Навіщо митцям парламент

Ідея створення Європейського культурного парламенту (ЄКП) зросла на висловлюванні видатного скрипаля Єгуді Менухіна — «Митцям потрібен парламент». І хоч ініціатор ЄКП шведський дипломат Карл-Ерік Норман не мав нагоди обговорити з Менухіним, що саме той вкладав у поняття мистецького парламенту, європейські митці дістали-таки своє представництво 2001 року. Сьогодні ЄКП — це пан’європейська позадержавна структура, яка налічує понад 150 членів — митців та інтелектуалів — із 40 країн Європи: режисерів і письменників, архітекторів і філософів, істориків і журналістів, колишніх міністрів культури і чинних голів найбільших європейських культурних ініціатив та асоціацій. Україна є членом ЄКП від 2003 року.

Шоста щорічна зустріч Європейського культурного парламенту відбулася на початку жовтня в невеличкому румунському містечку Сібіу, обраному Європейською культурною столицею 2007 року. Тема зустрічі — «Міжкультурний діалог у Європі», — тим більше актуальна, що наступний рік Євросоюзом проголошено роком міжкультурного діалогу.

Я їхала на цю зустріч уперше, щиро збентежена тим, що ніколи до самого моменту запрошення мене до членства в ЄКП нічого не чула ані про цей парламент, ані про те, що Україна є його членом в особі письменника Юрія Андруховича та директора фонду «Демократія через культуру» Олександра Буценка. Нічого про нього не чули ані мої колеги-журналісти, ані мої друзі-митці. В таких ситуаціях, природно, напрошується два варіанти відповіді: або це брак поінформованості, або щось не те із самим культурним парламентом... Відповідь на своє запитання я дістала не так у Сібіу, як уже після повернення — у Києві.

На другий день у репортажі про роковини загибелі російської журналістки Анни Політковської телеканал «Інтер» згадав про звернення Європейського культурного парламенту, членом якого, до речі, була Політковська. «Доки це вбивство лишається нерозкритим, воно становитиме перепону до повного включення Ро­сії в царину європейської культури», — процитував вітчизняний телеканал сайт «Грани.ру» у коротенькому сюжеті, ані словом не прохопившись бодай про те, що Україна теж є членом ЄКП.

Другий маячок з’явився за кілька днів, коли я почала обговорювати тему ЄКП з редакторами різних вітчизняних друкованих видань. Однак виявилося: щорічна зустріч Європейського культурного парламенту, унікальної та єдиної у своєму роді організації, не є інформаційним приводом. «Воно якось має стосуватися України», — чула я. Україна є членом ЄКП, завдяки цьому, зокре­ма, і голос України ще чутно в Європі, хіба цього мало? Що, окрім кінофестивалів, Венеційсь­кого бієнале і дружби президента Ющенка з Жераром Депардьє, може становити інформпривід? Які імена я мушу назвати, щоби вони вразили редакторів і ті оцінили інформацію як цікаву українському читачеві? Які європейські імена, крім кількох зірок кіно, скандальних письменників і виставлених у Пінчука художників, є достойні новини?

«Довгоочікуваним інформаційним приводом у нас є народження чергового панди», — сумно прокоментував мої лементи мій друг, журналіст-міжнародник. А я пригадала, як мій інший колега, один з найбільших шведських театральних режисерів, раптом перервав наш дружній чат в Інтернеті про сучасну літературу реплікою: «О, Боже, в Бірмі вибухнула бомба! Жахливо! І це стає невід’ємною частиною нашого життя. А ще кілька років тому хто б міг подумати, що всі ми матимемо новини Рейтер у мобільному! Сьогодні немислимо цього не мати».

Для цілком успішного шведського режисера сьогодні немислимо не знати, що відбувається у світі. А для українського?

Наступного року кілька європейських міст змагатимуться за право прийняти сьому сесію ЄКП. «Давайте зустрінемось у Києві!» — казали мені одразу кілька моїх нових колег у Сібіу, вражені моїм виступом про Україну як «іншого» в міжкультурному діалозі. Давайте! От тільки як же мені пояснити тим колегам, що жоден культурний парламент разом з його питаннями європейського порозуміння та міжкультурного діалогу не є для Києва інформаційним приводом? Як пояснити, що ця Україна, яку я з таким запалом «повертала» на мапу Європи, обстоюючи неприпустимість ототожнення культурних кордонів Європи з політичними кордонами Євросоюзу, що зірвала вибух підтримки і щирого подиву («Ти просто відкрила нам очі!») — що ця Україна є каструлькою-скороваркою, яка булькотить собі під щільно причиненою кришкою, мало цікавлячись тим, що там відбувається назовні.

Звісно, не я перша і не я остан­ня просуваю свою ногу, руку чи голову в європейські двері, кот­рі стрімко замикаються перед нами. Просуваю з надією, що поки я і ми трохи притримаємо ці двері своїми словами, фільмами, книжками, виставами, наша країна встиг­не зняти ту кришку, не чекаючи, поки її просто зірве, та розпочне діалог зі світом і на інших, позаполітичних і позапрото­кольних, рівнях. А для цього треба щонайменше тим світом цікавитися незалежно від рівня народ­жуваності панд у зоопарках...

Хоч як неінформпривідно це звучить, однак саме усвідомлення величезного комунікаційного провалля між Україною та Євро­пою, особливо рельєфного на тлі теми «міжкультурного діалогу», стало для мене головною подією цієї сесії ЄКП. Бо сесії Європейського культурного парламенту — не шоу і не політична боротьба за дивіденди (хоча й відверта боротьба за культурні сфери впливу, зокрема на рівні ЄС), це передовсім дискусії, мозкові штурми, визначення європейського порядку денного.

Російська письменниця Люд­мила Улицька, котра теж була сво­го часу членом ЄКП, одного разу так сказала про свої враження: «Звісно, ми жодною мірою не вирішили проблем (ненависті, бо на тій сесії йшлося про ненависть у Європі. — К.Б.). Проте було розставлено якісь дуже важливі крапки. Мені видається, що я сьо­годні знаю про це більше, ніж доти, як я прийшла туди. Про це пот­рібно думати. Про це слід говорити. Це те, що ми маємо робити... Ми абсолютно не в стані зсунути глибу, сказати б, державної політики, державної ідеології. Од­нак трошки розгорнути громадську думку ми маємо, ми мусимо».

Не погоджуюся стосовно дер­жавної політики, але з рештою — не можу погодитися більше... Так, крім заяви щодо вбивства Політковської та політичної ситуації в Бірмі, ЄКП, як завжди, ухвалив декларацію. Однак це в жодному разі не є керівництвом до дії. Це радше певна ціннісна шкала, що дає змогу звірки. Шкала, яку слід осмислити і про яку треба говорити. Було б бажання...

Декларація ЄКП, ухвалена на 6-й сесії в Сібіу, відкривається словами:

«Ми, освітяни, митці та культурні діячі, зібрані під егідою Європейського культурного парламенту, поділяючи відповідальність за майбутнє Європи, повинні зробити все можливе (виділення моє. — К.Б.), щоби європейська ідея, якою ми її бачимо для себе і для тих, хто живе поза кордонами Європи, просувала ідеали миру, заснованого на справедливості, рівності та свободі».

Хто з українських «освітян, митців і культурних діячів» готовий публічно взяти на себе відповідальність за майбутнє бодай своєї країни? Скільки вітчизняних «культурних діячів» (попри всі негативні радянські конотації цього поняття, воно є найточнішим відповідником дуже популярного сьогодні англійського терміна «cultural actors» — тобто ті, хто діють) розуміють, що мусять зробити все можливе, і, врешті-решт, роблять усе можливе для просування засадничих демократичних ідеалів?

Чи багато з нас, українських культурних діячів, готові обстоювати потрібну для міжкультурного діалогу ідею «спільного простору, основною характеристикою якого є справжній діалог, що вимагає від учасників позбутися будь-якого поняття культурної вищості»? Коли взагалі в Україні культурні діячі на публічному рівні обговорювали проблеми міжкультурного діалогу в нашій багатокультурній і позірно мирній країні? А проблеми ксенофобії?

Чий голос було чутно, приміром, після підписання жовтневої коаліційної угоди між БЮТ і НУНС, в якій обстоюються «духовні цінності і традиції українського народу» (не нації, а саме народу!), згідно з якою освіту будуватимуть на уніфікованих підручниках з гуманітарних дисциплін та їхньому українознавчому наповненні, а словосполучення «сучасна культура» не згадано на 105 сторінках жодного (sic!) разу?

А як культурна спільнота відреагувала на вислів голови гуманітарного управління секретаріату президента Олександра Биструшкіна, який стосовно планованого навесні цього року міжнародного архітектурного конкурсу на проект «Мистецького Арсеналу» заявив: мовляв, ми не можемо віддавати гроші невідь-кому за кордон, бо в нас і своїх талантів вистачає? Хто тоді сказав, що це — прояв чистої ксенофобії? Між іншим, конкурсу в Арсеналі, здається, таки не буде...

Дедалі частіше останнім часом я зустрічаю в приватних розмовах і в нечастих публічних інтерв’ю митців та інтелектуалів думки про те, що публічна політична активність (не в сенсі запровадження себе в політику, а тільки артикуляції політики як такої) в Україні — позбавлена сенсу, непотрібна, незатребувана. Про свою відмову спілкуватися з журналістами казав мені Олег Тістол, про категоричне розходження понятійних апаратів із політиками, з котрими потрапляєш часом на ефіри, — писала Оксана Забужко. На сумнозвісний прямий ефір з президентом напередодні виборів відмовився прийти, зокрема, Юрій Андрухович.

То, може, насправді вітчизняним митцям теж потрібний свій парламент? Не тільки для того, щоби випускати пару, а й для того, щоби мати можливість говорити однією мовою, хоч, звісно, про різні речі. Не для консенсусу, а для дискусії, не для програми дій, а для порушення питань, не для розподілу крісел, а, врешті-решт, для артикуляції тих проблем, про які, крім нас, ніхто в суспільстві не в змозі говорити.