Кому в Україні музикувати добре? Забута «мелодія» — про головне

Реагуючи на статтю в «Дзеркалі тижня» «Шоу повинно… триматися. Чому українська музіндустрія чекає нового парламенту», вітаю поп-рок-шоу-музику з її великими успіхами! Браво! Ви подолали все те, чого академічна музика не змогла подолати. Але заперечувати існування академічної музики — це вже занадто. Автори статті пишуть про «музичний ринок України», про «три стовпи музичного ринку» і подають статистику «українського ринку музичної індустрії» — кожного разу маючи на думці виключно «поп» (поп-рок-шоу). Нібито їм взагалі не відомо про існування академічної музики! Може більш коректно і правильно було б говорити про «ринок поп/рок-музики в Україні?» Узурпуючи (як тепер модно говорити) назву «музичний ринок» тільки для «попси», створюється враження: це вся музика, що в є в Україні, що іншої взагалі не існує.

Академічна (класична) музика України знесилилася. Стомилася від браку грошей. Від браку будь-яких перспектив. І ледь існує в стані депресії, як хвора людина.

Головне — ринку праці для музикантів взагалі не існує. А кожного року 500 музикантів закінчують вузи! Нот нема. Вони вже давно не друкуються (за маленькими винятками). Записів нема. І, зрештою, — де їх купити? А записи дуже важливі для просування музиканта чи композитора в його кар’єрі. Класичної музики на радіо не почуєш.

Гастролі класичної музики по Україні — рідкість. Зірки — видатні співаки, скрипалі чи піаністи — за кордоном. Ті ж, хто залишився, не виступають — задорого. Нема програм підтримки студентів на участь у конкурсах за кордоном чи дома. А гроші викидаються бездумно і бездушно мільйонами на непотрібні грандіозні препишні державні концерти чи фестивалі, які нічого для галузі не дають, а лише забезпечують поповнення особистих бюджетів чиновників.

У такій депресивній атмосфері якість музикування падає катастрофічно. І з кожним роком вона дедалі гірша. Музиканти бачать безперспективність їх роботи — і руки їм опадають. Вони вже ні у що не вірять.

У світі, коли оцінюють культуру держави — завжди починають з музичного життя. Як і на якому рівні оперні театри, симфонічні і камерні оркестри, солісти, який рівень концертів? (Треба зазначити, що поп-музика взагалі ніколи не враховувалася як фактор культури держави.)

Після академічної музики, яка вважається вершком культури, розглядається рівень музеїв, мистецтва, театрів і т. д. Здавалося б, держава мала б подбати про академічну музику як про свій головний іміджевий компонент. Однак радянське минуле тяжіє над нашими чиновниками, і вони не задумуються над тими речами. І взагалі не бачать в тому проблеми.

Мало хто в Україні розуміє, що музичний ринок творять компанії менеджменту артистів та концертів. Це підтвердять наші колеги з ринку поп/рок-музики. В них це все налагоджене давно. І тому цей ринок процвітає. У сфері академічної музики катастрофічні наслідки. За Радянського Союзу Держконцерт робив це досить успішно. Але після розпаду СРСР Держконцерт лишився в Москві. А у нас ніхто не прийшов на його місце. І в результаті маємо трагічний за кількістю й якістю відтік музикантів за кордон. А тепер виїжджають уже навіть студенти — бо що їх тут чекає? Країна, яка прославлена своїми талантами, оголена.

Коли хтось аргументує, що ця музика нікого не цікавить — мовляв, «людям не до цього», — той дуже помиляється. Варто поїхати з концертом академічної музики по Україні — будуть аншлаги. Люди спрагнені за такою музикою, як і за доброю літературою (за твердженням Оксани Забужко). Ті музиканти, що залишилися, марнуються — не мають де виступати. (Наша Національна філармонія щорічно запрошує десятку молодих артистів із Москви за підтримки нашого Фонду розвитку мистецтв, який виправдується тим, що просто дає гроші Філармонії для використання на їхній розсуд. З цього виходить, українських артистів немає — їх треба аж із Москви запрошувати — і публіка робить свої висновки.)

Подивімось на Францію — там 250 менеджмент-фірм артистів. У Німеччині те саме. В менших країнах, таких як Швейцарія чи Чехія, по 40 —50. А в нас жодної! Часто одна фірма веде справи до сотні артистів. Кілька років поспіль пишу про те, що ключ до оживлення нашого ринку академічної музики — це створення приватних недержавних менеджмент-фірм. Проте ніхто не чує. Чи не розуміє? Три Міністерства культури протягом останніх років відповіли мені, що вони такими справами не опікуються... Маючи 30-річний досвід у цій галузі в США, готова навчати цього предмета всіх охочих.

Наша інша велика проблема в культурі загалом — брак грошей. Але Європа й Америка вже давно розв’язали це питання, а нам усе, що потрібно зробити — просто скопіювати їхню систему, яка випробувана і працює ефективно. В Україні уряд виділяє мінімальні кошти на культуру. Втім, тільки декілька держав у світі утримують свою культуру вповні. Решта послуговуються давно розвиненою системою підтримки культури товариствами волонтерів, які проводять великі заходи для збирання коштів для їхніх музеїв, оркестрів, балетів і т. д.

У США уряд виділяє мікро­скопічні суми на культуру. А про багатомільйонні бюджети культурних установ дбають їхні наглядові ради, які виростають саме з волонтерського руху.

Отже, потрібно вивчити, як створювати і як плекати такі товариства волонтерів, котрі вже згодом опікуватимуться і фінансуватимуть культурні проекти та інституції. Треба вивчити методи заробляння коштів для культури. Товариства волонтерів «Друзі Х Музею» чи «Друзі Х Оркестру», а далі наглядові чи дорадчі ради з часом стають основним джерелом доходів і життя даної інституції.

Є безліч легітимних способів заробляти благодійні кошти (не через оренду приміщень) — і так працює Америка, Канада, Європа. До того ж там дуже престижно бути причетним до діяльності на підтримку культури. Якщо ви інтелігент, ви обов’язково волонтер для культури. Гляньмо тільки на наші музеї, де їхні працівники, немов спаралізовані, чекають на кожну копійку від держави. Вони навіть не припускають, що вони самі або «друзі» — волонтери їхнього музею — можуть заробляти і не чекати на подачку від держави. Як же це вичікування всім набридло! Фундаментальна частина волонтерського проекту — це плекання самих волонтерів і грошовитої еліти, з яких згодом створиться наглядова рада. В Америці всі симфонічні оркестри, оперні театри та музеї утримуються їхніми наглядовими радами (там же ж нема міністерства культури, а культура процвітає!)

А наглядові ради працюють без зар­плати, як і всі волонтери.

Ще одна потреба державного масштабу і ваги — це музичний інформаційний центр в Інтернеті англійською й українською.

То була б перша інформація про існування української академічної музики як такої — українська музика ж бо у світі (та й нам самим) взагалі невідома. Тепер відкрийте музичний інформаційний центр будь-якої держави — там знайдете не тільки всі дані про їхніх композиторів, але й їхні твори, які вони вам пришлють на ваше бажання. Для нас такий інформаційний центр конче потрібний ще й для того, аби зібрати наших виконавців, розкиданих по світах, на одному сайті і дати їм українську національність — щоб не пропали вони для України. Потрібно повернути нам таких композиторів, як Бортнянський, Березовський, Ведель. А ще й зібрати твори українських композиторів, знову ж розкиданих по світах, по бібліотеках, університетах. Перелік того, що повинно увійти в цей сайт, завеликий для цієї статті і має закінчуватися історією української музики. Який матеріал для учнів і студентів!

Отже, завдання — створити ринок праці для музикантів, аби затримати катастрофічний відтік талантів з України і дати роботу цим цьогорічним 500 випускникам музичних вузів, а може й минулорічним, навчити людей як заробляти гроші для культури і поволі відходити від стовідсоткового державного фінансування, ставати більш самостійними. Створення музичного інформаційного центру можна розпочинати вже сьогодні. За зовсім малої державної підтримки. Це розв’яже багаторічні проблеми і дасть людям перспективу.

Останнім часом багато лементують про українське кіно, чи, радше, його відсутність, про книговидання й український книжковий ринок. А от про музику ні словечка. Так, ніби її взагалі не було! Отож, панове, ми пропонуємо конкретні, зовсім реальні випробувані європейські методи вирішення цих першочергових болючих для людей і важливих для держави питань.