Відчайдушний крик української музики

Років із десять тому, коли мені довелося бути у Луврі, якраз відкрилося нове «крило» французького мистецтва. Таке препишне і багате, що викликало захват. У мене весь час стояли перед очима українські скарби — визначні твори українського мистецтва, які покривалися пліснявою в мокрих підвалах музеїв. Серце від цього щеміло…

Подібні почуття мене охопили і недавно, коли йшла трансляція прощання нашої олімпійської команди перед від’їздом у Турин. Наші олімпійці виглядали виплеканими, впевненими в своїх силах, у чудових костюмах — і вітав їх сам президент. Прекрасно, що держава та Олімпійський комітет віднеслися з повагою до олімпійської церемонії. Коли вони повернулися з медалями — їх чекали автомобілі і квартири в нагороду. Так і має бути.

Але хто турбується долями наших «культурних олімпійців» — музикантів, які стоять безпорадно на перехресті доріг: чи їхати за кордон, чи залишитись удома і загинути? Затишшя. Ні ринку, ні перспектив. За винятком двох чи трьох фестивалів на рік. А в світі проходить своя культурна олімпіада. Тільки ми в ній участі не беремо.

І дуже шкода. Адже в нас потенціал шалений.

В Україні дуже сумні реалії вказують на те, як виглядає наш світ академічної музики. Коли згадати, що українська музика маловідома або взагалі невідома в світі, що наші музиканти змушені виїздити за кордон, щоб вижити, що в наших книгарнях ні нот, ні музичних записів, що нема зірок академічної музики, зате у філармоніях десятками виступають сусідні, що ми немов паралізовані чекаємо на кожну копійку від держави, тоді коли культура може сповна сама себе оплачувати — є над чим міркувати і працювати...

Прийшов час зрозуміти, що найважливіше — це ринок. У нас він відсутній на 100%. Тисячі артистичних і концертних менеджмент-фірм рухають усім музичним світом і таким чином створюють ринок — одні замовляють (т.зв. «презентори», тобто зали, оркестри, організації), а артистичні менеджмент-фірми пропонують їм артистів, яких вони представляють. Починаючи вже від «середнього рівня», кожний артист має свого менеджера (не продюсера, як звикли говорити в нашій поп-музиці), який представляє виконавця на світовому ринку і «продає» його, та дбає про розвиток подальшої кар’єри. Тоді коли Англія, Німеччина, Франція мають більш ніж 200 артистичних менеджмент-фірм кожна, Росія близько 50, Швейцарія — 40, малі країни, такі як Бельгія, Нідерланди чи Чехія, по 20 кожна, то в нас немає жодної аналогічної! Ніби ми в світі не існуємо. Тому у нас, в Україні, взагалі нема ринку. Тому наші артисти змушені виїздити за кордон, а до нас із числа всесвітньо відомих музикантів майже ніхто не приїжджає. Але заснувати такий артистичний і концертний менеджмент і почати працювати можна вже сьогодні.

Друга дуже важлива справа — плекання талантів. Кожний наш талант пробивається самотужки, без підтримки чи навіть зацікавлення з боку держави чи меценатів. Доходить до того, що ще студентами виїжджають шукати собі пристанища. В світі кожна держава дорожить своїми талантами, і в атмосфері шаленої конкуренції робить все для їхнього просування. Навіть не знаємо, куди розсіялися наші таланти. Тільки одержуємо вістки: то там хтось виграв міжнародний конкурс (справжній міжнародний, а не як у нас, коли з’їхалися студенти з трьох країн СНД — і це вже «міжнародний»), то там виступив на престижному концерті, чи в опері… Більшого ігнорування вітчизняних артистів не можна й уявити.

У світі всі країни мають свої потужні міжнародні інформаційні центри, де можна отримати інформацію про національну музику, композиторів, знайти потрібні ноти, записи. Коли ви зацікавлені в певному творі, то вам моментально цей твір надішлють. У нас, на жаль, нічого подібного немає. Але навіть коли б такий центр існував — чим його заповнити? Нотне друкування зникло вже давно. Нот нема ні старих, ні нових. Комерційні (тобто такі, що в продажу) записи української академічної музики на компакт-дисках узагалі відсутні, хіба що окремий композитор зробить запис із концерту свого твору і має його в одному примірнику, який він може дублювати, — і чим обслуговувати можливий інформаційний центр? А починати роботу над тим проектом треба обов’язково. Слід вирішити, які твори друкувати, записати на компакт-диски. Наша музика XVIII, XIX і початку XX ст. — майже не видана на компакт-диски. І тому суспільство під враженням, що її не існує. Однак все навпаки. Українська музика досягнула високого рівня, і коли б вона була належно рекламована, була б одною з перших у світі.

Підтримка музикантів і композиторів, що на кожному кроці практикується в цілому світі, в нас, як вже згадано, цілковито відсутня. Композиторам і виконавцям потрібна допомога інформацією, фінансами при виїздах на конкурси чи під час зарубіжного виконання їх творів. Сьогодні, як відомо, для визнання не вистачає «бути одним із найкращих». Треба мати величезні зв’язки і поштовх від своєї держави, аби відчувалася сила. Інакше «сильніші» розчавлять (саме так часто і відбувається з нашими музикантами). Потрібно, щоб наша музика звучала в залах як в Україні, так і за кордоном. Серйозних гастролей по Україні майже немає. Дехто вихоплюється за кордон, але української музики вони там не виконують. За винятком авангардної та декількох сучасних авторів, із малими винятками інша наша академічна музика не утвердилася через її недоступність. Вона або не опублікована, або просто загублена. Взагалі записи на компакт-дисках це паспорти, які є обов’язкові для всіх виконавців — оркестрів, солістів та композиторів. Щоб презентувати артиста чи композитора, треба запропонувати його диски. У вражаючій більшості їх не існує. Але це прерогатива номер один — без якої виконавець чи композитор і взагалі українська музика не можуть існувати.

Ще потрібний потужний піар-центр, де могли б себе представити світові не з точки бачення «старшого брата», де давно вже «захоплено» Бортнянського, Березовського, Веделя, видано записи музики і книжки про них як про російських композиторів. Якщо не поквапимося науково обгрунтовано заперечити це — так і буде…

Чи думає хтось про офіційну систему своїх зірок академічної музики? Ті, що ще не виїхали, не можуть розвинути себе через відсутність ринку. Як відомо, наша Національна філармонія щороку запрошує десятки московських зірок часів СРСР, а вітчизняна публіка робить свої висновки… Тільки в березні у філармонії наш Фонд сприяння розвитку мистецтв підтримує три концерти московських (в лютому теж три), зате українським артистам — ні одного.

Потрібно створити і науково-дослідний центр для віднаходження, розшифровування, публікації та запису на компакт-дисках творів українських композиторів. Твори багатьох українських авторів порозкидані по світу (Росія, США, Польща, Чехія). Доля багатьох із них невідома: були вони надруковані чи залишилися лиш у рукописах? Ця сторінка культури так і не стала надбанням держави. З метою виправлення ситуації треба провести облік (інвентаризацію) всієї української музичної літератури в Україні та світі (наскільки можливо) та почати роботу над видаванням музичних творів, які готові до друку, а інші готувати до друку. Стосовно української музики періоду бароко та більш ранніх періодів слід продовжувати розшифровувати її та зводити голоси і також вести підготовку до друку. Процес «відчитання» української музики доби бароко треба розраховувати на десятиліття, адже ж тільки в Києві цих рукописів є півтори сотні і стільки ж у Львові. Для України і для світу ця «віднайдена» музика стане справжнім дивом.

Щоб реформувати паралізуючу радянську систему управління культурою, за якою вже ніхто, окрім нас, в світі не працює, треба вивчати і впроваджувати світовий стандарт і досвід менеджменту культури та переходу на ринкову систему економіки в культурі. Тоді, коли радянська система передбачає 100-процентну залежність від державного фінансування, варто починати вчити людей як поволі відходити від неї, і як заробляти гроші для своїх закладів, не чекаючи на копійку від держави. На заході це все давно відпрацьоване.

Над деякими проблемами можна вже зараз починати працювати, як, наприклад, через організацію менеджменту артистів, створення ринку для музичного життя в країні, який стримає, хоч частково, відтік наших музикантів за кордон.

Єдине в нашій академічній музиці, що маємо, це таланти. Але водночас знаємо, що коли не шліфувати діамант — він залишиться просто каменем. Коли не плекати талант — він просто не відбудеться як талант.

Я більш ніж згідна з пані Оксаною Забужко, що у нас в культурі катастрофічний стан і що «вироблення програми стратегічних реформ на всіх ділянках гуманітарного розвитку — це сьогодні, без перебільшення, справа національного порятунку».