ВІДРЯДЖЕННЯ У БЕЗСМЕРТЯ

Про композитора Віталія Губаренка думати й говорити в минулому часі неможливо. Його музика настільки сповнена життям і емоційною теплотою, що просто не дозволяє поминальних слів на адресу її автора. У багатьох, хто знав Віталія Сергійовича, досі відчуття: він ось-ось повернеться, немов його смерть —лише службове відрядження. От і минулого тижня в Колонному залі Національної філармонії вечір, приурочений до 70-ліття від дня народження композитора, розпочався з дивної паузи-чекання, ніби композитор мав вийти для заслужених овацій.

Програма концерту включала три твори, що відносяться до пізнього періоду творчості композитора та є своєрідним підсумком його пошуків. Національний симфонічний оркестр України під керуванням Володимира Сіренка виконав In modo romantiko — ліричну поему для симфонічного оркестру ор.42, симфонію-балет Liebestod (Любов-смерть) ор.53 і хореографічні сцени «Вій» ор.57. Прем’єра останнього твору відбулася вже після смерті автора. Але до неї Володимир Сіренко готувався ще разом із композитором. Диригент згадує, що тоді Віталій Сергійович лікувався у Феофанії й обговорення партитури проходило по телефону. Композитор пояснював, які епізоди опери-балету ввійшли в симфонічну версію, яку функцію вони виконують в опері, наспівував теми, аби показати потрібний темп і характер виконання. На цьому етапі спільну роботу обірвала смерть композитора.

Така співпраця Сіренка з Віталієм Сергійовичем була не лише зворушливою, а й символічною. Багато музикантів, зокрема Роман Кофман, відзначали високу професійну вимогливість Губаренка. Як автор він бував надзвичайно жорстким, безкомпромісним і принциповим. Він відразу встановлював планку, нижче якої опуститися було просто неможливо, оскільки прагнув до бездоганного втілення своєї ідеї. Водночас така жорсткість поєднувалася в композитора із закоханістю у виконавця, із котрим він працював. І відчуваючи цю закоханість, багато виконавців вибачали «жорсткість», як вибачають вибуховий характер одне одному люблячі люди.

Попри те, що особисті стосунки Володимира Сіренка й Віталія Губаренка в різні роки складалися по-різному, музика композитора справляла досить сильний вплив на творчість диригента. Це особливо відчувалося, коли після виконання «Вія» Сіренко репрезентував «Весну священну» Стравінського. Тоді його інтерпретація надскладної партитури ХХ століття була справді самобутньою, із особливо трепетним, ліричним трактуванням міді. І цю самобутність багато в чому обумовив саме досвід роботи з опусами Віталія Сергійовича. Утім, особлива закоханість диригента в музику композитора відчувалася і на недавньому концерті. Оркестр і передусім духові лунали бездоганно.

Після смерті людини, все нею сказане, набуває особливого змісту. У творах, які пролунали на концерті, Губаренко став посланником романтизму. І є чимала спокуса бачити знак у тій обставині, що композитор пішов від нас на рубежі тисячоліть, так і не перейшовши в нову епоху. Мовляв, що робити старому романтику в сучасному світі? Нам зручно ось так, символізуючи сумну дату, одним махом покінчити з романтичними «побрехеньками» — «любов’ю-смертю», традицією сповідей і монологів, містикою, відкритістю почуттів і відвертістю. При цьому за такою естетичною агресією ховається безпомічність. Сучасна культура має потребу в романтизмі й водночас відчайдушно від нього відхрещується, оскільки не знає, що з ним робити. Губаренко знав. У його долі дивовижним чином поєдналися жага оновлення музичного мистецтва й особлива правдивість щодо сутності музичних експериментів. Він у композиції ніколи не апелював до інтелекту — лише до серця, і ніколи не робив ставки на епатаж. Попри те, що практично усе ним створене пролунало, він часто був ізгоєм у середовищі свого музичного проживання... Так, доктор мистецтвознавства Марина Черкашина в статті про харківські прем’єри композитора пише: «Харків’янин за народженням і вихованням, представник харківської композиторської школи Віталій Губаренко останні п’ятнадцять років свого життя провів у Києві. Протягом усіх цих років його музика дуже рідко звучала в рідному місті... Занадто багато в його долі пройшло повз Харків...» А в Києві, за спогадами відомого флейтиста Олега Кудряшева, Губаренко писав більше на майстерності, ніж на внутрішньому горінні: «Він бачив зміни в суспільстві ... і як дуже тонка й ранима людина особливо гостро відчував свою непотрібність. Це дуже його било. І гадаю, він переживав не стільки за себе, скільки за необоротність цього процесу».

Саме про шлях ізгоя і розповіли твори концерту, присвяченого 70-літтю композитора. У послідовному чергуванні ліричної поеми, симфонії-балету й «Вія» проявилася своєрідна музична містерія, яка розповідає про самотність, примарність щастя і привиди реальності. Примітно, що в її основу лягла ідея ілюзії. У масштабах усього вечора — це була ілюзія музичного театру в рамках симфонічного концерту. Тематика творів, а також психологічна аргументація музичної драматургії дозволили навіть деяким слухачам заявляти після концерту про «візуальну музику». У масштабі творів неодноразово виникали теми-ілюзії — монолог кларнета в поемі, стилістична цитата мюзиклів для відтворення образу кохання в симфонії-балеті, пісня-примара в хореографічних сценах «Вія» (соло виконував Андрій Перебийніс). Загальна емоційна драматургія концерту немов повторювала видатний гоголівський сюжет. Заплутавшись в ілюзорному світі, герой помирав...

Утім, вкладати в цьому разі в хорошу музику погану метафору навряд чи слід.