Усі наші. Топ-10 найвпливовіших українських театральних режисерів

Із 26 вересня у столиці стартує III Фестиваль молодої української театральної режисури ім. Леся Курбаса. (Про проект - у попередньому числі DT.UA.) У світлі наближення "племени младого" виникла ідея підтримати добрим словом професіоналів. Тобто найвпливовіших українських театральних режисерів, котрі впливають у театрі виключно на творчі процеси (а не на власні бізнес-інтереси).

Сім театральних критиків, кожен на свій смак, визначили ТОП-10 таких постановників. Нескладним арифметичним додаванням (за максимумом набраних балів) і утворився рейтинговий пасьянс, тобто наша версія впливових*. (Аналогічні рейтинги популярні у європейських тижневиках).

Утішає, що чинник "впливовості" різних режисерів не передбачає ні віку, ні місця роботи, ні масштабів заробітної платні. А передбачає режисерські спроби "сотворення світу". Тому, відповідно, серед постановників-лідерів - модератори, деміурги, менеджери, педагоги, уважні поціновувачі класики, послідовні деструктори. Одне слово, всі наші.

Розум і чуттєвість.
Андрій БІЛОУС.

Два роки працює на посаді художнього керівника київського Молодого театру Андрій Федорович. Але навіть за малий час він зумів довести й показати, хто в домі господар. Не вдаючись ані до батога, ані до пряника. А просто розумно плануючи роботу, випускаючи (в основному) пристойні прем'єри, підтримуючи молодих режисерів, драматургів, акторів.

Хітами й подіями останніх сезонів стали дві його постановки - "Загадкові варіації", "Підступність і кохання". З'явилося кілька цікавих молодіжних проектів ("Любов людей", "Розпуста змії", "Я знайду тебе, тому що кохаю" etc).

Режисерський почерк пана Білоуса: за зовнішніми прикметами-штрихами - справжній авангард, як на теперішні часи. Він тяжіє до того, до чого багато колег навіть бояться підступитися (побоюються зажити слави "немодних"). А тягнеться він до тексту, підтексту. До прихованих у них шифрів. До мінливості й "родючості" акторської природи.

Зі сценічного тексту завжди прагне видобути внутрішню музику. Часто свідомо уникає поверхових зовнішніх прийомів.

У Молодий він переніс своє "Щастя" за мотивами А.Платонова (у цій виставі найбільше сконцентрована мелодика його стилю).

Як на нинішній час, коли дехто ефектно скаче по вершинах айсбергів, цей визначив для себе надзвичайно тяжку місію: будувати театр людяний. У певному сенсі - фундаментальний. А розчин для фундаменту і передбачає цінності вічні, зокрема велику літературу.

Деякими своїми виставами режисер викликає у людей сльози. А хіба є більше щастя, ніж катарсис у театрі?

Втім, і для любителів шокової сценотерапії може постаратися. Це, наприклад, хуліганська адаптація Арістофана ("Чого хочуть жінки?"), яка залила рум'янцем бліді щоки "благочестивих Март" в Театрі на Лівому березі.

Отож впливає режисер на відкриття нових імен у режисурі, в драматургії, пропонуючи їм три майданчики в Молодому театрі. Впливає також на магістральну лінію національного театру, яка на основі талановитої режисури передбачає опору на гуманізм, художність, етику, глибинний смисл, акторські таланти.

Іспит із фізики.
Дмитро БОГОМАЗОВ.

Фізик за першою освітою, Дмитро Михайлович запросто може стати й "алхіміком". Якщо в режисерській колбі сходяться всі інгредієнти і якщо точно поціляє в текст.

В останні сезони попадання були в точку. Цікаві вистави на Лівому березі ("Войцек. Карнавал плоті", "Веселощі сердечні") і в Національному театрі ім. Івана Франка ("Morituri te salutant"). А ще - роботи в Одесі, трохи раніше - на "Вільній сцені".

Безперечно, він - один із лідерів сучасної української режисури. Тому завжди цікаво визначати закони-прийоми його методики.

Ось багатьом здається, що на початку роботи Богомазов іде "від актора", а вже потім, видобувши з лицедія потрібні ритми й форми, трансформує знайдене в колбі своєї режисерської фантазії.

Трансформація така - не просто хаос, а структурований хаос. Оскільки він фізик і лірик в одній особі, то завжди знає пропорції й відчуває потрібну температуру.

Усі його вистави- з ухилом у light-авангард або в "прості" історії - суто режисерський театр. У якому актор - не барва, а важлива смислова ланка.

Він може запалювати цих акторів, як зірки, якщо, звісно, це комусь потрібно. Наприклад, найкращу свою роль у нього зіграв Олександр Кобзар в "Останньому герої" (тепер цього артиста всі знають за серіалом "Пока станица спит"). Приголомшливі сценічні одкровення в його постановках були у Віталія Лінецького. Що й казати про гучний спектакль франківців, тобто про "заповіт" Б.Ступки - у зв'язку з інсценуванням оповідань В.Стефаника.

Загалом, на багато речей впливає цей режисер, віднедавна лауреат Шевченківської премії, заслужений діяч. На саме мистецтво театру він впливає - ось у чому річ.

Ляльковий будинок. Оксана ДМИТРІЄВА.

"Найбільш непередбачувані рішення вистав Оксани Дмитрієвої завжди демонструють стійкість, силу гармонії. Головний критерій художності в її театрі - Краса... Драматичного ефекту вона досягає саме на зламі, самому піку, на вістрі краси й небуття", - пише про режисера мистецтвознавець Юлія Коваленко.

Дмитрієва - такий собі бродячий сюжет нашого театру. Не всі київські критики бачили її постановки (режисер працює в Харкові). Але театральна чутка оформила статус цієї жінки ніби в міф локального масштабу.

У складному, нервовому й соціально напруженому Харкові, у своєму Державному академічному театрі ляльок вона ставить якісь особливі вистави, про які розповідають захоплено. Переповідають мізансцени й навіть світлову партитуру. Звертаючись до прози А.Платонова й А.Чехова, до драматургії В.Шекспіра й М.Гоголя, вона як справжній режисер "творить світи", в яких люди і ляльки, знаки й смисли, божественне і земне - все зростається у своєму прагненні до божественної гармонії.

Звісно, головні її спектаклі - "дорослі". І, очевидно, тому любить цитувати геніального Давида Боровського: "Театр - це ми!" Розуміючи під цим "ми" і режисера, і глядача - мислячого, небайдужого, співчутливого. Як пишуть харківські дослідники, її спектаклі "прозоро поетичні або балаганно ігрові, справляють враження геніальної легкості". І якщо можлива аналогія з великими лялькарями в сучасному театрі, то, мабуть, українка Оксана Дмитрієва - в одному ряду з Резо Габріадзе.

Нині в неї багато відзнак-дипломів фестивалів різного рівня. Але вплив цього постановника на сучасний сценічний процес - не в нагородних аркушах. А в тому, що вона - одна з небагатьох, хто дійово піднімає художню планку лялькового театру України до рівня високої творчості, якісного європейського театру. Як сказала мені одна з колег, "минуть роки, навіть десятиліття, багато хто з яскравих нинішніх явищ у нашому театрі напевно поблякне, а ось про мистецтво Дмитрієвої обов'язково будуть розділи у книжках з історії українського театру".

Місцевий час. Ростислав ДЕРЖИПІЛЬСЬКИЙ.

Ростислав Любомирович 11 років тому прийшов в Івано-Франківський облмуздрамтеатр - як актор. А з 2008-го став керівником колективу.

Серйозний суспільний резонанс супроводжував його сценічний триптих за мотивами творів М.Матіос: "Солодка Даруся", "Нація", "Майже ніколи не навпаки". Але тут (до всього) ще й щасливий збіг обставин: фокус громадської уваги до болючих тем у творах М.Матіос вдало збігся з цікавим сценічним рішенням цих-таки тем.

На виставах стало очевидно: режисура Держипільського народжується не з запорошених підручників зі спеціальності (не з трафаретів "як треба"), а ніби язичницьке дійство, на наших очах... Ніби якась навіжена творча ідея тут і зараз захоплена режисером у його сильце - і потому емоційно й трепетно розчинена в його сценічних текстах.

У самих сцентекстах - народність, кровний зв'язок із рідною землею, ритуальні орнаменти, природний, глибоке співчуття до людських трагедій, об'ємність акторських робіт.

Після гастрольного успіху (а фурор супроводжував театр у Києві і Донецьку, у США та Канаді), деякі критики зарахували режисера до "грунтівників". Окреслили довкола нього регіональну огорожу: ось хай співає й танцює на основі етнічних сюжетів!

Та зовсім не на зло тим, хто сумнівається, він ставить у Франківську чеховських "Трьох сестер". Спектакль дивний, не дуже рівний, але в певні моменти просто-таки обпалює режисерськими викликами та образами.

Ось у цьому і вплив: людина прагне перетворити колишню театральну "коробку" у центрі Івано-Франківська на живий художній організм, на місце творчої сили й глядацького тяжіння.

Секта послідовників. Володимир КУЧИНСКИЙ

Як відомо, не масштаби сценічного майданчика визначають вплив постановника, а масштаб його особистості, ареал, який ця особистість створює.

Володимир Степанович, який ще з 1988-го очолює Львівський театр ім. Курбаса, створив дійовий ареал і навколо себе, і навколо маленького (за кількістю місць) театру в центрі столиці Галичини. Своя школа, свої тренінги, цікаві вистави, "Театр сучасного драматурга".

К.Станіславський колись суворо заперечував проти того, щоб театральна справа перетворювалася на сектантство. Але якщо якась закрита сценічна секта послідовна у відстоюванні професійних ідей та у своїй особливій вірі, то що ж тут поганого, Костянтине Сергійовичу?

Отож Кучинський - правильний сектант. Безмежно відданий своєму театру, технологіям, у різний час навіяним Анатолієм Васильєвим, Єжи Гротовським.

Кучинський, звісно, не стахановець за кількістю зроблених постановок. Для нього важливіший принцип занурення в тему, ніж вихід на-гора. Його останні вистави на основі текстів Богдана-Ігоря Антонича та Ніцше - свідчення не "зупинки на шляху", а продовження розробки надр: національно-етичне осмислення буття і власної творчості.

Театр Кучинського, безперечно, впливає (вже не один рік) на лабораторний і експериментальний простір сучасного українського театру, на чесність та серйозність у підходах до тем і авторів.

Зразковий, прем'єрний. Олексій ЛІСОВЕЦЬ

Олексій Іванович - із тих театральних людей, з котрими не страшно йти в розвідку. У біді не покине, зайвого не спитає - ось що таке справжній міцний театральний режисер.

Власне кажучи, так воно і є: професійна міць - його відмітна риса. А ще - ретельність і відповідальність перед вибраними темами, авторами. Деякі актори розповідають, що, перш ніж узятися за Шекспіра, Достоєвського або Островського, він вивчає все, що тільки можна знайти про цих авторів та їхню епоху. Тому на повірку виходять його якісні постановки: "Ромео і Джульєтта", "Не все коту Масляна", "Опіскін, Фома".

Його, природно, люблять артисти, оскільки й він артиста любить, частенько висуваючи його на авансцену, даючи можливість яскравого бенефісу (але тільки не перетягати ковдру на свій бік). Спектаклі Лісовця - майстерні, винахідливі, емоційні, парадоксальні, людяні.

А взагалі, він помітно впливає на нашу святу віру в те, що навіть у сучасному прагматичному театрі можуть бути не тільки кар'єристи й самопіарники, а й талановиті, відповідальні, скромні люди.

Драми на Подолі.
Віталій МАЛАХОВ

Нинішній бродячий спосіб життя київського Театру на Подолі (без повноцінного майданчика для відповідного репертуару) не став для Віталія Юхимовича приводом для смутку. Часто він сам повторює: "Мій театр - це не цегла!"

Тобто Малахов творить театр - і навколо себе, і навколо всього, де його тільки можна створити.

Недавня прем'єра вибрала місцем творчості Андріївський узвіз. А кілька років тому занепалу малу сцену палацу "Україна" Малахов перетворив на успішний майданчик.

Вплив режисера - як театрального будівничого - на сценічний процес усім помітний, але багато в чому парадоксальний. Оскільки, за іронією долі, сам будівничий - без театральної будівлі. Як швець без чобіт.

І в цьому теж якась містика. Якась диявольська гра Воланда, що супроводжує багатолітні пригоди подольців.

Містика чи не містика, але вочевидь невипадково в один сезон він випускає дві дуже сильні вистави - "На дні" і "Минулого літа в Чулимську". Російський диптих. Горький і Вампілов. Постановки відбивають епічне й поетичне мислення режисера. Зовні некрикливі за формою, ці вистави виявилися доволі глибокими по суті.

Отож побажаємо режисерові - якнайшвидшого новосілля (у довгобуді), а також - терпимості Воланда й милості Бога.

Педагогічна поема. Едуард МИТНИЦЬКИЙ

Тут можна зразу написати, як "помітно й успішно впливає один педагог на кілька режисерських поколінь, що складаються переважно тільки з його учнів". Тобто можна було б поговорити про "школу Митницького", навіть якщо в такої знайдуться опоненти.

Але все-таки хочеться відійти від теми педагогіки. І знову підійти до його "Трьох сестер" у Театрі драми й комедії (на малій сцені).

Камерна вистава довго не вивітрюється з голови, а останнім часом, повертаючись до неї, починаєш думати про постановку як про пророчу. "Они уходят от нас, один ушел совсем…". У мінімалістському стилі й скутому комфорті вистави мимоволі наростало відчуття тривоги, катастрофи. Війни. Солдатики й офіцери в спектаклі Митницького, що йшли "зовсім", ішли назавжди. Ішли в темну прірву новітньої кровожерливої історії, що вже насувається... Такої як зараз. І ця майбутня історія просто-таки роз'їдала кожного чеховського персонажа своїми жадібними ненаситними зіницями. Сестри і військові в його виставі - жертви невблаганного Молоха, нестримного хаосу. Всього того, що й сьогодні перемелює людські долі - на пил, на потерть.

Камерна чеховська постановка з гірким змістом і тривожним режисерським передчуттям, безперечно, у десятці найкращих вистав теперішнього нового часу, від початку нового століття.

Шапка Мономаха. Станіслав МОЙСЕЄВ

Що приховувати, його входження в перший драматичний театр країни в іпостасі художнього керівника не було занадто радісне... Але, на щастя, етична енергія, прищеплена цьому театру С.Данченком та Б.Ступкою, взяла гору над гарячими головами й полум'яними серцями. І не дозволила суто внутрішньому театральному діалогу (новий художній керівник і сформований колектив) вилитися за стіни будівлі, тобто не дозволила стати приводом до якогось медійного конфлікту. Цей діалог так і залишився діалогом - внутрішнім. І це дуже добре.

Життя триває. І тепер воно творить нову главу в історії франківців у зв'язку з новим художнім керівником - Станіславом Анатолійовичем.

Яку б роль він не вибрав для себе, керуючи орденоносним колективом, - батька рідного чи ефективного менеджера, в усьому помітно, що цей чоловік - тактовний, не схильний до різких хірургічних дій. Логіка компромісу (його логіка) - шлях до злагоди в густонаселеному колективі. Декларований художнім керівником магістральний шлях європейського, інноваційного театру (так, як він це розуміє) - цікавий і ризикований, часто з обіцянками сюрпризів. Втім, під лежачий камінь вода не тече. Тому й висновки можливі лише на основі вчинків.

Перша його постановка на відповідальній посаді - "Квітка Будяк" (відлуння класичної п'єси М.Куліша), ніби натяк на заданий шлях. Спектакль знайшов прихильників серед молодого крила нашої критики.

Друга постановка - антимейнстрім: короткометражна хореодрама "Така її доля" (на основі вірша Т.Шевченка).

Третій проект - теж не для потіхи мас: тепер у роботі "Ерік XIV", надзвичайно складна драма А.Стріндберга.

Уже очевидно, що художній керівник не шукає легких шляхів і не ласий на касові лаври. А приваблюють його інколи контрастно різні линії сучасного сценічного мистецтва - і соціальний театр (на прикладі "Будяка"), і естетський жанровий синтез ("Така її доля").

Недавно не для преси він зізнався, що мріє відкрити в театрі дві нові сцени - на додачу до двох, які є. Щоб колектив був у постійному пошуку, щоб не було застою. Отож усі в очікуванні - і реалізації мрій (двох сцен), і подальшого відчутного впливу на художній процес.

Магія бренду.
Владислав ТРОЇЦЬКИЙ

"ДАХ", "ДахаБраха", Gogolфест, Троїцький - наші конвертовані театральні бренди. Помітно впливають на іміджеву складову сучасного українського театру.

"Даху" нинішнього року - 20. А Gogolфест із 2007-го не стоїть на місці, а шукає нових формі і нових способів взаємодії з вульгарною реальністю. Уже те, що пану Троїцькому вдалося перетворити напівмертве промислове підприємство на Видубичах на арт-кластер, - подвиг. Була б на те Божа воля, можна б перетворити і всі безглузді бутики-офіси в центрі столиці виключно на театральні організми! І тільки темперамент таких подвижників, як Троїцький, здатен на неймовірні перетворення, зрушення, просування. Його стратегічне мислення не дасть нудьгувати театральному соціуму.

Звісно, жаль, що багато живих цікавих ідей щодо оновлення Дитячого музичного театру на Подолі ідеями й залишилися... Тільки театральне життя Подолом чи заводом не обмежується. Саме Місто (!) під керівництвом таких модераторів зобов'язане перетворитися на тотальний театр. Саме час знайти потрібну п'єсу...

Серед режисерів також названо: Андрій Бакіров, Віктор Гирич, Андрій Жолдак, Станіслав Жирков, Олександр Ковшун, Олександр Крижанівський, Андрій Кравчук, Євген Курман, Андрій Май, Ігор Матіів, Юрій Одинокий, Андрій Приходько, Володимир Петренко, Степан Пасічник, Сергій Проскурня, Антон Романов, Михайло Резнікович, Ігор Славинський, Тамара Трунова.

Критики: Юлія БЕНТЯ, Ганна ВЕСЕЛОВСЬКА, Анастасія ГАЙШЕНЕЦЬ, Людмила ОЛТАРЖЕВСЬКА, Віктор СОБІЯНСЬКИЙ, Надія СОКОЛЕНКО, Ірина ЧУЖИНОВА.

* ТОП-10 режисерів представлені за абеткою.