ЗІПСУВАТИ КУЛЬТУРІ КРОВ

І вкотре насвинячити, поруйнувавши цінність стрункої ієрархії. Приблизно такими коментарями обростає вердикт американського «Національного книжкового товариства», яке нещодавно удостоїло Стивена Кінґа медалі «За видатний внесок у розвиток літератури», однієї з найвищих літературних відзнак США. Подія цікава насамперед тим, що дозволяє констатувати падіння одного з останніх редутів культурної міфологеми минулого століття, в якій дотепер «серйозна» література залишалася клубом закритого типу з правом визначати мистецьку еталонність.

Із цієї нагоди вилаявся не лише критик Гарольд Блум. Мовляв, нагороду для Кінґа вибороли видавці, від чиєї прихильності тамтешні книголюби істотно залежать. Отже, йдеться про давно очікуваний і водночас болісний акт — залучення до коленкорового пантеону представника «низової» культури, чий образ конфліктує з будь-якими «еталонними» мірками.

Загальновідомо, що класик має бути стражденним і — бажано — мертвим (як не у прямому, то в переносному значенні). І вже зовсім нестерпна для кандидата на літературне висвячення воістину глитайська заможність. Остаточно унеможливлюють мистецьку реабілітацію Кінґа 300 млн. проданих книжок — недосяжна висота для лауреатів Нобелівської премії останніх років.

Єдиний антропологічний параметр, що узгоджується з новим титулом, — це бажання Кінґа зав’язати з літературною діяльністю, про що він повідомив у кількох свіжих інтерв’ю.

Взаємини С. Кінґа з представниками «високого стилю» досі залишаються одним із найбільших літературних парадоксів. Коли автор багатьох ремісницьких романів оприлюднював якийсь літературознавчий есей, критики воліли іґнорувати влучність та парадоксальність його тексту. Коли черговий його роман дивував постмодерною композицією та величезною кількістю літературних ремінісценцій, критики лише невтомно розводилися про телеграфну сутність Кінґової прози. І навіть коли хтось наважувався висловити «серйозну» підозру, що «Серця в Атлантиді» чи «Зелена миля» — набагато кращі романи, ніж писанина доброї третини нобеліантів, критики завжди резонно зауважували: «А навіщо Кінґу Нобелівська премія?».

Наважуся стверджувати, що Кінґа не пускають у товарняк класиків виключно за інерцією. Він ніколи не гребував написанням суто жанрових творів. Завдяки упирям та паранормальним дітям Кінґ прославився; здебільшого паскудні екранізації цих романів увиразнили масовий успіх письменника й водночас затаврували наперед кожен його задум. Образ фабриканта, кривавого гендляра й адреналінового контрабандиста став окремою сутністю, ідолом поп-культури, персонажем світської хроніки. Все це до пори тільки тішило письменника-Кінґа, якому доля несподівано всучила перепустку на елітний атракціон — чортове колесо американської мрії. Він започаткував новий літературний формат комерційно привабливого божевілля, але не захотів у ньому жити.

Протягом останніх років Кінґ видавав дуже різні книжки. Він поставав перед читачами то як літературознавець-мемуарист («On writing»), то як фентезійний епік (його ще не завершений цикл романів «Темна вежа» — один із останніх боргів перед гіпотетичною «пенсією»), то як навіжений соціальний критик («Мішок з кістками», «Буря століття»), то як дитячий психолог («Дівчинка, яка любила Тома Гордона»), і найменше — як заручник титулу «Король жахів». Публіка настільки звикла бачити «іншого Стивена Кінґа», аж ніби й забула, що цей-таки автор написав колись «Кладовище домашніх тварин». Останні дві його книжки — почасти запізніле нагадування про «імідж», почасти констатація остаточного зникнення «колишнього Кінґа».

У збірці оповідань «Все може трапитись» автор не тільки іронізує стосовно «жанровості» багатьох поданих оповідань, а й ретельно коментує кожен текст. Він і раніше полюбляв авторські передмови-післямови, але присвячував їх здебільшого собі: що їв і пив під час написання твору, які події пережив, що надихало-заважало і т.ін. Тепер його терпіння вичерпалося — Кінґ перейшов до прямого пояснення читачеві суті щойно прочитаного. Іноді ці коментарі випромінюють зневагу до «постійного читача» (чого раніше ніколи не було), ба навіть певне роздратування його неспроможністю «правильно» сприйняти новелу. Наприклад, після «Почуття, яке можна висловити тільки французькою», письменник повідомляє: «Я думаю, це оповідання про пекло. <...> Екзистенціалізм, крихітко, ось яка ідея. Просто-таки Альбер Камю. Є також гіпотеза, що пекло — це інші люди. Моя думка — ним може бути вічне повторення одного й того ж». У такому тлумаченні багато прикрості, адже для більшості «постійних читачів» це однак буде сяка-така історійка про те, як мужик з бабою поперлися відпочивати й стали жертвами катастрофи, хоча баба паранормально її передчувала. Можливо, Кінґ втомився від того, що читачам потрібно набагато менше, ніж він хоче розповісти.

Інша медаль цієї «надлишковості» — бажання встругнути по старій пам’яті щось моторошно-містичне. Як чесний ремісник, Кінґ ще й зауважує в коментарі до новели «1408»: «Кожен письменник, що працює в жанрі «лякалок», повинен написати, щонайменше, по одному оповіданню про поховання живцем і про Кімнату Привидів у Готелі». Виконання таких «стандартних положень» давно вже стало для Кінґа чимось рефлекторним; але віртуозність письменника дозволяє навіть найзачовганіший сюжет вивернути й витрусити, як залежану в скрині наволочку. Паралізованому чоловікові, що залишається при свідомості, загрожує «посмертний» розтин. У такому становищі свого часу опинилося кілька персонажів Едґара По; одному з них поталанило, і він очуняв уже після перших надрізів. У Гічкока аналогічний бідака рятується вчасно пущеною сльозою, у Кінґа — ерекцією. Не менш ефектне очуднення відбувається і з письменником, який вимагає, щоб його поселили в горезвісному готельному номері; замість обіцяних менеджером привидів, що довели до смерті чимало народу, перед героєм розгортається повнометражний сюр-апокаліпсис.

«Все може трапитись» — це також збірка-прощання з багатьма улюбленими мотивами, тими «стандартами», які вже не заслуговують на чергове виконання. В ній немає дітей, опанованих злими сутностями, немає кошмарних сновидінь, що просочуються в реальність, немає одержимих тварин і механізмів. Єдиний містичний акорд, який ще зберігає для Кінґа актуальність, — це безпосередні взаємини людей із втіленим злом, яке залишається спокійним і респектабельним, наче Роберт Де Ніро у фільмі «Серце Ангела», або ж маніакально-кривавим і здалеку впізнаваним, наче Фредді Крюґер.

Ні, Кінґ не перестав торгувати переляком, але він перестав поводитися з цим почуттям, наче фокусник — із мешканцем капелюха. Монстри письменника перебазувалися з потойбіччя в реальність — вони мешкають у традиціях острівної общини, в пам’яті про спільну провину; вони чекають свого часу, наче забутий пороховий склад — дитячих ігор з вогнем. Отже, для опанування такого матеріалу «королю жахів» уже непотрібні знання анатомії, і зокрема кровоносної системи, — він пропонує вам іншу розмову, повільну й нав’язливу, наче бажання старезного діда згадати все.

Зрештою, письменнику такого рангу дозволено навіть бути нудним, чим він і користається. На тлі власних зразків інтриги, саспенсу і трилерної закрученості теперішній Кінґ багатьох розчаровує монотонним рипінням, порпанням та пережовуванням. Ви можете уявити собі роман на чотириста з гаком сторінок, який починається з того, що в поліцейському гаражі стоїть дивний автомобіль, а закінчується тим, що через багато років він і далі стоїть собі в гаражі, а вся історія про те, як доблесні полісмени так і не второпали, що ж воно таке? Якщо не можете — прочитайте останній роман Кінґа «From a buick 8». Автомобіль-убивця вже неодноразово непокоїв фантазію письменника. Механізм, одухотворений злом, мало чим відрізняється від іншої бунтівної машинерії та електроніки. Здавалося б, навіщо тривожити це відпрацьоване залізяччя? Парадокс у тому, що Кінґ чи не вперше пише роман, у якому сюжет не має значення. Це загадкове авто один раз на сто сторінок «народжує» якихось потвор, схожих то на комах, то на листя, то на звірюку якусь. Але всі ці організми відразу ж здихають, і аматорські дослідження нічого не роз’яснюють. Щось відбувається, але полісмени можуть тільки спостерігати «щоденне диво», до якого швидко звикають. Ось про це, власне, й роман: про дивовижну людську здатність звикати. Звикати навіть до того, що вивалюється за всі найрозхитаніші межі реальності та здорового глузду. Звикати до того, що не вдається пояснити. Автомобіль — лише нагода постежити за цими людьми: звичайними, чесними, хоробрими, допитливими. Їхні нехитрі біографії, родинне життя, кар’єрне зростання — все це відбувається у маленькому світі, в якому присутній незбагненний автомобіль. Якщо ж на хвилину забути про його існування, ви читатимете типовий радянський роман про тривожні будні міліції, осяйних сержантів, які не шкодують життя заради справедливості. Й саме такого прочитання вимагає автор від своїх розбещених жахіттям та містикою шанувальників.

Очевидно, цей роман швидко забудуть. Він написаний не тим автором, який завжди був «королем жахів».

Не відомо, чи стерпить поп-культура таку зраду, але література готова її не помітити. Попри всі відзнаки й нагороди, що їх не розгледіти крізь чарівний кристал нобелівської сліпоти.