Дежавю без Лисенка. Чи потрібні міжнародні музичні конкурси тільки «для галочки»?

У столиці відбувся III Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка, 165 років від дня народження якого відзначалося цього року. Змагання конкурсантів відбувались у чотирьох категоріях — фортепіано, скрипка, віолончель, спів. Отже, на перший погляд, все мало вигляд досить пристойний. Прослуховування проходили в чотирьох приміщеннях — у Національній філармонії, в Оперному театрі, в Музичній Академії, в Будинку актора (на жаль, достатньої кількості концертних залів у тримільйонному місті нема). А заяви членів жюрі — Флоріана Леонгарда і Анджея Бауера — стосовно того, що на конкурсі помітні некоректні намагання вплинути на результати голосування під час підрахунку голосів у номінації «сольний спів», все ж таки не єдина проблема цього конкурсу.

Відкрився конкурс виступом вітчизняних виконавців, які працюють за кордоном. Усі вони, а саме: Наталія Хома (віолончель, США), Володимир Винницький (фортепіано, США), Дмитро Ткаченко (скрипка, Велико­британія), — були запрошені до складу журі.

На жаль, мало хто з меломанів про цей концерт знав — реклами ніякої. І на такому вишуканому, рідкісному музичному дійстві була присутня лише «жменя» слухачів. Закрився конкурс Лисенка очікуваним концертом лауреатів. Знову ж таки, на жаль, занадто спокійним концертом, без очікуваного ентузіазму і… без виконання принаймні одного твору Миколи Лисенка. Як колись написав критик з «Нью-Йорк Таймс»: «Диригент спав, а з ним і весь оркестр». Двоє з чотирьох диригентів, мабуть, стомилися від конкурсу? У кожнім разі їх енергетика висвічувала «нуль».

І взагалі досить непомітно і занадто спокійно пройшов наш найбільший музичний конкурс, який, по суті, мав гриміти. І демонструвати гордість за українську музичну культуру.

Нагадаю, що проводило конкурс (а також фінансувало його) Міністерство культури і туризму. Бюджет — близько $500 000. Але, як у нас це вже давно заведено, культурний рівень деяких чиновників Мінкульту такий «видатний», що ці люди досить рідко цікавляться, чим сьогодні живе музичний світ і як, власне, працюють конкурси такого формату.

Отож і сталося, як гадалося — все знайоме до болю. «Дежавю» з 60—70-х років минулого сторіччя. І наш лисенківський конкурс — як найгірша карикатура на московський конкурс імені Чайковського (мінус світове реноме, яке той давно здобув).

Відкриваю програму заходу. Перше, що мене радісно вітає — це велика кольорова фотографія нашого міністра культури. А на правій сторінці — скромне фото. Це Лисенко. За звичаєм, оголошують і квіти від міністра. Це так, щоб не забули те саме радянське минуле. Між тим, сам Лисенко взагалі не прозвучав на заключному концерті конкурсу його імені. Хоча твори композитора, здавалось би, мали бути обов’язковими в усіх категоріях.

До речі, в кожній категорії встановлена премія в сумі 1000 доларів — за найкраще виконання твору композитора.

Іще одна радянська вигадка, яка сьогодні у світі не практикується — це нагородження концертмейстерів. Так, вісім із них і були нагороджені «бонусом» у 500 доларів. Або така дивна річ: згадуючи співака чи співачку, чомусь говориться про вокалістів. Що не зовсім правильно. Це ставить їх у невизначену категорію. Так, якби скрипалів називати просто «інструменталістами». Хотілось би більше конкретики. І навіть у тій же програмі конкурсу чомусь не зазначено, які в них, власне, голоси…

У самій же програмі конкурсу є життєпис Миколи Лисенка та історія конкурсу, пов’язаного з його ім’ям. А от мети музичної акції чітко не визначено. Можемо хіба що здогадатися — це просування українського «бренда» в світовий контекст. Але ж у нинішньому вигляді, тобто як власне конкурс Лисенка, до тієї мети ще дуже далеко. Навпаки, деякі конкурсні недоречності навіть псують наш імідж. Зокрема жахливий переклад англійською мовою.

Очевидно, через відсутність чіткої організації і нефаховість деяких виконавців цей конкурс оголошується з запізненням. Його реклама навряд чи доходить до когось вчасно. І от результат — незначна чисельність конкурсантів. Цього разу — 144 на 4 категорії (і майже половина — співаки). Коли згадати Міжнародний конкурс молодих піаністів імені Горовиця, то на їх останньому відбірному турі — прослуховування відеозаписів претендентів — надійшло (на січень, 2007) 157 записів, а відібрано 76 молодих піаністів (з 22 країн світу). З них — 25 українців. І це тільки фортепіано. А в 2004 році на VI конкурсі у них взяло участь 110 піаністів з 20 країн. Порівняння не на користь «Лисенка».

Сьогодні всі поважні світові конкурси проводять елімінаційний тур через відеозаписи. Але не у нас. Серйозний конкурсант просто так не поїде на престижне змагання без попереднього прослуховування. Це досить вагомі видатки, бо ж оплачуємо побут тільки тим, хто пройшов перший тур. Проводити конкурс без попереднього прослуховування (на відеоносіях) означає виставити себе як досить дивну країну і втратити повагу серйозних конкурсантів до рівня самої музичної акції. І всі подальші розмови щодо вступу до якогось «міжнародного об’єднання конкурсів» треба просто вчасно забути.

Ще одне запитання: чому чотири категорії разом… Це забагато як для організаторів, так і для публіки. Це також ліміт київських концертних залів і недостатня кількість оркестрів серйозного рівня.

Спілкуючись з виконавчим директором ДП «Український державний центр мистецтв» пані Олею Кононенко (одним з організаторів конкурсу з боку Міністерства культури), дізналась про дивні речі. Вияв­ляється, ця організація приступила до роботи лише в липні 2007-го. А попередня структура, що започаткувала роботу і розповсюдила повідомлення про музичну подію ще у травні, була влітку з якихось причин розпущена. З певних джерел стало відомо, що нібито їх рахунки були просто заблоковані. Тоді ж розпочала роботу нова команда на чолі з Кононенко. Але запізно.

— Конкурс не може сьогодні взяти на себе ефективну рекламу, бо це цілком некомерційний проект, — говорить пані Кононенко. — Право на соціальну (некомерційну) рекламу держава не забезпечує. Коли б ми замовили афіші, то мусили б їх самі оплатити, адже держава оплачує все це тільки після закінчення конкурсу. А яка компанія сьогодні погодиться на таке? Основним документом, на підставі якого проводиться наш захід, є наказ Міністерства культури і туризму. Зазвичай такий наказ підписується лише за місяць до проведення — в кращому разі. А то й за кілька днів до початку самого заходу…

Отже, і проблеми починаються з того, що всі договори та контракти стосовно музичного заходу можуть підписуватися тільки після наказу. Що це означає? Наприклад, те, що до останнього моменту буде неможливим контракт із членами журі. У світі вже давно немає такої практики, коли шанованих музикантів запрошують в журі і лише обіцяють, що «ми вам і за квитки повернемо, і угоду з вами складемо, але після приїзду…» Таким солідним людям потрібно надіслати заздалегідь контракт з усіма умовами, на яких вони запрошуються. Наші обіцянки для них незрозумілі. Так не повинно бути.

Здається всім зрозуміло, що артист за свою роботу отримує певний гонорар. Так от… Ставки Міністерства культури і туризму передбачають гонорар артиста (лауреата міжнародних конкурсів) — близько 250 гривень. Це за такі гроші мав би погодитись виступити, наприклад, відомий піаніст Віталій Самошко (Бельгія), гонорар якого в середньому становить 4000 євро?

А тепер про нагороди і нагороджених… У «Сольному співі» відбувся гендерний поділ. Отже, серед чоловіків перші три премії дістались киянам — Юрію Гориню, Євгену Орлову, Дмитру Кузьміну. Серед жінок перша премія у Анни Вікторової (Росія), а другу поділили між собою Валентина Андрєєва (Україна) та Катерина Василенко (Росія). Третя ж премія — у німкені Мелані Хорнер, у Наталі Павленко та Юлії Литвинової (Україна). У піаністів переміг Дмитро Онищенко (Україна, Львів), друга щаблинка конкурсного успіху – у Катерини Куликової (Україна, Київ), а третя позиція у Олексія Чернова (Росія). Тепер про скрипалів. Лауреат І премії — Соленн Паїдассі (Франція). ІІ премія – Назар Пилатюк (Україна, Львів), ІІІ — Тарас Яропуд і Максим Грінченко (Україна). Серед віолончелістів переміг Китай — Роуді Лі, у якої І премія. ІІ позиція — Бартош Козяк (Польща), на ІІІ сходинці — Артем Шмагайло (Україна, Львів).

Переглядаючи результати знову ж таки одного з конкурсів імені Горовиця, з’ясовуємо, що на 13 лауреатів (різні вікові групи) українці не здобули жодної першої премії і ледве взяли одну другу. Про що це свідчить? Це говорить про те, що втрачаємо, на жаль, колишнього флагмана української культури — наше музичне виконавче мистецтво.

Логічним було б старатися частково виправити цю ситуацію і провести серію національних і обласних конкурсів. Навіть за півмільйона доларів можна багато чого зробити.

Але повернімося до основної проблеми — драматичної ситуації на ринку праці для тих самих наших музичних фіналістів. Як довго розв’язуватимемо проблему? І чи скоро ці фіналісти зберуть валізи — та за кордон? Як я уже колись писала, почати створювати «ринок музичної праці» можна вже сьогодні. І це для нас основне. Інакше ніякі конкурси — ні міжнародні, ні національні, ні обласні — нашій країні не допоможуть. Доказом цього є навіть ті декілька українських музикантів, які приїхали до Києва
з-за кордону попрацювати в журі конкурсу Лисенка. Всі вони мають успішні кар’єри в інших країнах. Це вже згадані Наталя Хома, Володимир Винницький, котрі після конкурсу прямо з Києва летіли до Бразилії з концертами. Це і піаніст Віталій Самошко, який удостоївся Гран-прі на одному з найпрестижніших конкурсів світу — Королеви Єлизавети в Бельгії, а колись сам був лауреатом конкурсу Лисенка. Це і Люба Жук з університету МкГілл в Монреалі, яка часто буває в Україні.

Отже, тільки на цей конкурс приїхали представники нашої музичної еліти з чотирьох країн. А скільки їх там ще? Вони радо повернулись би в Україну. Якби було де працювати…

З досьє

Міжнародний музичний конкурс імені Миколи Лисенка заснований у 1962 році на честь 120-річчя від дня народження та 50-річчя від дня смерті класика української музики — композитора, піаніста-віртуоза, видатного хорового диригента, фундатора національної мистецької освіти та організатора перших всеукраїнських громадських об’єднань Миколи Віталійовича Лисенка. До 1992 року цей конкурс мав статус Національного і проводився в різних містах України (Києві, Львові, Харкові, Одесі, Запоріжжі), а відтоді набув статусу Міжнародного. За 45 років існування перетворився на досить помітний музичний форум в Україні, але не у світі.