Слов’янський базар. Книжковий

У гарячі літні дні напередодні 16-ї річниці незалежності України культурний центр «Український дім» справляв доволі дивне враження: видершись нагору довгими сходами, спраглий відвідувач потрапляв у цілковито іншу — паралельну — реальність. Десь «там», за мармуровими стінами колишнього музею Леніна, попри рекордну спеку, вирувало життя, а тут — мляво пересувались нечисленні люди, половина стендів була навхрест перетягнута білим скотчем, ніби місце злочину, а за другою половиною — сиділи втомлені видавці... Виняток становив хіба «вічний двигун», директор видавництва «Факт» Леонід Фінкельштейн, який знай закликав усіх підходити просто до стенда: «Єдине вільне місце в цій країні — це стенд видавництва «Факт», — невтомно виголошував він.

Отже «тут» — продавали книжки. І, зважаючи на все, це й було єдиною практичною метою організованої Державним комітетом телебачення й радіо ІІІ Київ­ської між­народної виставки-яр­мар­ку. Тому об’єктивніше було б назвати її просто — базаром, а з огляду на те, що «міжнародність» забезпечували два стенди з Росії та Білорусі, — слов’янським базаром.

Зрештою, з цим провідним змаганням братньої пісенної творчості Київський ярмарок єднала ще й наскрізна показуш­ність заходу. Про що, віддамо йому належне, чесно заявив профільний віце-прем’єр Дмитро Табачник. «Цей книжковий ярмарок — чудова нагода для видавців продемонструвати свої найкращі досягнення», — сказав він у своєму привітальному слові. І зачитав привітання прем’єр-міністра України Віктора Януковича, у якому «керівник українського уряду зазначив, що книговидавництво у нашій державі СТАЄ важливим сектором національної економіки».

Після чого, як повідомляє офіційний Інформаційний бюлетень ярмарку, пан Табачник здійснив «найдовші мандри ярмаркою (правопис оригіналу. — К.Б.)... на другому поверсі — де розмістилися регіональні видавництва. Адже саме вони є основними поставниками книжкової продукції до жителів української глибинки». От, виявляється, де вона ховається — вітчизняна книжкова економіка.

Мушу зізнатися, що читання Інформаційного бюлетеня виявилося напрочуд, перепрошую за тавтологію, інформативним. Адже без нього бодай щось написати про цей захід навряд чи вдалося б. І, здається, подібна проблема спіткала не одного журналіста, бо попри жвавий рапорт бюлетеня про те, що «лише зареєстрованих медіа [на прес-конференції] налічувалося 79, серед них два десятки телеканалів і телекомпаній», в ефір не потрапило практично нічого. Бо що писати про 500 тис. бюджетних гривень, пафосно витрачених на безкоштовну оренду стендів для українських видавців, коли щонайменше половина з них була порожня, чомусь заклеєна уже згадуваним білим скотчем. Та й у другій половині левову частку становили довжелезні стенди на кшталт «Книжки Чернігівщини» і «Видавництва Полтавщини», забиті посередньо виданими краєзнавчими довідниками і, за нечисельними винятками, місцевою графоманією, подекуди навіть у десяти томах.

А от відкриєш Інформаційний бюлетень — й одразу на серці легшає. «Продумана фінансова політика заходу має на меті заохотити до участі якомога більшу кількість як вітчизняних книговидавців, так і зарубіжних, — пише штатний Держкомтелерадійний прес-секретар. — На паритетних засадах надаватимуться відповідні виставкові площі видавцям з Росії та Білорусі. Решта іноземних учасників київського книжкового ярмарку платитимуть з розрахунку 450 грн за кв. м обладнаної площі... Росія представлена чималим стендом, де розмістилася книжкова продукція московських видавництв, які не потребують представлення».

Озираєшся навколо — та немає ніякої «решти іноземних учасників» ані безкоштовно, ані коштовно. І московські видавництва варто було б усе-таки представити, бо в перший день на стенді ще лежали кільки книжок Кара-Мурзи і дві антології — Булгакова і Шекспіра. А от на другий день стенд чомусь геть спорожнів. Дуже пізнавально було прочитати, що «білоруський стенд презентує книги десяти видавництв (всього в Білорусі успішно працює 662 видавництва різних форм власності, минулого року було видано 12 тисяч найменувань книг тиражем 50 млн.)». Однак не менше кортіло дізнатися, навіщо взагалі на цьому ярмаркові той стенд з тритомною «Енциклопедією Білорусі», що навіювала ностальгію за мирними 1980-ми, двотомною «Етнографією Білорусі» (2005 року видання, наклад дві тис. примірників) і купою довідників по Гомельщині та інших романтичних кутках того краю — і все в одному примірнику? Для того, щоби пересічний київський відвідувач міг уявити собі, який вигляд має стенд України у Франкфурті чи у Варшаві?

Одначе зупинятися на цих питаннях просто не було часу, бо бюлетень манив далі, провіщаючи про те, що «столична виставка-ярмарок мала величезний успіх. Більшість видавництв-учасників уже на другий день стала перед проблемою браку книжок, багатьом видавцям доводилося двічі, а то й тричі завозити літературу — ніхто не сподівався на такий ажіотаж... Івано-франківське видавництво «Тіповіт» привезло з собою 40 примірників (sic! — К.Б.) нової книжки Степана Процюка «Жертвоприношення», які протягом 40 хвилин були розкуплені, і видавцям довелося скупити твір по всіх книгарнях Києва. Та неофіційним рекордом попиту на Київському книжковому ярмарку можна вважати презентацію книги «Гальманах» і автограф-сесію її автора Богдана Жолдака. 100 примірників за дві години!».

«Третій день роботи ярмарку — 23 серпня — знову зібрав сотні (!) відвідувачів. Інтерес до заходу, констатують в оргкомітеті, у пересічних громадян не вщух. Обійшовши стенди на двох поверхах, можна було спостерегти таку картину: стенди більшості видавництв наполовину спорожніли!»

Не знаю, якими стендами ходили члени оргкомітету — може тими-таки регіональними, але стенди спорожніли ще в перший день. І навряд цим варто пишатися. Бо якщо сорок чи навіть сто примірників книжки — це успіх, а порівняння Київського ярмарку з Львівським форумом видавців відбувається в словосполученні «продаж не менший» (і бюлетень тут-таки резюмує, що це «засвідчує рекордне зростання рейтингу цього важливого книжкового заходу») — то щось не склалося з логікою і в організаторів, і у видавців.

По-перше, багатий, купівельноспроможний Київ (за даними соцслужби агентства УНІАН художню літературу читає 36,5% городян, стільки ж купує 1 книжку на місяць, 13,5% — купує не більш як 5) з населенням, що за неофіційними даними наближається до п’яти мільйонів, соромно порівнювати зі Львовом. Так само — як і порівнювати Львівський форум, який минулого року відвідало 57 000 відвідувачів, з державно фінансованим ярмарком, відвідування якого навіть мажорно налаштований офіційний бюлетень оцінює в «сотні» в день.

А, по-друге, і це найголовніше, для того, щоби продавати книжки, існують — чи радше мають існувати — книжкові магазини. Виставки, ярмарки і форуми влаштовують не для того, і продаж тут є просто супутньою активністю. В усьому світі книжкові ярмарки — це професійне спілкування і контакти між видавцями, правовласниками й авторами, це промоція читання і книжкової культури, це демонстрація того, що навіть у сьогоднішньому оцифрованому світі паперова книжка — не артефакт минулого.

В Українському ж домі просто напередодні 16-ї річниці незалежності на цілком офіційному рівні вкотре відбулася відверта підміна понять. Замість протидіяти рейдерству щодо книгарень у центрі Києва і сприяти розвиткові мережі книжкового розповсюдження в країні, Державний комітет хвалиться продажем на столичному ярмарку. Замість виділяти гроші на такий ярмарок на основі відкритого конкурсу (чи кількох конкурсів на кілька ярмарків по Україні), Держком за налагодженою державною схемою перекладає гроші з однієї своєї кишені — бюджетної, в другу — не дуже бюджетну, віддавши згадувані 500 тисяч на реалізацію державному підприємству «Укркнига». І паралельно показує язика Львівському форумові, який був і залишається найбільшим і найпопулярнішим в Україні, попри (чи завдяки) ігнорування з боку урядових структур. Замість ініціювати чи підтримати вже ініційовану кампанію промоції читання в Україні, чиновники втішаються самими для себе ж і написаними офіційними бюлетенями з паралельної реальності. Замість сприяти просуванню української книжки за кордон, організовують за державний кошт парадні білоруські й російські стенди...

Перелік можна продовжувати. А можна просто дати слово голові стільки разів згадуваного тут Державного комітету, Едуардові Прутнику: «Я переконаний, що виставка-ярмарок посприяє взаємному духовному збагаченню усіх країн-учасниць, слугуватиме примноженню наших слов’янських культурних традицій... І допоки я обійматиму посаду голови комітету, докладатиму максимум зусиль і до відродження української книги, і видавничої галузі, і розповсюдження друкованої продукції. А щодо виставки, то з року в рік, я певен, на неї приходитиме все більше людей, у ній братиме участь все більша кількість видавців. У тому числі й закордонних».