Павло Гудимов: «Гарний смак — це мій найбільший капітал»

На початку вересня Національний художній музей відкрив ювілейну виставку, присвячену 25-річчю творчості одного з найцікавіших сучасних художників — Олександра Сухоліта. Від властивих музейним ювілеям пафосу і монументалізації Сухоліта врятував Павло Гудимов — куратор і музикант (уже складно визначити, що ж ставити першим). Його арт-центр «Я Галерея», який відкрився недавно на Подолі, наочно продемонстрував, що в Україні вже нині можливе існування галерей хорошого європейського рівня й без значного капіталу.

Увесь тиждень до відкриття виставки Гудимова неможливо було впіймати. Виявилося, що в розумінні керівництва Національного музею куратор — це той, хто займається оформленням робіт, перевезеннями, упорядкуванням, макетуванням і виданням буклету, а також пресою, фотозйомкою... й усе це не за державні гроші.

Що ж Павло вкладає в це містичне слово «куратор»: хто це, навіщо він потрібен і чому в Україні їх так мало (за деякими даними, всього двоє). Його відповідь вилилася в розмову про час у мистецтві, користь подорожей і гарний смак.

— Павле, скажіть чесно, навіщо людині, в якої є своя рок-група й дизайн-студія, ще й кураторство?

— Для мене це одна зі сходинок, яку потрібно пройти. Досі багато людей не розуміють, що це таке. Іноді це генератор ідей, іноді — людина, яка здійснює технічний супровід, менеджмент. Іноді — той, хто збирає навколо себе людей і будує наполеонівські плани, як я, — вирішує внести свіжий вітер у світ мистецтва.

Для мене кураторство — можливість реалізувати свої організаторські й креативні здібності в мистецтві. Причому в кураторстві, як і в дизайні, я аскетичний. Стиль, який я придумав, аскет-дизайн, — щось середнє між мінімалізмом і функціоналізмом, але дуже теплий. Те ж у кураторстві — ненав’язливість кураторської ідеї, яка не давила б на роботи художника. Моє завдання — бути як вітер. Поду­ти в якийсь бік і повести за собою.

— Як ви прийшли до цього амплуа?

— Напевно, це пов’язано з відкриттям весною нинішнього року власного арт-центру «Я Галерея». Звичайно, я й доти курирував, точніше сказати, організовував виставки сучасних українських і не тільки українських художників і фотографів. Вони проходили в «Я дизайн», мою дизайн-студію: це мої улюблені українські художники — Сухоліт, Маков, Янович, Тістол, Маценко, американський фотограф Бен Робінсон, росіянка Аліна Власова.

Але відкриття арт-центру «Я Галерея» все принципово змінило. З’явилася самостійна художня одиниця, яка об’єднала якийсь ком’юніті у певному місці, з власною творчою атмосферою — починаючи з архітектурного вирішення й закінчуючи музикою.

— Для України досить незвично, щоб відомий музикант раптом не просто вирішив відкрити власну галерею, але й сам став її куратором, занурювався в чуже художнє середовище. Як вам це вдається? На чому ви вчитеся?

— З усіх можливих варіантів я вибрав один, на мій погляд, найбільш правильний — регулярно їздити за кордон і дивитися, як і що відбувається там. Дуже багато часу присвячую вивченню культурних проектів найрізноманітніших рівнів — арт-центрів, музеїв, галерей, open air проектів — саме за кордоном. Щорічно відвідую три-чотири країни. До речі, поштовхом до відкриття арт-центру «Я Галерея» послужила моя торішня поїздка в Нью-Йорк. Саме там я й знайшов прототип свого арт-центру.

— Художнє життя за кордоном дуже різноманітне. Ви вибрали щось найбільш цікаве для себе?

— Тепер я дуже захоплений двома тенденціями: мікшуванням (мікс-музеї) й open air проектами — міською скульптурою. Мікс-музей — це коли зникає грань між музеєм класичного, сучасного або народного мистецт­ва, де все змішане. Френсіс Бе­кон може сусідити з африканською скульптурою, а середньовічне розп’яття — з Матіссом, а то й Деміеном Херстом. І в цьому не буде жодної крамоли, тому що саме це й є шлях мистецтва. Тому що мистецтво поза часом, а його часто намагаються структурувати, подати поетапно.

— А на що спираєтеся ви?

— На емоції. В усіх моїх проектах визначальною є емоція. І в «Я Галереї» виставляються тільки ті, хто справді чимось мене «чіпляє». Тому коло митців, із якими працює галерея, розширюється так повільно. Але, наприклад, нинішнього року додалося ще два прекрасних імені — Олександр Чекменьов, фотограф, і Андрій Сагайдаковський, рідкісний гість у Києві, чия виставка буде на початку зими. І я дуже радий, що ці люди ввійшли в наше коло.

— Міською скульптурою, отже, ви теж займаєтеся?

— Поки тільки на папері. Є чудовий проект з Олександром Сухолітом: осмислення міського середовища, наповнення його актуальним мистецтвом, щоб бодай якось нейтралізувати наш позачасовий підхід до урбанізованих просторів. Мене дуже цікавить поєднання радикальних ландшафтів зі скульптурою, інсталяціями. Цього літа я бачив проект жінок-скульпторів у Люксембурзь­кому саду в Парижі. Вони дуже тонко обіграли класицистські скульптури, задекорували, переосмис­лили їх — але так делікатно! Дивишся й відчуваєш, як сучас­ність проростає крізь історію...

А от щойно дзвонили з Івано-Франківська. Хочуть, аби я попрацював із годинником на голов­ній площі. Я вже придумав, що зроблю, — це буде гуцульське мистецтво, якого торкнулося XXI століття.

— Навіщо вам при такій динаміці життя й творчості проект у закостенілій державній структурі — Національному художньому музеї?

— У цьому разі ініціатива виходила від самого музею. От ви кажете, що закостенів... А мені він саме тим і цікавий. Не радикалізм чи «випендрьож», а саме свіжий погляд на те, як можна показати живопис і графіку Сухоліта в цих трьох залах. Так, щоб було цікаво. Адже в Сухоліта дуже багато шанувальників, та побачити вони можуть його в мене в галереї, й у його майстерні... А Національний музей — це трибуна, яка, втім, і потребує певного переосмислення.

Крім того, особисто для мене це можливість кураторства на рівні національного музею. Я справді хотів би робити національні проекти, показувати їх по всій Україні, щоб вирівняти культурне середовище, скоротити гігантський відрив Києва від країни. А для цього потрібно розворушити галереї Спілки художників, регіональні музеї, які часто виставляють просто салонне мистецтво. У цьому сенсі національний музей — це хороший майданчик.

Хоча, звичайно, музейне середовище в Україні в дуже поганому стані з багатьох причин — і економічних, і через невідповідність вимогам часу... Але от я, наприклад, цього літа відвідав 25 музеїв по всієї Європі. Цікаво, скільки представників музейної справи в Україні можуть дозволити собі їздити, вивчати, від­стежу­вати новинки й тенденції, вносити якісь зміни. Скільком це бодай на думку спаде?

— А якби запросили курирувати не одну виставку, а створити цілу експозицію в На­ціональному музеї? Наприк­лад, мистецтво XXI століття. Ви б дуже змінили наявну експозицію?

— Я б підійшов до неї сміливіше. Бачу, як багатьом нашим музеям заважають академізм і традиціоналізм в усьому — від принципів експонування до складу робіт. Я хочу робити простір під експозицію, а не навпаки. Знову ж не у фінансуванні проблема, адже недаремно кажуть: пішла голота на вигадки. Саме вигадки дуже бракує. Музейні працівники цілком підпадають під стереотип, який особисто мені хотілося б зруйнувати. Навіть працюючи з музеєм, я, наприклад, ніколи не стану музейним працівником...

А що вже казати про те, що живий лише той музей, колекція якого формується постійно. Нехай скромна, але вона представляє всі часи й правильно селекціонує роботи. А наші музеї своїми руками забивають кришку труни — адже потім, років через сто, виявиться, що важливий, переломний, пошуковий етап розвитку мистецтва взагалі не подано в музейних колекціях. Гроші? А отут має вестися різнопланова робота й не тільки з Міністерством культури. Скажімо, у нас досі немає такої простої речі, як «арт-тікет», своєрідна музейна перепустка, яка є в усіх столицях світу. Це єдина система, яка об’єднує музеї міста й пропонує відвідувачеві, туристові єдиний квиток у всі музеї. Мало того, у цій системі немає псевдомузеїв — лише найкраще. Це дуже грамотний крок, який дає змогу туристові одержати максимум інформації, а музеям — заробити. Наприклад, у Барселоні музейна перепустка відкриває двері в Національний музей, Музей сучасного мистецтва, музеї Антоніо Гауді, Пабло Пікас­со, Джоан Міро, Фонд Антоні Та­піа­са. Це досить широкий спектр...

— Але в нас і спектру особливого немає...

— Подивися, скільки в нас будується нерухомості в місті! Житлової, офісної, але ж в усьому світі існує формула, скільки з усієї площі має виділятися під культурні й соціальні потреби жителів — від дитячих художніх студій до музеїв і галерей. Адже тільки в Києві є багато приватних колекцій, які ніхто не бачить...

— Була спроба з боку «Мистецького Арсеналу» розмістити у своїх стінах, зокрема, й музей приватних колекцій...

— Це прекрасна ідея, до речі, озвучена вашим покірним слугою років із п’ять тому... Дуже хотілося б вірити, що в них усе вийде. Але для створення проектів такого масштабу потрібне чітке розуміння того, куди й як рухатися. Броунівським рухом, як тепер, такого не досягти, навіть із таким найважливішим елементом, що у них є, — прекрасним місцем. А з тим катастрофічним браком інтелекту, що спостерігається в Україні принаймні в нашій сфері, місце — це всього лише місце. Хоча треба віддати належне відкритості, яку сповідує нині «Арсенал» стосовно різних проектів із боку, наприклад, «ГОГОЛЬфесту». Там хоч витає певний дух. Але для створення музейних колекцій потрібна як постійна робота, так і постійне державне фінансування.

Україна — це країна, яка нагадує мені «Мистецький Арсе­нал». У нас багато місця, достатньо населення, розвинений ринок споживання, тобто хліб уже, на щастя, точно в усіх є. А от видовищ бракує. І, здавалося б, повно місця, а ніде. Виставки проводити — ніде, музеї створювати — ніде, рок-концерти грати — ніде. А у світі є де. Україні дуже бракує культурної інтервенції. Ми постійно намагаємося бути на когось схожими, намагаємося запросити когось, щоб цей хтось розповів нам про Україну з боку. Це, звичайно, теж цікаво. А потенціал сучасних українських митців із їх «бездашними» ідеями, як не помічали років 20 тому, так і нині намагаються засунути кудись.

— У вас ніколи не було комплексів щодо браку фахової освіти?

— Та це ж здорово! Тепер настала велика ера аматорів. А в мене є більше, ніж освіта. У мене є почуття, відчуття смаку. Гарний смак — це мій найбільший капітал.