Як Таня Малярчук не з’їла собаки

Частина 1.
Комплекс заздрості

Вихідні умови такі: ви читаєте книжку і у вас виникає враження, ніби ви читаєте книжку. Насправді це не книжка, а сон про те, як вона була написана. Аж раптом приходить Ежен Йонеско і каже: «Розумієш, найцінніше, що належить людині, окрім, звичайно, грудочок цукру, — це стиль, навіть якщо він не зовсім її; розумієш, у цій думці головне слово — не «стиль», а «належить». Пам’ятаючи про це, набагато легше довідатися, куди зникає цукор».

Таня Малярчук сиділа на призьбі цирконієвого замку й пила чай із цукатами і цитрусовою олією. Перед нею вирував стадіон, на якому змагалися спринтери. У фіналі на стометрівку вийшли Павич і Прохасько. Обидва справляли враження безпорадних спортсменів, але в їхніх очах пломеніло щастя, сакральне знання про біг та його наслідки.

Уже на середині дистанції все прояснилося: Прохасько, хоч і здригався від болю, коли напханий спальниками та кремами від комарів наплічник ритмічно ляскав його по задку, випереджав Павича на відстань польоту стріли, випущеної з іграшкового арбалета. Представник балканської культури важко хекав і помітно заздрив наплічнику свого колеги, бо вважав, що той своїми ударами надає конкурентові надмірного прискорення.

А Прохасько знав, що молодість завжди перемагає, — головне не дати старості поцілити у спину костуром.

«З цієї прози важко вийти неушкодженим, — зауважив Хармс, у котрого за спиною — тривала стареча суїцидна маячня. — Але в будь-якому разі, — додав він, ствердно ворухнувши верхньою щелепою, — церкві справді не потрібні вулканічні кролики».

Одного дня Таня Малярчук полишила свій цирконієвий замок, бо вирішила, що жити з цирконієвим браслетом — набагато легше й корисніше для здоров’я. Вона проходила повз кав’ярню, де зазвичай обдурювали пристаркуватого Маркеса, який щодня заходив туди, намагаючись обміняти тоді ще маленького зеленого рачка на склянку гранатового соку. Кельнери відмовлялися брати його рачка, але й так наливали генію гранатового соку, — бо в місті його все одно ніхто не пив.

Таня саме хотіла поцікавитися в Маркеса, чи не самотньо йому жити протягом стількох років удвох із раком, аж раптом просто перед носом у неї вигулькнула величезна чорна баньката риба.

— Скажи мені, чорна рибо, що є Death? — не розгубилася Таня. — Чи правду кажуть, що Death — то є смерть?

Риба якось невмотивовано пожвавилася, гикнула й проплямкала: «Ні. Death — це не смерть, це назва нашої чудової рок-групи. А також тієї музики, яку ми виконуємо. Приходь завтра до Лос-Анджелеса на наш концерт. За тієї тільки умови, якщо завтра — 2001 рік».

«Я не прийду на ваш концерт. Я не прийду на ваш концерт», — двічі подумала Таня й зрозуміла, що є в житті такі думки, які неодмінно треба думати двічі поспіль, через крапку, але без коми.

Наближалася ніч. Вулиці порожніли, бо в цей час у проймах затінкових арок з’являлися люди з розбитими парними серцями, яким не світило перетворитися на інтелектуалів. Поодинокі зомбі марно намагалися збиватись у зграї, зваблені солодкавим словом «вирій», у якому їм вчувався рідний аромат гнійних ран.

Лише над сквериком сяяли прожектори, бігали асистенти режисерів і гучно матюкалися відомі актори. Проминувши знімальний майданчик, Таня зовсім не образилася, що ніхто не запропонував їй головної ролі. Одразу за сквером починався густий ліс і мережа каналізацій. На перехресті вона побачила Гришковця. Той був, як завжди, неголений і пришелепкуватий, у білій сорочці, яку він уперто називав «рубашкою». Руки Гришковця по лікоть були залляті кров’ю — він якраз їв собаку.

— Сідай біля мене, — сказав Гришковець. — Знаєш, мудреці з лох-неських верховин якось відкрили мені секрет своїх гейзерів. Уся річ у собаках. Якщо наїстися досхочу собачатини — можна стати святим. Ти хочеш стати святою?

— Ні, — відповіла Таня. — Я тільки хочу, щоб мене більше не плутали з запліснявілим хлібом. Або літературою.

Частина 2.
Колекційний архетип

Я пропоную не вважати прозу Тані Малярчук літературою. Бо в іншому разі доведеться мучитися з контекстом. Через поширені в нашій аспірантській критиці забобони, поколіннєво-видавничі характеристики прози Малярчук неуникненно вкажуть їй на місце поруч із Дерешем-Карпою-Жаданом-Поваляєвою. А це щонайменше несправедливо. Нехай краще ці автори вважатимуться «культовими» і недоторканними — і їм приємніше, і критикам спокійніше.

Втім, порівняння Малярчук із «культовими» здобутками ДКЖП (абревіатура ця, правду кажучи, нестабільна й відкрита до буквовивержень і букводолучень) важко об’їхати манівцями.

У часто згадуваному конгломераті модно-молодих письменників для Малярчук, звісно, знайдеться вакантне місце. Тим більше що звична поколіннєва логіка у форматі ДКЖП трохи шкутильгає, примиривши «дев’яностників» та «нульовиків» у спільному прагненні високих гламурних стандартів. Інша річ, що в естетичному вимірі ці символічні мушкетери приречені на спільну уніформу, яку важко підкоротити чи вшити для першого-ліпшого новобранця. Насамперед їх об’єднує пристрасть до зображення власного негативного досвіду; з допомогою іронії, сатири чи ж, навпаки, демонстративного натуралізму ці автори намагаються проспівати черговий псалом ще одному «втраченому поколінню». Їхньому наполегливому копирсанню у власних трагікомічних поразках можна тільки позаздрити. Адже за спинами — центнери зворушливих індивідуальних катастроф, просякнутих ненавистю до впорядкованого, «нормального» світу. З одного боку, «цей прикрий світ» — улюблений і непереможний ворог, якого вони навіть устигли по-своєму полюбити. З другого — ідеальний тренажер для віртуальної помсти заради подальшого самоствердження. Полігон, на якому присутній лише уявний супостат, адже справжній — за визначенням Іллі Кормільцева — «мовчазний і позбавлений власного дискурсу».

З огляду на таку особливість (я не промовляв слова «вада») символічного конгломерату ДКЖП Тані Малярчук ще важче потрапити в єдину з ними естетичну родину.

Таня Малярчук — перша письменниця епохи новомолодої «культовості», яка прийшла не для того, щоби безконечно розповідати про те, як з бодуна тріщить голова, як страшно ширятися багаторазовим «баяном», як обригувати сходи гуртожитків і там-таки злягатися з малоприємними представниками інтелігенції. Немає у неї перламутрових нечистот, якими вже звикли підгодовувати студентство носії сакрального знання про єдність «високої культури та несмаку». Це аж ніяк не варто сприймати, ніби у прозі Малярчук відсутні сюжетні нитки, що сягають міських каналізацій. Просто у неї навіть з каналізацій вилазять не спиті пролетарі, а які-небудь смарагдові зозулі з наконечниками трипільських стріл замість дзьобиків — і на це немає ради.

За своїм покликанням вона — екзальтована казкарка. Коли я читав історії з книжки «Як я стала святою», то час від часу в уяві з’являлися Меріл Стріп та Ніна Хаген, котрі на два голоси читали маленькому Елайджі Вуду про пригоди Івасика Телесика.

Якщо для текстів ДКЖП ідеально пасує артхаусне кіно першокурсників інституту Карпенка-Карого, то повісті-новели Малярчук — це ідеальна сценарна основа для пластилінової мультиплікації; ця проза переконує читача у пластиліновій сутності щоденних парадоксів, яких не варто знімати відеокамерою: «Люди в чорних мундирах повернулися через вісім годин. Обшукали весь дім, але дон Хосе встиг перетворитися на лосося і сховатись у водоспаді фіорду Франанагр. Там його піймали і зв’язали кишками позашлюбних дітей. Над обличчям дона Хосе вище правосуддя повісило змію, з рота якої скрапувала отрута». Інтонаційно спокійний плин розповіді передбачає, що навіть від «кишок позашлюбних дітей» читача не пересмикне і пластилінова усмішка не обвалиться з його вуст мертвим хробаком. Схожий сприйняттєвий парадокс можна надибати в останньому відеокліпі гурту «ВВ» на пісню «Колискова», де фігурують такі сумнівні персонажі, як Ціпа, Глина та Могила, хоча, звісно, дітей налякати вони неспроможні саме через свою непереборну пластилінову сутність.

Улюблене заняття критиків — відшуковувати, де, в кого і чого саме сучасний автор накрав. Іноді письменник свідомо декларує свої прибутки від користання чужою інтелектуальною власністю, й відновлення цитатної справедливості розважає і його, і критика, і читача. Синтетичність давно вже не вважається навіть дрібним хуліганством — це, радше, норма, яка визначає найпопулярніший формат бестселера. Його клапті треба шити тільки білими нитками, інакше читач, позбавлений радості дешифратора, почне нервувати і гніватися. Читач завжди гнівається, якщо отримує нестандартно закодовані мейли.

У книжці «Як я стала святою» з кодуванням — суцільна халепа. Ну уявіть собі, що ви отримали мейл, у якому замість літер — набір квадратиків, але це аж ніяк не заважає прочитати листа. Попри теревені з багатьма авторами на кожній сторінці та помітну симпатію до хрестоматійного сюрреалізму чи абсурду, текст Малярчук прошитий оригінальним, упізнаваним стилем, сповнений тими квадратиками та іншими химерними «крокозяблами» світосприйняття, які чомусь вдається сприймати без перекодування. І тут я погоджуюся з паном Йонеско: не знати, чи це її стиль, але він їй належить.

Таня Малярчук. Як я стала святою. — Х.: Фоліо, 2006.