Від великої — до кумедної. Акторка Світлана Крючкова: «З долею Ахматової у мене багато містичних збігів…»

Є актори, котрі в усіх творчих контекстах тримаються ніби осібно. І до всіх «вихорів ворожих» їм байдуже, оскільки силою свого дару можуть самі здійняти таку стихію! Світлана Крючкова з цього ряду. Масовий глядач пам’ятає і любить її за старими картинами «Велика перерва», «Рідня», «Одруження», «Царське полювання». Театрали завжди чекають її нових робіт на сцені БДТ у Санкт-Петербурзі (одна з останніх — «Васса Желєзнова»). А тонкі поціновувачі високої словесності, можливо, обожнюють «іншу Крючкову» — майстерного інтерпретатора поезії Ахматової, Цвєтаєвої, Тарковського, Бродського, Петрових... Недавно Крючкова зіграла в кіно велику Анну Ахматову. І, безсумнівно, на цій ниві вона «інша». Мало схожа на кумедну Песю Шмуклес із гучного телесеріалу Сергія Урсуляка «Ліквідація». З цієї ролі акторки і почалася наша розмова.

«Свєт... Йди прочитай щось! »

— Світлано Миколаївно, а либонь багато глядачів відкрили вас для себе наново після цієї самої одеської тітки з важковимовним прізвищем «Шмуклес»...

— Ви вважаєте, у неї важке прізвище? А по-моєму, дуже просте — тьотя Песя Шмуклес! Фільм знімали в Одесі на Молдаванці. Чудесне місто, чудесні люди! Вони мене цілком підкорили. Уявляю реакцію громадян, якби ми в Росії отак увійшли в якийсь двір, перекрили його парашутом на цілий день і сказали: «Ну ж бо, усі сидять тихо, ніхто нікуди не виходить, телевізори вимкнути!» Одесити сиділи! Сиділи цілий день та ще й нам допомагали. Так, по суті, нам допомагало все місто під час зйомок цієї важкої картини! Наприклад, я в тому дворі набралася таких сленгових виразів, якими потім буквально виблискувала моя тьотя Песя. А недавно мені телефонують друзі з Одеси і кажуть: «Слухай, Свєтка, ми тут переписуємо усі твої фрази!» Я кажу: «Ви з глузду з’їхали, я ж ними в Одесі і збагатилася». — «Та що ти — у нас уже давно так не кажуть!» Я, на жаль, ще не бачила фільм, але впевнена, що це дуже гарна картина. Але ми говорили про поезію...

— Можливо, перехід буде занадто контрастним, від Шмуклес перейдемо до Ахматової... Як народилася ідея ваших поетичних вечорів? Невже через «безробіття» у рідному театрі?

— Ця ідея виникла несподівано. На одному з кінофестивалів були проблема чи то з механіком, чи то з плівкою, і повисла незручна, довга пауза. Колеги попросили мене: «Свєт, іди прочитай щось!» І я пішла. Читаю один вірш, другий, глядачі слухають... Відпустили мене тільки через годину! Напевно, після цього випадку прийшла думка ділитися своїми улюбленими віршами та поетами.

— Але ж це непросто — вийти і читати годину-дві напам’ять. Має бути багаж, досвід прочитаних і пережитих книжок...

— Усе починається в дитинстві. Коли я була маленькою дівчинкою, мною ніхто не опікувався, і я запоєм читала книжки. Пам’ятаю, мені зустрілася книжка Дмитра Кедріна, і я чомусь вивчила один вірш із неї. Він мені дуже сподобався. Нині, у 57 років, мені вже зрозумілий сенс цього вірша, але що я там знайшла в 13 років? Не розумію досі. От, послухайте:

Ты говоришь, что наш

огонь погас,

Твердишь, что мы

состарились с тобою,

Взгляни ж, как блещет

небо голубое!

А ведь оно куда старее нас...

От із цього вірша почалася моя любов до поезії.

— Мені завжди здавалося, що взаємини з поезією — дуже особисті. Напевно, читаючи вірші зі сцени, потрібно бути упевненим, що в залі — однодумці?

— До дня народження Марини Цвєтаєвої я робила спеціальну програму, яка називалася «Я любовь узнаю по боли». Туди ввійшли «Поема Кінця» і «Поема Гори», їх тепер мало хто читає. І коли я прийшла в Малий зал філармонії, була приємно здивована — третину залу становила молодь, і половина цієї третини — хлопчики, вони прийшли на Цвєтаєву! Зал був ущерть забитий, а ці діти сиділи в першому ряду.

Цвєтаєва, як і Ахматова, підтримувала дружні стосунки з Маяковським, адже вона теж була новатором віршування. Якщо порівнювати їх, то Цвєтаєва — це вулкан. Я була біля Везувію, до нього підійти страшно, там же лава всередині! Чоловіки її боялися, боялися її безмірності, виверження, яке невідомо коли вибухне. Ахматова — це океан. Зовні — тиша і гладінь, а всередині — буря!

«Ахматова — епічний поет»

— Світлано Миколаївно, а зов­сім недавно ж ви зіграли й Анну Ахматову — вже в кіно... Причому у фільмі українського режисера.

— Так, це приголомшлива робота, мені дуже пощастило. Режисер фільму — киянин Дмитро Томашпольський. Тепер він живе в Москві. Блискуче освічена людина і дуже цікавий митець, він написав дивовижний сценарій документального фільму про Ахматову — «Місяць у зеніті», або «Сон уві соні». Потрібно було показати три віки Анни Андріївни. Велична Світла Свірко — петербурзький режисер — дивовижно схожа на Ахматову середніх років. Бог дав їй риси обличчя Анни Андріївни — такі ж ніс, повіки, пластику. Змінили лише колір волосся, більше нічого. Я граю Ахматову наприкінці життя. Вона сама казала про себе: «Є одна Ахматова, є друга, а є ще й третя».

Борис Анреп, якому було присвячено багато віршів поетеси (наприклад, вірш «Это просто, это ясно, это всякому понятно, ты меня совсем не любишь, не полюбишь никогда»), зустрівся з нею у Парижі через багато-багато років. Він побачив Анну Андріївну, котра на той час сто кілограмів важила і була вже геть не схожа на себе. Борис Васильович був просто шокований, він вискочив із кімнати і не зміг говорити, настільки був вражений зміною — і зовнішньою, і внутрішньою. Але я переконана, що вона ніколи не стала б поетом такої сили, якби виїхала з Росії, як це зробили багато інших. Недавно я була у Франції, на кладовищі Сен-Женев’єв-де-Буа, біля російських могил. Когось пам’ятають більше, когось менше. На могилі Ольги Глєбової — акторки, поетеси — стоїть кам’яний хрест, і хтось пов’язав на ньому шалик. Отже, пам’ятають. Але якби Ахматова тоді, у 20-ті, виїхала разом із Глєбовою, не було б ні «Реквієму», ні «Північних елегій», ні «Вітру війни». Вона епічний поет, саме поет, як вона казала: «Байдуже, чоловічого роду чи жіночого, поет — завжди поет». Ахматова залишилася в Росії і перенесла всі жахи війни, розрухи. «Я была тогда с моим народом, там, где мой народ, к несчастью, был…»

Під час зйомок фільму у нас із Дімою Томашпольським виник такий ступінь порозуміння, як у коханні, коли не потрібно говорити, все й так зрозуміло. І моя любов до Ахматової, напевно, не випадкова. Ахматова народилася 23 червня, я — 22-го. Вона все життя прожила на Фонтанці, і я все життя живу на Фонтанці, вона з одного боку Анічкова мосту, я — з другого. Таких містичних збігів дуже багато. Фільм вийшов вдалим. Сподіваюся, моє відчуття поділять і глядачі. Спільна робота з чудовим київським режисером подвоїла мою любов до вашого міста. Це був чудовий досвід. Анна Андріївна — істинний поет і приголомшлива жінка. От маленький приклад. Вона 1889 року народження, ровесниця Ейфелевої вежі, МХАТу і Гітлера. Їй було вже за п’ятдесят, коли розпочався їхній роман із Володимиром Гаршиним, ім’я якого викарбовано на камені у військовому госпіталі в Кронштадті. Гаршин усерйоз збирався одружитися з Ахматовою. Вона поїхала до Ташкента в евакуацію, і він написав їй, що отримав квартиру і зве її заміж. Анна Андріївна присвятила йому чудові вірші «Ты мой грозный и мой последний…»

Та вона повернулася, а він передумав одружуватися. І тоді Ахматова переписала свої ж вірші: «Ты не первый и не последний». Справжня жінка!

— Ваше ставлення до недавньої скандальної книжки Катаєвої «АнтиАхматова»?

— Без коментарів.

— Світлано Миколаївно, а ви самі пишете вірші?

— Проби пера були, звісно, але я вважаю, кожен мусить робити свою справу. Я акторка, я вмію грати чужі ролі і читати чужі вірші. А ще, крім Великого драматичного театру імені Г.Товстоногова, де я служу вже багато років, у мене є свій театр, моя головна турбота — «Театр-студія Світлани Крючкової». У нас дуже гарний театр, без грошей і без даху, але з відмінним репертуаром і чудовими акторами. Це велика частина мого життя, і коли мені щось пропонують робити безплатно, я кажу: «Мій послух — мій театр, там я працюю безплатно». Я їх вивчила, цих дітей, я їм дала дипломи, я з ними працюю і безмежно їх шаную за те, що вони шукають не те, що вигідно, а те, до чого все ж таки душа лежить. У мене багато поетичних програм — читаю Лєрмонтова, Пушкіна, Тютчева, Буніна, Бродського, Самойлова, Цвєтаєву, Ахматову, Петрових. Окрім того, у Великому залі нашої філармонії я веду дитячий симфонічний абонемент, для малюків від п’яти років. Ми почали з «Казок старої бабусі» Сергія Прокоф’єва. Я приходжу зі своїм великим ведмежатком, із книжками, дітки мені теж своїх друзів плюшевих приносять, і ми слухаємо серйозну музику. Отаке у мене насичене культурне життя. І слава Богу!

З ДОСЬЄ «ДТ»

Світлана Миколаївна Крючкова народилася 22 червня 1950 року в Кишиневі. До вступу в Школу-студію ім. В.І.Немировича-Данченка працювала оператором обчислювального центру, слюсарем-складальником на ЗіЛі, лаборанткою в кишинівському сільгоспінституті. Закінчивши Школу-студію 1973 року, стала акторкою Великого драматичного театру в Ленінграді (із 1992 року — БДТ ім. Г.Товстоногова). Заслужена артистка РРФСР. З 1973 року знімається в кіно. Запам’яталася глядачам за фільмами «Велика перерва» (1973), «Премія» (1975), «Старший син» (1975), «Рідня» (1978), «Воно» (1989), «СВ — спальний вагон» (1989), «Царське полювання» (1990), «Курка» (1991), «Стомлені сонцем» (1994) та ін. За ролі у фільмах «СВ — спальний вагон» і «Царське полювання» 1990 року визнана гідною премії «Ніка». 2007 року на телеекрани вийшов серіал «Ліквідація».