ВІЙНА В ГОРОШОК

Київська прем’єра «Воєнного реквієму» Бенджаміна Едварда Бріттена заінтригувала насамперед своїм спонтанним характером. Здавалося, що всі її основні параметри — час, місце та форма — випадкові й ніяк не аргументовані.

Звикнувши до того, що в нашій культурі все відбувається з якогось приводу, журналісти судомно порпалися в датах англійської музичної історії ХХ століття. Автор реквієму народився 1913-го (так, здається, спізнилися!), прем’єра реквієму відбулася 1962-го (тим більше спізнилися) тощо. Виявилося, що київським виконанням реквієму ми зобов’язані не минулому, а майбутньому. У липні — серпні 2004 року в Лондоні запланований Перший міжнародний скрипковий конкурс імені Бріттена. Його ініціатором виступив український скрипаль, учень Богодара Которовича Дмитро Ткаченко. Як повідомляється у прес-релізі, Україна стала центром конкурсу в Східній Європі, у зв’язку з чим тут і пройшов триденний бріттенівський фестиваль. На його відкритті у виконанні Національного симфонічного оркестру України (диригент Володимир Сіренко) прозвучали симфонічна поема Віталія Губаренка «У романтичному стилі», Концерт для фортепіано з оркестром №3 Сергія Прокоф’єва (соліст Олексій Гринюк) і Концерт для скрипки з оркестром Бенджаміна Бріттена (соліст Дмитро Ткаченко). Далі планувалося представити камерну музику англійських композиторів та Епітафію для фортепіано і струнного оркестру Валентина Сильвестрова. Завершувала акцію в Національній опері театралізована версія «Воєнного реквієму».

У цілому програма бріттенівського фестивалю трохи дивувала. Мимоволі хотілося запитати про оперу. Річ у тім, що Бріттен відомий світові насамперед як автор одинадцяти опер, майстер вокального письма і театральної вистави. Саме цей бік його творчості змогли належно оцінити і кияни, коли кілька років тому під час гастролей Британська королівська опера показала тут його «Поворот гвинта». Тоді спектакль справив приголомшливе враження. Неймовірно гарна музика, незвична для нас в опері гра акторів, лаконічні й водночас експресивні декорації — все вкарбувалося в пам’ять. Деякі критики так і не змогли зрозуміти, чому організатори фестивалю не запросили бодай наших співвітчизників — одеську трупу, в репертуарі якої — бріттенівська вистава «Давайте ставити оперу». Але, за словами Дмитра Ткаченка, постановка бріттенівських опер, у кожному разі, потребувала б значно більших фінансових витрат, аніж виконання його інструментальних творів. Останні ж маловідомі, хоча й варті того, аби про них знали.

Втім, фестиваль могли б прикрасити не тільки опери. Розвиваючи найбільш виграшну ідею акції — зіставлення творів сучасних українських і англійських композиторів, написаних в одному жанрі, — програму хотілося доповнити. Якщо на відкритті поруч із концертом Бріттена прозвучав концерт Станковича, то й «Воєнний реквієм» можна було виконати поруч із «Кадиш-реквіємом» того ж Євгена Федоровича. Адже цей твір має чимало спільного з бріттенівським. Він також присвячений темі війни, жанр реквієму тут також поєднується з громадянською поезією, та й у Києві кадиш із часу прем’єри не виконувався.

Театралізовану версію «Воєнного реквієму» Бріттена представили симфонічний оркестр Національної опери (диригент Володимир Кожухар), Національна заслужена академічна капела «Думка» (диригент Євген Савчук), Великий дитячий хор національної радіокомпанії під керуванням Тетяни Копилової, Державний камерний ансамбль «Київські солісти» (диригент Богодар Которович) і балет Вадима Прокопенка. Режисер-постановник — Василь Вовкун.

Місце прем’єри «Воєнного реквієму» — сцена Національної опери — зіграло двояку роль. Із одного боку, твір хотілося слухати в суворій філармонічній атмосфері. Але чи могла Національна філармонія вмістити на своїх концертних підмостках таку кількість музикантів? З іншого — театр провокував перетворення концерту на виставу. Тим більше що саме дія могла певною мірою компенсувати фестивальні лакуни, пов’язані з театральним іміджем Бріттена. Але компенсації не вийшло.

На відміну від музичної інтерпретації твору, яка була на досить високому рівні, візуальний ряд виявився явно програшним. У невеликому сценічному просторі — між хором і камерним оркестром — рухалася група танцівників, яка символізувала солдатів. У цій групі незабаром виявився соліст — Смерть у костюмі буддистського ченця. Обігрувалися конструкції, що нагадують про воєнні барикади на лінії вогню, і червоне полотно — яке символізує життя і смерть. Освітлення і плями з чіткими геометричними контурами (горошок, спіралі, багатоконечні зірочки) явно викликали асоціації з атмосферою дискотек. Але згодом саме світло допомогло визначити базовий для візуального ряду жанр. Ним виявилися комікси. Так само, як і в коміксах, у виставі Вовкуна використовувалися найбільш популярні, потенційно кічеві символи й техніка шаржу. У декораціях над головами музикантів висіли мечі, пізніше з’явилося розп’яття Далі, голосами дітей співали янголята, а смерть виявилася лисою з червоним шрамом через обличчя. Аналогію з коміксами посилювали два екрани по обидва боки сцени, на яких транслювався український переклад тексту реквієму.

На прес-конференції Василь Вовкун сказав, що, коли він прослухав реквієм Бріттена, у нього виникло бажання представити цю музику за межами концертних залів, щоб її почуло якнайбільше людей. Можливо, для масового слухача така поп-адаптація класики буде вкрай корисною. Але хочеться вірити, що тільки цим пропаганда музики Бріттена в центрі бріттенівського конкурсу в Східній Європі не обмежиться.