯНИНА АРНОЛЬДА ШЕНБЕРГА

Генії людства проживають свої життя серед нас, землян, як інопланетяни. Їх ведуть інші, не відомі нам цілі. Їхній час не збігається з нашим «тут і зараз». Ці прибульці здаються нам дивними, викликають роздратування черні і заздрість посередності, що претендує на почесті. Цькування і каменування — така уготована їм доля. Чимало гіркоти й розчарувань забирають вони з собою зі своїх земних шляхів, але не зраджують покликання, яке становить сенс і мету кожного прожитого ними дня та миті.

Поет і чернь, геній і посередність, публіка, що освистує митця, самовпевнені критики, які вдягаються в тогу всезнаючих суддів, які дивляться й не бачать, слухають і не чують, — скільки разів такий сюжет варіювався в історії культури і цивілізації! У кожній новій його версії люди натовпу затято повторюють багаторазово повторювані помилки. Водночас кожна така історія вражає неповторністю окремої долі прибульця з вищих світів, дарованого людству на врятування від загрози духовного зубожіння. Одним із таких загадкових прибульців був Арнольд Шенберг — композитор, педагог, диригент, художник і літератор, але насамперед першовідкривач нових шляхів у мистецтві звуків. Його відкриття не втратили новизни і сьогодні, по півстоліттю від дня його смерті. Музику Шенберга забороняли в гітлерівській Німеччині та СРСР епохи тоталітаризму. Водночас створена ним нововіденська композиторська школа успадкувала великі традиції найбільш музичного міста світу, яке, на жаль, не раз виявляло несправедливість щодо живих геніїв, які творили йому славу. Ось як сам Шенберг змалює таку ситуацію в одному зі своїх листів: «У Берліні осміювали нове після кількох виконань, а у Відні — відразу після першого. За потреби — і там, і там — навіть без виконання… Публіка в обох містах розуміла, що завжди встигне вшанувати великого і після його смерті ...що посмертно це можна зробити пишніше й ефектніше, а головне — з більшою вигодою» (Берлін, 18 червня 1930 року, до редакції віденської газети «Дойче альгемайне цайтунг»).

Щоправда, місто Моцарта, Бетховена, Шуберта цього разу все ж таки встигло загладити образи й прикрощі, завдані ще одному своєму геніальному уродженцю. У зв’язку з 75-річчям від дня народження Шенбергу, який на тоді уже багато років жив у США, куди емігрував, рятуючись від фашизму, було присвоєно звання почесного громадянина Відня. А зовсім нещодавно у Відень із Каліфорнії переїхав Центр Арнольда Шенберга, що проводить велику роботу з вивчення та пропаганди його спадщини.

Російський переклад вибраних листів Шенберга, який недавно побачив світ у санкт-петербурзькому видавництві «Композитор», пройшов такий самий тернистий шлях до читачів, який проходила і проходить його музика. Їх переклад належить перу Віктора Шнітке, що так і недочекався виходу книги. Ініціатором цього видання, як і низки інших цінних документальних матеріалів з історії музики ХХ століття, був видатний петербурзький учений, професор Петербурзької консерваторії Михайло Друскін. Після його смерті реалізація багатьох нездійсненних ідей професора стала кревною справою учениці Михайла Семеновича, доктора мистецтвознавства Людмили Ковнацької. У передмові до листів вона докладно описує, яку багаторічну вперту боротьбу за це видання вів Друскін. А книга, уже готова до друку, кочувала з одного видавничого плану в інший. Ім’я Шенберга, з якого офіційну заборону начебто було знято, усе ще перебувало під негласною підозрою партійного начальства.

З гіркою дотепністю Шенберг одного разу підрахував, що у Відні періоду зрілості його таланту інтерес до нової музики виявляла одна десятитисячна частина населення міста. Водночас серед його сучасників були не лише призвідці гучних скандалів у концертних залах і образливого газетного цькування композитора та його учнів, яке тривало роками. Завдяки справжнім цінителям, які усвідомили значимість ним створеного, його твори виконували, їх включали в камерні та симфонічні програми, ставили на підмостках театрів. У Росії жвавий інтерес до творчості майстра з’явився раніше, ніж на його батьківщині у Відні та Німеччині. Першим ознайомив петербурзьку публіку з фортепіанними творами Шенберга двадцятирічний Сергій Прокоф’єв. У залі знявся регіт і обурені вигуки. Але незабаром за рекомендацією російського художника Василя Кандинського з гастролями до Петербурга було запрошено самого парадоксального автора. Виступи Шенберга-диригента в грудні 1912 року з виконанням своєї ранньої симфонічної поеми «Пеллеас і Мелісанда» захопили і вразили полум’яністю й пристрасністю, небувалою силою експресії. Відомий російський критик В’ячеслав Каратигін порівняв вплив його музики з творчістю Едгара По, Достоєвського, Гойї, а саму маленьку людину з нервовими дивними жестами, рухливу, мов ртуть, — із персонажами новел Гофмана. Прийомом у російській столиці Шенберг був задоволений. Будувалися плани нових поїздок до Росії, але їм не дала здійснитися Перша світова війна.

Призваний до армії, Шенберг за станом здоров’я був посланий простим солдатом у тилові війська. Коли його хтось запитав, чи він той самий композитор Арнольд Шенберг, — із властивим йому гумором він відповів: «Хтось мусив ним бути; бажаючих не знайшлося — довелося взяти це на себе». Бути самим собою, залишатися вірним своєму покликанню, не здаватися за жодних життєвих обставин, — таким він був у своїх книгах і партитурах, за диригентським пультом, за письмовим столом і під час занять з учнями, таким ми бачимо його в листах — різних, ділових і дружніх, посланих із різних міст і країн за різними адресами. Деякі з них, адресовані впливовим особам, містять прохання допомогти тим, хто потребує матеріальної та моральної підтримки: відомому архітектору, молодим музикантам, талант яких ще не здобувся на визнання, але оцінюється Шенбергом як значне явище в сучасному музичному світі. Хоча сам він постійно називає себе людиною непопулярною, а своє мистецтво — складним для розуміння, без шансу бути прийнятим і зрозумілим сучасниками, — судження його завжди безкомпромісні, думки і моральні оцінки вирізняються строгістю та твердістю. Честь і гідність — головні для нього вартості, що допомагають мужньо боротися за власні музичні ідеї. Своє мінливе життя він порівнює з бурхливим океаном, у який був кинутий, попри своє невміння плавати. Але борсався і плив він завжди проти течії, вело це до порятунку чи ні.

Окрім музичного таланту, Шенберг володів чималим літературним даром. І в його листах вражає точність характеристик, промовистість стилю, вправність і яскравість визначень. У його живописних роботах (їх збереглося більше двохсот) видне місце належить жанру автопортрета. У цій серії, написаній у різний час, він прагнув передати не зовнішні риси свого образу, а внутрішні стани душі творця, що гостро відчуває, що шукає форми вираження для невимовного. Усе, що метр створював у звуках, барвах, словесних образах, він сприймав як своє послання до людства. Для нього завжди було важливо не як, а що сказати — своє і від себе, передати власний життєвий досвід, досвід екзистенціального переживання самої сутності життя митцем ХХ століття, який в усьому, чого лиш торкався, вів свою особливу, неповторну і єдину розмову з Богом.

Релігійні переживання і міркування супроводжували Шенберга постійно. З Біблією пов’язані два так і недописані його твори, з якими він не розлучався протягом багатьох років, — ораторія «Драбина Іакова» та опера «Мойсей і Аарон». Він написав «Прелюдію» для хору й оркестру на біблійний текст, а останній створений ним опус, завершений за рік до смерті, містить хор на текст 130-го псалма «De profundis» і «Сучасний псалом» на власний текст для читця, хору й оркестру. Сакральний характер мало і його сприйняття музики. Він називав аморальним погане недбале виконання, був непримиренним до будь-яких неточностей і приблизності, готовий був відмовитися від концерту і зняти твір із програми, якщо бракувало репетицій, необхідних для засвоєння його незвичної мови музикантами і правильного донесення його задуму до слухачів. Із властивою йому прямотою Командор стверджував, що вважає за краще неуспіх старанно підготовленого виконання, ніж успіх виконання недбалого або занадто вільного трактування авторського тексту. Саме тому він накидається на режисерів, які ставлять вистави, не бажаючи рахуватися з музичним змістом твору, написаного для театру. Розуміючи, як нелегко осягати зміст його музичних образів через їх новизну, Шенберг воліє сам диригувати прем’єрами своїх творів або готувати їх із першими виконавцями, сам пише ескізи і розробляє план постановок своїх опер «Чекання», «Щаслива рука», «Із сьогодні на завтра».

Шенберг вважав мистецтво і політику речами несумісними і, на відміну від Вагнера, не брав участі в жодних політичних акціях та рухах. Однак реалії сучасної політики переслідували його, ламаючи з дитинства засвоєну систему вартостей. Шенберг, який виріс у Відні, вважав себе законним спадкоємцем великої традиції австро-німецької музичної культури. Сміливий новатор, він у всіх своїх теоретичних працях, у статтях і лекціях говорив і писав про великих музичних майстрів, на зразках мистецтва яких слід учитися. Серед його музичних кумирів — імена Брамса і палко шанованого Малера, з ними він мав щастя близько спілкуватися. Єврей за походженням, Шенберг у молодості не сприймав єврейство як бар’єр, що відокремлює від цінностей європейської культури. А наростаюча істерія антисемітизму в Німеччині дуже вдарила по його людській гідності. І він зробив вибір, повернувшись до віри своїх предків у перші ж місяці еміграції, у Парижі, де знайшов тимчасове пристановище. Як і багато представників його народу, він плекав мрію про незалежну єврейську державу і вітав її народження. Він навчився пишатися усвідомленням своєї причетності до народу Мойсея і Старого заповіту, зізнаючись і в тому, як нелегко було бути євреєм в охопленій фашистською чумою Європі.

Наприкінці життя Шенберг хотів повернутися у свій «ненависний любимий Відень», як колись назвав його в листі до Густава Малера. Але не дав зробити цей крок стан здоров’я. У 70-літньому віці, після восьми років праці професором композиції Каліфорнійського університету, Шенберга відправили на мізерну пенсію. Годі було й думати, щоб на ці гроші утримувати сім’ю з трьома неповнолітніми дітьми. Його звернення до офіційних осіб і в благодійні фонди по матеріальну підтримку, яка дозволила б повністю присвятити себе творчості, нічого не дали. Щоб вижити, Шенбергу довелося і в такому похилому віці заробляти приватними уроками, писати статті й теоретичні праці, шукати будь-які форми заробітку, навіть будучи серйозно хворим. Автопортрет композитора а інтер’єрі його листів малює образ сильної духом людини і митця, що залишив свій яскравий слід у барвистій палітрі мистецтва ХХ століття. Про інтерес до його творчості в сучасній Росії свідчить організована в Москві змістовна виставка «Арнольд Шенберг — Василь Кандинський. Діалог живопису і музики», приурочена до
50-річчя від дня смерті композитора.