Венеційський карнавал. Дубль четвертий

Скандал і пошуки таємничої української душі — ось невід’ємні ознаки участі України у Венеційській бієнале. Вони провіщують її прихід, як олів’є та «Іронія долі» — прихід Нового року. За вісім років, що минули від 49ї бієнале, де Україна була представлена вперше, ніщо не змогло порушити цієї традиції: ані політичні зміни, ані мистецька кон’юнктура. Щоразу різняться лише форми вияву протесту й невдоволення вибором Міністерства культури і туризму, відповідального за національну презентацію.

І це, в принципі, нормально: де є переможці, тим більш такі, що дістають ласий шматок державного грошового пирога і шанс здобути світову славу у Венеції, там є і невдоволені конкуренти, які почуваються незаслужено переможеними. Більше того, коли йдеться про державну політику в такій тонкій царині, як культура, то забагато громадської пильності не буває. Не нормально, втім, інше — коли відбувається банальна підміна понять або коли цей протест набуває ознак відвертої ксенофобії.

Нинішнього року Венеційська бієнале, один з найстарших і найпрестижніших світових форумів сучасного візуального мистецтва, відбудеться п’ятдесят другий раз. Україна братиме в ньому участь учетверте. Й учетверте доводитиме сама собі, що такі міжнародні імпрези, які мають готуватися на державному рівні (бо такими є умови бієнале), держава Україна готувати й проводити не вміє і не бажає, що вони є лише її додатковим головним болем. Бо в неї серед пріоритетів культурного розвитку — підняття найнижчих зарплат для культурного сектора, а досягнення демократії — створення «експертної ради фахівців та науковців», яка має визначити «форми фінансування» уже запланованих на 2007 рік культурно-мистецьких заходів. Вона вміє проводити огляди творчості народних колективів, 14 років поспіль готувати базовий Закон «Про культуру», влаштовувати всеукраїнську акцію «Мовна палітра», метою якої є «надання можливості представникам етнічних меншин України художніми засобами, а саме сценічним виконанням віршів, пісень рідною мовою, продемонструвати мовне розмаїття українського поліетнічного суспільства». Тобто звично і комфортно існувати у форматі пострадянської показухи, яка, щоправда, вже давно нікого не переконує, і нескінченного перерозподілу завжди недостатнього бюджету. А ще — знов і знов ступати на ті самі граблі.

Звісно, тут не йдеться про те, що участь у Венеційській бієнале (чи міжнародна діяльність узагалі) є важливішою від низьких зарплат бібліотекарів чи мовної політики. Навряд чи варто доводити, що це не взаємовиключні речі. Проблема тут у тім, що робота районних чи сільських бібліотек не поліпшиться від самого лише підвищення заробітної платні, а мовна політика в державі ні на йоту не зміниться від проведення навіть десятка «мовних палітр», хоч би що вони там демонстрували. Проблема в тім, що в царині культурної політики державна влада в принципі не хоче мислити системно і послідовно (за будь-якої політичної сили при владі). Тому коли зрідка трапляються в житті Міністерства культури й туризму такі заходи, як, приміром, Венеційська бієнале, коли в одній події сходяться престиж держави, розуміння тенденцій світового сучасного мистецького процесу, відносини з мистецьким середовищем у країні, а також питання демократичного вибору, професійного менеджменту і звичного форс-мажору... воно намагається якнайшвидше їх позбутися. Будь-яким шляхом, утім, бажано, не без певної користі.

Який, здавалося б, найпростіший шлях розв’язання цієї проблеми? Прописати чітку процедуру відбору і призначення комісара, куратора та учасників: конкурс, закритий вибір фахового журі, ротація між мистецькими інституціями — варіантів є чимало і не варто тут винаходити колесо, слід просто поєднати позицію мистецького середовища, яка, природно, не буде єдиною і сконсолідованою, світовий досвід і українські культурно-економічні реалії. Не намагатися вдовольнити всіх, адже це неможливо, однак і не забувати про те, що бюджетні гроші — це гроші платників податків, а тому їхній розподіл має бути максимально прозорим і відповідальним. Формалізація процедур, тим більше у такій максимально суб’єктивній царині, як мистецтво, — це єдиний шлях до цивілізованої й сучасної державної культурної політики. І тут теж колесо не винайти, це давно вже пройдений шлях.

Однак Мінкульт, очевидно, не шукає простих шляхів, бо й нинішнього року, подібно до всіх попередніх, наразився на шквал обурення з боку «мистецького середовища» за кулуарну політику, недемократичне ухвалення рішень і те, що... Україну представлятимуть не українці.

Загалом, вирішили не оригінальничати, а просто застосувати обкатану схему: звалити на попередній уряд і попереднього міністра те, що, як зазначено у міністерському прес-релізі, «не було забезпечено належної роботи щодо розробки чіткого механізму відбору мистецьких проектів... Не було сформовано персональний склад журі та оголошено конкурс проектів у сфері сучасного мистецтва, що призвело до критичної ситуації, яка склалася щодо термінів призначення Комісара української експозиції, подачі організаторам виставки інформації щодо конкретного мистецького проекту». Майже дослівно так само вчинило у 2005 році Міністерство під проводом пані Білозір, зваливши завал із підготовкою на попередню владу, зокрема на гуманітарного віце-прем’єра Табачника, який, мовляв, просто скасував у міністерських планах цей захід як непотрібний.

Цього разу ніби і терміни не такі вже й авральні (2005 року уряд фактично почав працювати у лютому; а міністра Богуцького було призначено ще у грудні 2006 року і ніякої грандіозної кадрової ротації при цьому не було), і той-таки Табачник, знову у ранзі віце-прем’єра, дуже «за». Але конкурс все ж таки не проводили. Чи не тому, що, як повідомляють поінформовані джерела, саме за його ініціативи нинішнього року українську презентацію на бієнале було віддано цілком і повністю в руки організації, «здатної максимально достойно представити Україну на міжнародному мистецькому форумі такого рівня», та комісара й кураторів, «професіоналізм яких у переважної частини представників мистецьких кіл України не викликає сумніву».

Отже, підготовкою презентації опікуватиметься PinchukArtCenter: комісаром призначено її нещодавно призначеного президента Пітера Дорошенка, а кураторами — куратора PinchukArtCentre Олександра Соловйова, міжнародного куратора Ніколя Буррйо (Франція), який протягом останніх років дуже тісно співпрацює з центром, та директора Інституту проблем сучасного мистецтва Академії мистецтв України Віктора Сидоренка (Україна). Українська презентація матиме назву «Поема про внутрішнє море», що напряму відсилає до Довженкової «Поеми про море». Загалом заявлено вісім художників: жива легенда, харківський фотограф Борис Михайлов (Берлін), харківський фотограф Сергій Братков (Москва), колишній харків’янин Олександр Гнилицький і його подруга Леся Заєць (Мюнхен), один із наймодніших фотографів німець Юрген Теллер, британець Марк Тічнер (short-list Премії Тернера у 2006 році), інша британка Сем Тейлор-Вуд і Dzine (Карлос Ролон, США) — чиказький художник із «Генерації UsA», яка нині експонується в PinchukArtCentre. Усі вони «зсередини й ззовні» розглядатимуть Україну, шукаючи відповіді на запитання: хто такі українці?

Слід визнати, не влаштовуючи фарсу з конкурсом на прикриття заздалегідь ухваленого рішення, як позаторік, і не опускаючись до міжнародного скандалу і повної зміни команди в найостанніший момент, як у 2001 році, а просто призначивши виконавців, Міністерство вчинило набагато чесніше й відвертіше. Що, втім, не означає — більш демократичним чи просто належним чином. Адже в одному Мінкульт все-таки кривить душею — подобається воно комусь чи ні, але «Положення про конкурс щодо визначення мистецького проекту для представлення України на Венеційській бієнале» існує, воно зареєстроване у Міністерстві юстиції України 1 квітня 2005 р. за №355/10635.

Тут, здається, час розставити деякі акценти. По-перше, положення, вочевидь, недосконале, адже писалося ледь не на коліні, і потребує доопрацювання, про що, зокрема, інформувало «Дзеркало тижня» під час бієналіади-2005. Однак це НЕ означає, що його можна ігнорувати, знову і знову загрузаючи в болоті непослідовності й браку спадковості культурної політики.

По-друге, в ситуації з відбором проектів на Венеційську бієнале конкурс навряд є оптимальним форматом. Адже до Венеції не може їхати просто найкращий з тих, що є. Це ж не конкурс краси і не огляд самодіяльних колективів. Заздалегідь підготувати й продемонструвати проект рівня бієнале, як того потребує згадане «Положення про конкурс», практично неможливо, і через надзвичайну витратність, і через брак кураторів і художників, здатних говорити мовою сучасного мистецтва, що звучить на бієнале. Проте це НЕ означає, що національною презентацією з року в рік мають опікуватися або ті, хто вміє потрапляти до Міністерства культури і туризму через чорний хід і взаємовигідно домовлятися з міністром, або ті, хто заходить через парадний хід, відкриваючи двері з ноги, і у вихідні грає у теніс (чи ходить на полювання) з віце-прем’єром.

По-третє, справді, і ті, хто схвально ставиться до цьогорічного вибору комісара й команди, і надзвичайно критично налаштована частина «мистецької громадськості», не мають сумнівів у компетентності Пітера Дорошенка чи у спроможності PinchukArtCentre підготувати й з належною часткою гламуру провести презентацію українського проекту. На сьогоднішній день — це найфаховіша й найпотужніша інституція, що працює в царині сучасного мистецтва в Україні. А за рівнем фінансових можливостей їй просто немає рівних. Однак це НЕ означає, що, як зазначає Мінкульт, «можливість визначених організаторів щодо залучення позабюджетних коштів на проведення заходу», а нормальною мовою — можливість не лише дофінансувати те, на що в держави не вистачає коштів, а й радо заплющити очі на те, куди саме підуть гроші платників податків, — має бути визначальним критерієм для вибору виконавця. Між іншим, позаторік держава виділила 900 тис. грн. на організацію національної презентації на бієнале у Венеції. Нинішнього року Міністерство сподівається, що виконавець візьме на себе від 50 до 70% витрат. Цікаво, хтось справді думає, що Віктор Пінчук, який позаторік за власною ініціативою і цілком за власний кошт організував «паралельну» презентацію Україні на бієнале, спокуситься на 30% бюджетних гривень і пов’язаний із ними головний біль?

І, нарешті, по-четверте. «Мистецьке середовище» завжди буде обуреним, хоч би які рішення ухвалювала держава, адже навіть за їхньої максимальної демократичності й прозорості завжди хтось із достойників залишатиметься за бортом. Однак це НЕ означає, що держава може дозволити собі його просто ігнорувати, як і НЕ означає, що представники цього середовища мають розв’язані руки для будь-яких форм вираження протесту й обурення.

Більше того, поки представники обуреної громадськості опікуватимуться виключно приватними інтересами, а не інтересами цеху чи ширше — взагалі впорядкуванням відносин між недержавними інституціями та незалежними митцями і державною владою в особі Міністерства культури і туризму, віз не зрушить із місця. Поки питання стоятиме: а чому не я? — завжди знаходитиметься хтось, хто зможе поставити його більш наполегливо. Так було і попередні роки, так є і нинішнього року. Й жодні показові обурення Асоціації артгалерей, відкриті листи й петиції (що, втім, не мають широкої підтримки) не мають сенсу, допоки є не більше, ніж акцією на підтримку проекту Миколи Журавля «Пасіка», який готував до бієнале президент цієї асоціації Віктор Хаматов. Питання про актуальність демонстрації на бієнале проекту про внутрішнє життя вулика пропоную залишити поза цим обговоренням через політичну двозначність, а про перспективи участі проекту від Віктора Хаматова й Олексія Титаренка у бієнале другий раз поспіль (у 51-й бієнале участь від України брав представлений ними проект Миколи Бабака «Діти твої, Україно!») — через риторичність.

Утім, не варто лишати осторонь питання про те, що, прямуючи до своїх суто персональних цілей, ані представники так званого мистецького середовища, ані представники державної влади і досі не гребують цілком неприпустимим засобами. Так, непрозорість ухвалення рішень і маніпуляції з бюджетними коштами — прикриваються доцільністю, а ксенофобські заяви про «неукраїнськість» кураторів чи художників — націонал-патріотичною риторикою, власні інтереси видаються за державні, а державні слугують ширмою для розбудови персонального іміджу й досягнення цілком приватних піар-цілей конкретних осіб. І схоже те, що цей своєрідний, фарсовий статус-кво влаштовує всіх гравців на вітчизняному мистецькому полі, котрі добре засвоїли цю мову підміни понять і спритно нею послуговуються. За два роки чергове бієнале. Робитимемо ставки на сценарій розвитку подій, панове?