Дзеркало року: культ-відображення. Дванадцять поглядів на прекрасне в 2006-му

Олег ВЕРГЕЛІС

Сенсаційний візит до України Стівена Спілберга чи концерт Тото Кутуньйо, який для глави держави виявився цікавішим за з’їзд однопартійців?

Гастрольне диво «Отелло» у режисурі Някрошюса чи «заборонений» Шекспір у харківському виконанні Жолдака?

«Помаранчева хвиля» у вітчизняному кіно чи повний художній штиль у ньому?

Артсенсація у зв’язку з доставкою до України Піросмані чи меценатські подвиги пана Пінчука (відкриття його артцентру в «Арені»)?

Феєричний слід метеорита «Валерій Гергієв» чи юві-лейні заходи, присвячені Івану Франко, Шостаковичу, Моцарту?

Дубляжна «війна світів» у прокаті чи парафраза пушкін-ської казки про те, як міністр культури втретє закинув невід по «рибку золоту»?

Етичний і відмінно виконаний фільм Сергія Буковського «Назви своє ім’я по літерах» (про Голокост) чи чергові спроби якихось таємних структур упровадити на «Оскар» спірні художества співвітчизників?

Остаточна виробнича перемога «мила» й іншого «камеді-клабу» над прайм-таймом і здоровим глуздом чи поява на ТБ багато в чому несподіваного відео С.Вакарчука на пісню «Веселі, брате, часи настали»?

Ще одна тривожна «Молодість» чи радісні літературні паростки, представлені іменами молодих письменників?

Апокаліптичнi пристрастi за «Мистецьким арсеналом» чи вічні сюжети про бомжування деяких музеїв?

Зміна культурних керманичів у столиці (замість артиста О.Биструшкіна — письменниця Л.Зоріна) чи остаточне до-гнивання багатьох регіональних театрів?

...Чи? Чи? Чи?..

Культурний рік, що минає (особливо у спробах визначити якісь значущі події), багато в чому й складався зі знаків питання. Хоча зрозуміло, що подійність у багатьох випадках нині прямо пропорційно залежить від мегабайтів піару. З цим безглуздо сперечатися. Тому пригадати «знакові» культподії-2006 (як зі знаком плюс, так і зі знаком мінус) «ДТ» пропонує дванадцяти безпосереднім «віддзеркалювачам» цих же подій у ЗМІ (зокрема й на сторінках «ДТ»). Тим, хто з ретельністю Нестора-літописця фіксує як прекрасне, так і потворне у цій галузі. Немає для них жорстко заданих рамок у цих задано суб’єктивних підсумках-2006: про все, що накипіло, про все, що наболіло, — хоч про прем’єра, хоч про явище, хоч про тенденцію, хоч про персоналії... Аби від душі.

Перечитуючи знову

Андрій БОНДАР

2006-й приніс любителям літератури те, що за 15 років існування незалежної України не вдавалося зробити нікому. Україна нарешті перестала бути чорною дірою на європейській мапі, спромігшись на Перший міжнародний літературний фестиваль у рамках Форуму видавців у Львові. Інтенсифікація міжнародних літературних зв’язків упродовж останніх років стала чи не найголовнішою рисою нашого літпроцесу: дедалі більше письменників від’їздять за кордон на стипендії та фестивалі, дедалі більше видається українських книжок іноземними мовами. Ще одна прикметна (і приємна) риса міжнародного визнання — дві престижні літературні премії Європи за один рік для нашого постійного автора Юрія Андруховича. І все це на тлі чергового провалу офіційного українського стенду на Франк-фуртському ярмарку.

Серед симптоматичних подій — активізація покоління так званих «двотисячників». Дві чільні постаті ґенерації Отар Довженко та Ілля Стронґовський нарешті видали свої перші книжки. Окрім того, як сказали б у тридцяті роки, «літературний молодняк» бере участь в усіх можливих заходах в Україні, що несамовито пожвавлює літературне життя. Радикалізується і генерує конфліктні ситуації провокатор Анатолій Ульянов, за що йому велика подяка особисто від мене й колективна ненависть від літературного болітця. «Молода шпана» нарощує м’язи — і це добре.

Сміливо заявили про власну окремішність прозаїки-патріоти середнього покоління, заснувавши літературно-ідеологічний клуб «Інша Література». Боротьба проти примарних ґрантоїдів і кровожерного Сороса та його адептів набуває концептуальних рис. На цьому ж фронті (тільки з юдофобським присмаком) активізувалася одіозна МАУП. Окремі тексти в її виданнях можна кваліфікувати як підставу для повторного запровадження для України поправки Джексона-Веніка. Однак наша інтелектуальна еліта, схоже, обрала позицію страуса. Лише видавництво «Факт» з Л.Фінкельштейном почало з легітимними ксенофобами затяту війну.

Зібраний том прози та поезії Сергія Жадана «Капітал» — свідчення переходу автора до когорти живих класиків. Саме за цю творчу цеглину Сергій отримав літературну премію від української служби BBC.

З найостанніших подій — безпрецедентний не лише в Україні, а й у всьому світі зухвалий проект видання сучасної української літератури на компакт-дисках від київської компанії А.Е.Л. А ще — наростання тривоги за долю вітчизняного книговидання, адже саме 2007 рік, з ініціативи нашого президента, оголошено Роком української книжки. Слушний момент вибрано: добре, що в уряді знову шалені «українофіли» М.Азаров і Д.Табачник. Маю надію, виживемо.

«Ми здійснили чудо, але нікого не переконали»

Леся ГАНЖА

Замість культури на пам’ять про рік, що відходить, у мене залишаються дві дзен-фрази. Дзен-фрази року.

Березень. Лейпциг. Письменникові Юрію Андруховичу вручають Лейпцизьку премію «За європейське порозуміння». Він виголошує промову, в якій красиво розмазує єврокомісара Верхойгена за його пасаж про «європейську безперспективність» для України. Зал реве від захоплення — десять хвилин овацій, тупоту й захопленого свисту (у перекладі з німецької: «аффтар жжот»). Дзен-фраза з промови Андруховича: «Ми здійснили чудо, але нікого не переконали».

Протягом року мій особистий індекс її цитування — максимальний. Нею випадало коментувати надто багато подій 2006-го, серед яких найбожевільніші, мабуть, — поведінка Мороза, що не піддається осмисленню, поета і депутата, майбутнього автора мемуарів «Що я зробив за крісло спікера». І ще повернення Дмитра Табачника на посаду віце-прем’єра з гуманітарних питань.

І ще повернення Юрія Богуцького в крісло міністра культури: це здається безглуздим зовсім не тому, що Богуцький у чомусь набагато гірший за Лихового чи Білозір, а просто тому, що його «третій термін» сприймається як смачний плювок пана Табачника в обличчя ВСІМ: «Ось тобі, Андрійку, гуральня!»

А плювати, схоже, подобається. Як не пригадати гидкий запах інтерв’ю в таблоїді із забавним формулюваннячком про неконкурентоспроможність української інтелігенції... І коли запитання про майбутні культурні пріоритети держави у вас ще залишилися, то скажу, що мої запитання в прес-службі Дмитра Володимировича лежать аж із вересня. Їх там усього три. Але я не ображаюся, Дмитре Володимировичу, я все розумію... Адже й ви вчинили «чудо» — та так нікого й не переконали.

Потрясла й нечувана активність МАУП і судовий позов «про захист ділової репутації й відшкодування моральної шкоди» проти (!) академіків Мирослава Поповича, Ярослава Яцківа, Наталії Яковенко, Станіслава Кульчицького й ін. Як відмітну культурну (???) рису року відзначу дивну активність антисемітів й інших расистів — це поганий знак. У сфері культурної економіки аналогічними тривожними дзвінками є інтерес Київради й інших депутатських об’єднань до культурної нерухомості. Історії з книгарнею «Сяйво» і муніципальними кінотеатрами говорять про те, у які місця нас будуть «дочавлювати» завтра.

Усе що стосується безпосередньо мистецтва, — то тут уже зовсім суб’єктивно. Найцікавіші книжки року 2006-го — «Гімн демократичної молоді» Сергія Жадана, Женя Галяс із «Пісьмамі братана» і сонячна Таня Малярчук із двома новими книжками (це був її рік). Обов’язково уточню: для мене.

Іще. Перший міжнародний літературний фестиваль під час Львівського форуму видавців, особисте відкриття — приголомшливий литовець Маріус Івашкявічус (рекомендую). А переповнені аудиторії на дискусіях з — чого б ви думали? — геопоетики (беруть участь Юрій Андрухович, Віктор Єрофєєв, Інго Шульце...)!.. Органі-затори в шоку: виділили аудиторію на сто місць, а в неї натовпилося 200 чоловік. 2006 року вийшли й перші «зібрання творів» сучасних українських авторів — Андруховича (у шести книжках) і Жадана («Капітал»). Це означає одне — ринок зажадав «ще» і «відразу багато».

Із позалітературних вражень: відкриття Артцентру Пінчука в Києві (браво!), фільм Тодда Солондза «Паліндроми» (у російському перекладі «Перевертыши»), спектакль Лариси Паріс «Урок» за Іонеско (театр «Бенефіс») і новий альбом Льоші Макета «Щоденник подорожей».

А друга дзен-фраза року — звісно ж, перл Віктора Януковича про письменницю «Анну Ахметову». Хоча після Гулака-Артьомовського — здавалося б, з чого дивуватися? З того, що для них і їхніх виборців хоч Ахматова, хоч Ахметова — один біс, і до сфери їхніх цінностей це ніякого відношення не має? А ми хіба цього не знали? Знали — тому й здійснили чудо... Але так нікого й не переконали.

Пори року в семи «файлах»

Ольга СТЕЛЬМАШЕВСЬКА

Пам’яті властиво багато подій «фільтрувати». Коли виникла ідея визначити найяскравіші події та тенденції в царині культури, вирішила просто відкрити деякі «файли пам’яті» й витягти з них те, що залишиться зі мною не тільки у 2006-му…

Файл 1. Гастролі литовського театру Meno Fortas із «Отелло». Незабутній фінал спектаклю Някрошюса. Смертельний вальс Владаса Багдонаса—Отелло та Ігле Спокайте—Дездемони. Сльози, які навертаються на очі, і відчуття повного щастя. Не тому, що сентиментальна чи спектакль мелодраматичний. У ньому було багато незрозумілого і не все вдалося розгадати з «ребусів» великого литовця, але щось було в цій виставі безумно трепетне, ніжне і справжнє. Це — зима.

Файл 2. Виставка Піросмані в Національному художньому музеї. Його картини, точніше — зворушливі персонажі грузинських застіль, очі жирафа або козулі, якась безглузда поза акторки Маргарити, подив, радість, сум, утома, щастя, безтурботність усіх його героїв завжди були зі мною. Адже ім’я Піросмані асоціюється зі спогадами про власне дитинство, наївність і віру в навколишню доброту світу. Це — весна під знаком Піросмані.

Файл 3. Міжнародний фестиваль класичного мистецтва «Київська Русь». Чотири дні, котрі приголомшили музичну громадськість столиці і залишили байдужими державних мужів (немає у світі країни, окрім України, де б Гергієва не зустрі-чали на рівні керівників держав), які накивали з Києва п’ятами подалі від свята справжнього професіоналізму й великої культури. Маестро Гергієв, феноменальна трупа Маріїнського театру, скрипаль Вадим Рєпін, співак Брін Терфель, піаністи Ігор Четуєв і Олексій Володін. Якби протягом нинішнього року більше ніхто не приїжджав в Україну, тільки ці імена та їх виконавський рівень могли б надихати на подвиги в мистецтві всю п’ятирічку. Це… майже літо.

Файл 4. Диригент Тетяна Калініченко. Яскрава, талановита, потужна, артистична, віртуозна, професійна, зрілий музикант зі свіжим, влучним поглядом блискучого інтерпретатора. Почула її на XVII Міжнародному фестивалі «КиївМюзикФест-2006», не можу забути. Хочеться її почути у великих концертах рівня фестивалю «Київ-ська Русь». Хочеться підказати: запам’ятайте це ім’я. А тут — бабине літо.

Файл 5. Ювілейний концерт Кубанського козачого хору, якому виповнилося 195. Потужне, професійне, старанно збережене народне мистецтво. Багато українських пісень, яких не чула, живучи в Україні багато років: або не співають зовсім, або співають без тієї родзинки, котра й робить народну творчість предметом мистецтва та поклоніння. Тут — осінь.

Файл 6. Фільм Павла Лунгіна «Острів» із Петром Мамоновим. Він не просто Актор чи Музикант. У будь-якому виді мистецтва він просто Людина-Талант. Примусив довго дискутувати з близькими, колегами, згадувати фільм наступного дня і в інші дні… Знову… зима

Файл 7. Музичні вечори в російському посольстві. Без них уже ніби не може бути культурного міського контексту. Віктор Черномирдін залучив дуже багатьох інте-лігентних людей до цих щоразу по-особливому теплих зустрічей із прекрасним, зі своїми щирими коментарями й особливим ставленням до артистів. Інтонація цих вечорів водночас ностальгійна і дуже по-європейському сучасна. Цього року згадували Свиридова, Шульженко, Бернеса, Гілельса, Шостаковича... Ось і рік минув.

Краще жити на «Острові»

Михайло БРИНИХ

Що хотілося б узяти із собою з 2006-го в майбутнє? По-перше, згадуються якісь найостанніші враження. А по-друге, якщо щось і брати із собою, то не обов’язково тільки з року, що минає.

Хоча саме 2006-го вийшов фільм, який став для мене певною мірою несподіванкою. Це «Острів» Павла Лунгіна. Може, його й варто було б прихопити із собою? Бо інколи, спостерігаючи за якимись нашими «культтенденціями», краще справді заховатися на острові — бажано безлюдному. Фільм Лунгіна справляє приємне враження. Гра Мамонова, яка зовсім і не гра. Режисер Лунгін, який звернувся до теми російського православ’я.

А якщо про тривожне... Це найбільш стабільно тривожна тенденція — бездіяльність контори під назвою «Мінкульт». Якби цієї контори не було, то ні про що було б говорити. Але вона існує й створює певний дискомфорт. Ще з розчарувань — нинішня гуманітарна політика у країні. Бодай на прикладі всієї цієї «камасутри» з дубляжем. Що ж стосується «помаранчевого кіно», про яке багато писали й говорили у 2006-му («Помаранчеве небо», «Прорвемося!», «Оранжлав»), то воно із самого початку не давало підстав для приємних очікувань. Але була хоч надія на адекватну технічну базу. І це не в усіх вийшло. Як не вийшло нічого доброго з нашим ще одним наміром подати свого претендента на премію «Оскар»... Амбіції й піар — більш нічого. Із приємних вражень — проза Тані Малярчук: такого якісного літературного дебюту, на мій погляд, не було вже давно.

Якщо маяки запалюють

Валентина СЄРІКОВА

Інколи правило алхіміків «що вгорі, те й унизу» спрацьовує і в інших галузях. У кожному разі, для мистецтва на Землі діють ті ж самі правила, що й у вищих вимірах: по обидва боки точкою відліку і першопричиною створеного залишається творець, його натхнення, енергія, його посил, імпульс, рух серця, який у підсумку проявляється й набуває реальних відчутних форм. Тому магнітом для мого погляду завжди залишається особистість людини—творця. Вирізнити її легко саме за ексклюзивною міткою «земля—небо». Нинішнього року поталанило тричі вловити її ясно й чітко. У листопаді — завдяки Богданові Ступці на черговому спектаклі театру ім.Франка «Тев’є-Тевель», якому 23 грудня виповнилося вже 17 років. У грудні — на концерті піаніста Олексія Ботвинова, який виконав у Національній філармонії 4-й концерт Рахманінова. І того ж місяця — на «Концерті для своїх» Михайла Жванецького в Міжнародному центрі культури та мистецтва.

У цілому ці три цілком різні художні події стали спостереженням за певним важливим досвідом, щоб розрізнити, усвідомити і — як з’ясувалося — навіть поділитися зрозумілим.

Ступка, Ботвинов і Жванецький представляють три різні сфери — театр, музику, слово. Три різні долі і три покоління. Три різні види інструментів, які виражають дар кожного. Об’єднує ж моїх героїв 2006-го (і не тільки цього року) ґрунт, на якому вони народилися, українське громадянство і рідкісний, вищий градус таланту, яким наділяють зазвичай особистостей із завданнями особливої ваги. І головне — цих людей об’єднує не оприлюднена, але значима мета — служити, коли треба, маяком для тих, хто шукає світло, камертоном — для всіх, чиє серце здатне відгукнутися на клич їхнього небесного співавтора, перетворюючись на доброго, радісного, люблячого. Хай на годину, на хвилину, на мить. Тому, хто фіксує порухи нашої душі, досить, щоб запам’ятати нас такими. Всі троє володіють «технікою» створення дива й запуску катарсису. Так чи інакше, диво було на вищезгаданих сценах, розгортаючись поступово і плавно або вистрілюючи стрімко.

Крім того, є ще один спільний пункт у їхніх біографіях: народжені тут, справжнє велике визнання, справжню оцінку вони здобули в інших краях — Ботвинов у Європі, Жванецький у Москві, там-таки останніми роками і Ступка. Звісно, не тільки вони: цей список можна продовжувати. Але хотілося б зрозуміти цей «феномен офіційної батьківщини», чиє плідне черево родить жирно і густо, але так байдуже відпускає...

Очевидно, у нас сфери офіційно-державного настільки засмічені й скаламучені, що, на відміну від мистецтва, закони алхімії тут недоречні. Чи не тому поет іншої країни написав рядки «Я родину свою люблю, но государство ненавижу»? На щастя, зазначена трійця від своєї батьківщини не відверталася й не покидала її. Та й на кого покидати? Маяки запалюють там, де вони повинні світити.

Саме час іти в партизанський загін

Ганна ПАРОВАТКІНА

Не думка, а, радше, «умонастрій» багатьох людей із нашої культсфери, який зводиться до можливої тиради: «Дивишся, що відбувається, і думаєш: саме час організовувати партизанський загін «культурного опору» і йти кудись у ліси, у схрон. Рятуватися».

Думок про партизанщину в нас точно ще не було. Навіть наприкінці «епохи Кучми» з її дуже неоднозначними подіями. Проте... Може, звісно, підсумки «культурного року» персонально мені бачаться у надто вже приглушеному освітленні (можливо, я схильна до песимізму), однак 2006-й інакше як реакційним не назвеш. Обурило: поголовне повернення одіозних осіб до керівництва гуманітарною сферою. (Правда, третій прихід у Мінкульт пана Богуцького — крок, швидше, адекватний.) Дай Боже, звісно, щоб їхні реваншистські настрої не дуже позначилися на «галузі».

Обурили процеси в мовній сфері (на практиці вони вже встигли вилитися в ганебну, на мій погляд, квазідискусію про дублювання фільмів українською). Прикрість — ситуація з «Молодістю», яку вічно тримають у чорному тілі. Жаль: поступово зменшується активність арт-галерей. (Одна з найвпливовіших, L-Art, узагалі переїхала з Андріївського узвозу на Кловський і де-факто перейшла на «закритий», для своїх, режим роботи.) При цьому не можна не порадіти за власницю галереї Людмилу Березницьку: киянка відкрила нову галерею в Берліні, де, слід гадати, умови для розвитку бізнесу сприятливіші за київські. Подив викликає наступ квазікультури — у вигляді нескінченних світських раутів і нібито арт-аукціонів (Pig-парадів, благодійних розпродажів карнавальних масок, створених дизайнерами і контемпорарними художниками тощо). Це явно набуло таких масштабів, що, мабуть, уже до кінця наступного року загрожує замінити собою все. Звісно, комусь па Волочкової цілком замінять балет. Тим більше що, спостерігаючи їх, пропонується заодно і перекусити, і станцювати на якомусь балу, але... Тенденція до масового спрощення і «опрощення» простежується скрізь. Передусім — на ТБ, яке традиційно слугує в нас основним ретранслятором культурного дискурсу. Оперні виконавці, котрі піаряться в якомусь попсовому «Зоряному дуеті»... Відверте порно на деяких телеканалах навіть близько десятої вечора — може, це просто показник «здоров’я» суспільства?

З окремих помітних і, на мій погляд, достойних подій на згадку наразі спадають кілька. Безперечно, відкриття «Пінчук арт-центру». Безумовно, прем’єра фільму Сергія Буковського «Назви своє ім’я по буквах»: ось приклад, коли тему розкрито творчо, не спекулятивно, а на високому художньому рівні. Мабуть, ще фотовиставка Баухауза в Національному художньому музеї.

Слід би, напевно, згадати й останню «подію» року — бюджет-2007, у якому на фінансування культури виділено суму, чи й не меншу, ніж у 2006 р. Але про це не варто. Бо тоді вже точно — у партизани!

Основний кіноінстинкт

Олена ЧЕРЕДНИЧЕНКО

У 2006-му в прокат вийшло п’ять вітчизняних фільмів. Тут можна було б поставити радісну крапку. Оскільки цю подію за історичним пафосом можна хіба що порівняти з гагарінським дебютом у космосі. Всі п’ять картин — «Помаранчеве небо», «Прорвемося», «Штольня», «Хепі-піпл», «Аврора» — зняті за приватні інвестиції, з державним фінансуванням ніяк не пов’язані, можливо, тому й відбулися, і в прокат вийшли. Про їхні художні достоїнства можна сперечатися нескінченно, а можна й не сперечатися зовсім. Це те саме, що сперечатися, чи добре танцює шахтар, поставлений на пуанти. Виняток становить лише «Хепі-піпл» О.Шапіро — фільм можна приймати чи не приймати. Та він — явище. Отже, є предмет для дискусій. З усього цього випливають два висновки. Перший. Критична маса продуманого очікування приватними інвесторами свого часу нарешті накопичилася й інвестори перестали боятися вкладати гроші у велике кіно. Висновок другий. Знімати це кіно нікому. Немає режисерів, спроможних відірвати вітчизняну публіку від «їхніх» «кодів да вінчі» і «нічних дозорів» і заманити на якусь рідну українську «помаранчеву штольню».

А немає тому, що в нас не встигла накопичитися інша критична маса. Маса професійної майстерності, яка напрацьовується за однієї-єдиної умови — безперервного кінопроцесу. Якщо Росія навіть у депресивні 1990-ті примудрялася знімати до 40 фільмів щорічно і, не зупиняючись, із кожним роком видавала дедалі більше й більше, то, відповідно до всіх законів еволюції, зрештою один із цих фільмів мав стати «Поверненням», яке здобуло у Венеції двох «Левів», а другий — «Денною вартою», яка обійшла у прокаті СНД усі голлівудські блокбастери разом узяті.

А якщо в нас за період незалежності знімалося в середньому по півтора фільму щорічно, причому переважно режисерами, які утратили творчий тонус ще «за часів» гагарін-ського дебюту, а кіномолодь весь цей час нервово курила осторонь, тужливо очікуючи грошей від держави, то звідки, скажіть, узятися необхідній кіномайстерності?

От і рік, що минає, для кіно, яке знімається за держкошти, сумний до нестями. По-перше, кошти ці виділялися дивно, зі скрипом, а то й зовсім не доходили до мети. По-друге, двоє загартованих у боях із Мінкультом режисерів все-таки склепали свої постановки. Тільки прізвища цих режисерів не Стрембицький (призер Канн) і не Томенко (призер Берлінале). Та й народилися ці режисери, коли Гагарін ще під стіл пішки ходив. Тобто молодим знову не дали потренуватися і наростити м’язи. Отже, найближчим часом приватні інвестори, як і раніше, витрачатимуть гроші виключно собі на втіху, а не з метою отримання прибутку.

Ще одна явна тенденція нинішнього року — найкраще розводити інвесторів на гроші вдається режисерам, які не мають не те що досвіду, а навіть щонайменшого уявлення про професію. Яскравий приклад — два «помаранчеві» фільми: «Прорвемося» і «Помаранчеве небо» (утім, цю тенденцію переконливо ілюструє і «Штольня»). Саме бажання осмислити історичні події листопада-грудня 2004-го чудове й гідне всіляких похвал. Та коли ці події подаються практично з однієї позиції, коли на екрані не показано різні грані складного періоду, коли в режисерів не вистачає художніх засобів для розкриття різноманітних характерів своїх співгромадян, які перебували під час тих подій по різні боки барикад, такі фільми, на жаль, уже не художньо-історичні документи, а банальна кон’юнктура.

Якби мене запитали…

Марія ХРАПАЧОВА

«Мелодія 2006-го, яка, швидше за все, звучатиме й наступні роки?» «Це Бізе, це «Кармен», це «Київ. Модерн-балет», який представив свою постановку вже на кількох київських майданчиках (зокрема й на сцені театру імені Івана Франка). Меломанам варто було б прислухатися».

«Спектакль, у якому хотілося б трохи пожити?» «Таких спектаклів узагалі немає в столичному репертуарі. Але зазирнути на деякі варто було б: «Жінки Моцарта» у «Колесі» (постановка Ірини Кліщевської), «26 кімнат» у Театрі драми та комедії (режисер Едуард Митницький), «Оркестр» — у «Сузір’ї» — режисер Ігор Славинський».

«Концерт, про який хотілося б проговорити цілу ніч» «Якби і йшла мова, то не раз доводилося б повторювати «Спасибі»… Спасибі організаторам, які допомогли Гергієву провести «Київську Русь» — як відлуння його московського «Великоднього фестивалю». Спасибі і Національній філармонії — за Моцарта і Шостаковича. Спасибі і за відмінні джазові концерти — їх було чимало 2006-го…»

«Актор чи акторка (поза місцевим «миловарінням»), котрих варто заохотити?» «Галина Стефанова — чудова акторка, котра багато грає в Центрі Курбаса. Алла Даруга — прекрасна акторка, яку на київських сценах побачиш не часто — але в «Оскарі та Рожевій дамі» її варто подивитися».

«Гастролі, котрі варто було б повторити» «Звісно, це театр Някрошюса «Meno Fortas». Звісно, це «Современник». І, можливо, московський театр імені Маяковського: «Женитьба» Сергія Арцибашева за Гоголем гідна уваги».

Багато галасу даремно

Микола СКИБА

Якщо про безпосередні, спонтанні естетичні враження… То серед усього розмаїття культурних подій найдорожчими і найістотнішими для мене залишаються враження від концерту Ольги Богомолець та Ігоря Жука «Нас двоє» в Українському домі та книжки Марини Соколян «Сторонні в домі». Піддаючи рефлексії цю естетичну даність, доходжу висновку, що в обох випадках привабила зосередженість на серцевинних речах людської екзистенції, здатність висловлюватися без політичної задишки або підкресленого цинізму. У голосах цих авторів звучать інтонації рафінованої культури — майже екзотичного явища для епохи тотальних «пост-» і «де-».

Про те, що справжня культура — це прерогатива одиниць і що порятунку від безпросвітності слід шукати саме у плеканні аристократизму, останнім часом активно заговорили на культурологічних дискусіях у Центрі сучасного мистецтва «ДАХ». Попри те що в цих дискусіях панує волюнтаризм і спонтанність, сам факт їх поновлення теж є ознакою року, що минає.

На «прорив» же в якомусь ширшому контексті сподівань поки немає; 2006 рік — це повний провал культурної політики на національному рівні.

Пізньопомаранчевий уряд виявився недієздатним у вирішенні системних завдань. Концепцію державної політики в галузі культури, ухвалення якої парламентом на початку 2005 року стало обнадійливим сигналом, було цілковито проігноровано, «Мистецький арсенал» віддано на відкуп будівельникам і дрібним чиновникам (натомість із концептуальними пропозиціями президент Віктор Ющенко навіть не виявив бажання ознайомитися). Декларована пошана до історичної спадщини обернулася наразі лише попередженням з боку ЮНЕСКО про можливість вилучення з переліку світової культурної спадщини Києво-Печерської лаври.

Багато галасу було і щодо підтримки вітчизняного книговидання, але зусилля міждисциплінарної комісії під орудою колишнього гуманітарного віце-прем’єра В’ячеслава Кириленка завершилися лише дражливим наміром запровадити квоти на ввезення іноземної (передусім російської) книжки без розв’язання комплексу інших питань, таких як розвиток дистриб’юторської мережі, мікрокредитування видавництв, гранти для авторів, заходи для заохочення до читання, переклади і промоція українських авторів іноземними мовами.

Утім, крім «стратегії аристократизму» у культурних діячів є ще запасний варіант у вигляді анархії (матері порядку, між іншим)… У цьому сенсі досить показовим є фестиваль «День Незалежності з Махном» і столичним арт-бомондом.

«Що ж це робиться на святій сцені!»

Ольга КЛІНГЕНБЕРГ

Люди в білих костюмах, виготовлених із пінопласту та клейонки, провокують вас на веселощі. Співають, якщо це можна так назвати. Імпровізують на заздрість традиційним розтиражованим шоуменам. Повідомляють китайською назви композицій. Епатують по-дитячому задерикувато й відв’язно, по-дорослому зло й зі смислом. Перебуваючи десь у зоні андеґраунду, але тільки через бажання «не бути в межах, не робити комерцію». Доступні всім віковим групам та інтелектам, єдині і неповторні перфомансисти із групи «Пінопласт» заявили про себе 2006-го несподівано й нахабно. І ще примусили поміркувати над тим, як таке явище випередило свій час тут і тепер — в українській столиці (хоча, по-суті, це давно є світовою практикою).

Сам факт появи «Пінопласту» в любій вітчизні — свідчення цілющої шизофренії нового покоління — бунту творчості проти сірості та маразму. Свято вседозволеності. «Pank Panic Electronic Band, група-мрія Penoplast» — заявляють концертні банери. На перший виступ «Пінопласт» спровокував друг-художник Толік Слойко, який оголосив їх у своїй галереї. Саме він зробив фатальну помилку, назвавши стиль «музики» пенком замість панку. Погодьтеся, новий жанр народжується не щодня. Звісно ж, ніхто не був готовий. І за два дні музиканти групи Лєна і Юра звели хіти, а художники «Пінопласту» — настягали «різного мотлоху» для сценічного безкраю. Український сучасний акціонізм гордо ніс своє знамено. Цілком симптоматично, з огляду на політичні реалії країни. Але ще актуальніше культурне явлення останніх років — художників групи Р.Е.П., у якій були прописані основні учасники «Пінопласту» — Артур Бєлозьоров, Жанна Кадирова, Анатолій Бєлов. Саме в середовищі Р.Е.П. уперше стали рекламувати творчість людей, котрі співають «бабло — не зло», «почему я не «синий», как всегда», «селикон, comе, comе», «Вы ждали секс? Он к вам пришел!», «Китай победит!». А шаманську групову пісню «Почувствуй себя» (учасники, стоячи в колі, в унісон пропонують одне одному своє «відчуй») склав правофланговий Р.Е.П. — Микита Кадан.

У жовтні 2006-го «Пінопласт» вийшов на сцену театрального інституту ім.Карпенка-Карого, щоб виконати вже популярні у вузьких колах свої хіти. 20 хвилин карколомного успіху перед повним залом! Потім у контакт із артистами ввійшов проректор із науково-педагогічної діяльності Петро Кравчук, який виконав не менш відомий хіт «шо ж це робиться на святій сцені!». Анатолій Бєлов: «Нам вирубали звук і відключили світло. Єдиний вуз, де готують людей (режисерів, акторів, операторів...), які професійно відповідають за свято, — місце дуже пафосне і закомплексоване. Ми хотіли, щоб наш виступ був «клізмою» для цих мізків. І, звісно ж, це не сподобалося керівництву інституту». Не дивно, що після цього «Пінопласт» вийшов на вулиці і виконав свій перфоманс на барахолці пташиного ринку. «Робити все навпаки у своїй і чужій свідомості! Руйнувати всі табу! Ми гурт, про який мріють», — не потерпає від скромності ідеолог «Пінопласту» Артур Бєлозьоров.

Між собакою та вовком

Юлія П’ЯТЕЦЬКА

Є такий дивний стан природи — «між собакою та вовком». Життя завмирає, барви тьмяніють, обриси стають розпливчастими, приблизними, і не втямити до пуття, що там, у дедалі густішій пітьмі: собака, вовк, людина чи кущ барбарису. Сутінки — досить гарна, хоч і підступна пора доби. Головне відчуття і настрій року, що минає, саме такий: нечіткість і безформність. Ми ніби ковзаємо по поверхні, орієнтуємося за контурами, прикидаємо на око, переміщуємося навпомацки, бредемо по абрису...

У принципі, рухаючись таким чином, можна кудись приплисти й відкрити якусь Америку... Але сутінковий стан духу має одну неприємну особливість — він трохи боягузливий. Не передбачає різких рухів, широких жестів, гучних відкриттів, принципових розмов. Смуток і пригніченість — наші найгірші ментальні риси. Рудименти совка. Плюс нестерпна світоглядна вузькість і сірість, які не дозволяють нам надихнутися прикладом оточення. У пошуках свого особливого шляху ми досягли разючої культурної ізоляції й відірваності від світового контексту. На нашому острові дико нудно, панове! Флора тут, як і раніше, чудова. Фауна не змінюється. Єдиний вітчизняний сучасний великий письменник живе в Німеччині. Дрібніші в основному діджействують, розважаючи літературну громадськість. Видатний театральний режисер метається між Берліном та Москвою, тавруючи і клянучи батьківщину. Батьківщина, озброївшись тризубцем і томиком Івана Франка, ховається в густих заростях мальви. Кіно тут не знімають, а виробляють, а виробивши, негайно висувають на «Оскар»... Живописці намагаються компенсувати брак уяви кількістю галерей. Естрадний олімп перевантажений, як метро в годину пік. Стилістів більше, ніж двірників, а народних артистів — ніж прапорщиків, український національний фаст-фуд змагається з «Макдональдсом». Доки Батьківщина визначається з мовою, нетерплячі діти вчаться розмовляти і писати по-своєму. Ось підростуть і напишуть, а ми почитаємо і поговоримо... Дивний це буде діалог.

Сутінки — тихе слово. Петля часу. Жодних сплесків і осяянь, потрясінь і вибухів. Єдиний вогонь бажання, який у нас ще горить і жевріє в нашій землянці, — це екран телевізора. Втягнувши голову в плечі і заклавши за комір національного маскхалата чергову дозу міцного напою «від вітчизняного виробника», широкий споживач, мов наївний Буратіно, суне свого носа у це фальшиве скляне вогнище. А там — поле чудес. Ігри патріотів. Пісня року. Танець року. Політик року. Вареник року. Силует року...

Жити стало краще, жити стало веселіше! Може, колись за силуетом скам’янілого вареника нас і зможуть ідентифікувати антропологи майбутнього?