Реконструкція української опери. Про «великий стиль» і не менші проблеми

Українська нова опера поволі заякоряється на сценах України поруч із стандартним італійським репертуаром. Це обнадійливо, але без талановитих, професіональних, а не «доморобних», режисерів ми далеко не підемо. Це проблема номер один для вітчизняних оперних театрів. Хоч вони цього, схоже, й не розуміють.

Приводом для цієї статті стала прем’єра щойно написаної опери Віталія Кирейка «Бояриня» за драматичною поемою Лесі Українки. Поставлена вона поки що в концертному виконанні в Національній опері України, але з доброю режисурою має шанс стати пристойною виставою «великого стилю» для оперних (саме оперних, а не музичних) шанувальників жанру. Вона яскраво національна, створена послідовником Лисенківської школи. Текст насичений патріотично-моральною тематикою, яка дуже підходить до сьогоднішніх реалій України, (передусім до «патріотичної діаспори», що не поспішає працювати над розбудовою України в Україні, а сидить собі десь там — як «в Бога за дверми»).

«Бояриня» має дві дії. Продовжуючи поетичний текст Лесі, і пристосовуючи його до потреб опери, лібрето першої дії створив Василь Туркевич, підсилюючи національний колорит твору.

Друга дія — це вже текст Лесі Українки. Співочий склад опери був у той вечір надзвичайно слабенький, за винятком другорядних ролей — Дмитра Гришина в ролі Івана та оперного довгожителя Миколи Коваля в ролі Гостя, чий могутній голос і професіоналізм затьмарили інших співаків. А невибаглива публіка, як звичайно, аплодувала найгіршим. Дивно: на різних міжнародних прослуховуваннях виступає чимало прекрасних українських голосів — чому ж оперний театр їх не бере, а співають ці самі «зношені» голоси, які всім набридли? Хіба це корисно для театру?

До того ж ніякої режисури концертного виконання опери не було й видно. Між тим Гамкало фігурував у програмці. У другій дії три дами стояли на сцені, але дві з них не знали, що робити зі своїми руками і врешті склали їх на грудях, немов на базарі. То, мабуть, навички з «Наталки Полтавки»?

Важко передбачити, якою буде «Бояриня» в оперному виконанні. Адже в ній мало театральності, мало руху. Драма й біль притишені. Опера дуже лірична. Але справжній театр має створити саме режисер, а це потребує неабиякої майстерності, інакше буде ще один «Мойсей».

Згадуючи українські опери, які тепер виконуються, потрапляємо на, без сумніву, найбільш успішний українській твір — «Богдана Хмельницького». Не так давно, після десятка років старань, мрія головного диригента Донецького оперного театру Василя Василенка збулася, і прем’єрна постановка опери Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» в Донецькому оперному театрі привернула увагу. Сюжет і музика, першокласний склад солістів і професійна режисура Василя Вовкуна створили дійсно розкішну українську оперу. Між тим саме сюжет мав зазнати серйозних виправлень з огляду на час його написання — 1951-й.

Василь Туркевич створив осучаснену патріотичну концепцію у співпраці з композитором Євгеном Станковичем, який також вніс свої зміни. Окрім Донецька, опера була показана в Києві й у Львові.

У 2005-му з’явився «Мойсей» Мирослава Скорика у Львівському оперному театрі, який також був з успіхом показаний у Києві. Цікаво, що композитор, котрий і нині виступає зі своїми джазовими п’єсами для фортепіано з оркестром і сам їх виконує майстерно на фортепіано, з великим запалом написав такий аскетичний твір, як «Мойсей».

Короткий перелік українських опер, що виконуються, завершують ще три. В 2006 році в Національній опері України з’явилася опера Георгія Майбороди «Ярослав Мудрий» за драматичною поемою Івана Кочерги. Опера ця була написана і поставлена ще в 1975-му і протрималася в репертуарі театру десять років, а тепер вона знову в репертуарі нинішнього сезону. Цей твір має всі дані, щоб стати однією з найкращих українських опер, а також і успішною світовою —адже сповідує універсальні цінності. Їй притаманні всі драматичні елементи класичної італійської опери — зрада, смерть, кохання, помста, лицарство, події на найвищих щаблях держави, і внутрішній конфлікт героя, а її дія доволі динамічна. Опера могла б стати «репертуарною зіркою», якби не недолуга режисура. Насамперед йдеться про фінал. Лібрето зазначає:

«Картина сьома. У важкому бою військо князя Ярослава здобуває вирішальну перемогу над печенігами».

«Картина восьма. Народ радісно зустрічає Ярослава Мудрого».

Залишається остання сцена — переможна, радісна — свято. Чого можна було сподіватися? Танці, співи — бенкет. Це «бал» для кожного режисера. Отже, бачимо — відкривається заслона, а перед нами холодна, сіра, монолітна маса «народу», одягнена в сірий однаковий «ніякий» одяг, яка мертво, непорушно відспівує передбачений матеріал без щонайменшого виразу щастя на обличчях, без жодного жесту. Одне слово, наче маса, вирізьблена з каменю. Між тим у тексті князь Ярослав не раз запрошує всіх на бенкет — це ж свято — однак ніякого свята немає. Після бою з печенігами така двохвилинна картинка, де народ «вітає» свого Князя, шокує своєю убогістю і несподіваністю — просто не можна повірити, що опера скінчилася, — а саме фінал великою мірою визначає успіх опери. Хотілося бачити Князя з належним почтом, хор бояр, а не жебраків. Мало відбутися бодай якесь святкування. У пам’яті мав залишитися могутній Князь у всій своїй славі. Без почту бояр, в оточенні люду, який мертво, майже ворожо, без експресії нібито вітає його, — великий і мудрий Князь принижений… Таке трактування події можна зрозуміти до певної міри як саботаж.

Дивно, що режисер Анатолій Солов’яненко в одному з інтерв’ю сказав, що «звернувся до цього твору через багаті його сценічні можливості». Але кульмінації опери ніби й не помітив. Якщо ж передбачається продовжувати виконання цієї опери, вважаю дуже доцільним доопрацювати саме фінальну сцену. Скільки в нас героїчних опер, якими можна пишатися?

На кінець переліку залишаються традиційно найпопулярніші українські шедеври — «Тарас Бульба» Миколи Лисенка і «Запорожець за Дунаєм» Семена Гулака-Артемовського.

«Запорожець» завжди є в репертуарі Національної опери. Проте краще б зняти його з виконань. Спектакль архаїчно поставлений Дмитром Гнатюком (певно ще за УРСР?), декорації нужденні, недоречні, а співочий склад «четверторядний». А найгірше те, що іноземці приїжджають на цю оперу як на найкращу українську національну оперу цілими автобусами і нічого не розуміють аж поки на сцені не загримлять танцюристи (та не тихеньким балетним кроком, а в чоботах із страшним тупотом і свистом). От і Україна! В програмці для іноземців (і для наших теж) не зазначено, коли цей твір написано, а це суттєво — 1862-й! Взагалі для іноземців потрібно готувати окремий текст, пояснюючи обставини, представлені в опері.

Отже, на цей момент в обігу перебуває шість українських опер — дві нові, дві відновлені і дві вже «класики».

Зовсім недавно на ток-шоу «Великі українці» між кандидатами був і Микола Лисенко, поданий як «батько української опери і оперети». Але що сталося з операми Дмитра Бортнянського і Максима Березовського, створеними на сто років раніше? Чому редактори програми цього не знають?

Отож, панове редактори «Великих українців»… Перебуваючи в Італії, Бортнянський написав три опери, де вони й були поставлені: в 1776 р. опера «Креонт» у Венеції в театрі Сан-Бенедетто, «Алкід» в 1778 році в театрі Сан-Самуель у Венеції (партитура зберігається в Британському Музеї в Лондоні) та оперу «Квінт Фабій». А потім, працюючи капельмейстером, написав ще три опери на французькі тексти. Опера Максима Березовського «Демофонт» була поставлена в Італії в Ліворно в театрі Сан-Себастьяно в 1773 році і потім ще у Флоренції, коли він був членом Болонської філармонічної Академії (разом з В.А. Моцартом).

Опера як така не відстає від світових технологічних досягнень. І сьогодні можна піти в кіно на означену годину і почути та побачити симулькаст (пряму трансляцію) опери, яка в даний момент проходить у Метрополітен-опера в Нью-Йорку. Два роки тому Метрополітен почала продавати ці симулькасти кінотеатрам в Америці, й експеримент виявився шалено успішним. Люди далеко наперед викуповують квитки по 18 дол. до кінотеатрів так, як до опери. Цей успіх рознісся вже по світу, і Метрополітен продає прямі трансляції різним країнам Європи й Азії.

Чи не приєднатися нам до цього світу, що слухає і дивиться Метрополітен-опера вживу? В Нью-Йорку по суботах це о 13:30 — у нас то було б о 20:30. Ідеально! Нарешті всі в Україні мали б нагоду почути, як звучить справжня опера, подивитися справжню режисуру і насолоджуватися мистецтвом на належному рівні. Особливо це важливо для наших співаків. Ми ще й далі в’янемо в радянській системі навчання вокалу — а він у світі не придатний. А про режисуру годі й казати — її в нас узагалі немає. Прослуховуючи співаків для конкурсу Бі-бі-сі у Кардіффі «Співак світу», серце розривалося — скільки в нас чудових голосів — а співати їм нема де. Наші оперні театри тримають цих самих співаків десятками років — а у світі практикується ротація.

Нам було б корисно почути і подивитися «вживу», що діється в оперному світі, аби навчитися і вимагати чогось кращого від наших оперних театрів. Вони ж бо застигли в ХІХ сторіччі, а їхні директори не думають над тим, як зробити оперу популярною. По-перше, цілий світ ходить до опери на улюблених співаків і плекає своїх зірок, і про них пишуть як про зірок, а у нас співаки є тільки другорядними виконавцями, майже прихованими — під твердою рукою управлінців.

Великий екран на Майдані Незалежності аж проситься показати оперу! А як престижно було б показати Метрополітен-опера в наших елітних кінотеатрах! Це чудовий проект для наших великих бізнесових компаній — пряма трансляція опери, скажімо, на Майдані, в кінотеатрах та на радіо. Отоді ми справді наблизилися б до Європи, не так через сам акт трансляцій, як через зрозуміння і наближення себе до рівня, якого нам поки що не вистачає.