Море над головою

П'єса Еріка-Еммануеля Шмітта "Загадкові варіації" (1996) - має на диво успішну сценічну долю. У Франції, як відомо, в ній грав сам Ален Делон. У Росії досі грає незнищенний Василь Лановий. Комерційний сюжетний каркас (інтриги, таємниці, далі сльози) ще не визначає місця розташування цього тексту на розважальній репертуарній полиці. Швидше, навпаки. Адже текст вишуканий. Філософський. Є де розвернутися акторам-первакам. У спектаклі київського Молодого театру (режисер Андрій Білоус) у головних ролях саме й значаться лідери трупи: Станіслав Боклан та Олексій Вертинський. Їхній дует у прем'єрній постановці, судячи з усього, стане однією з головних виграшних подій нинішнього театрального сезону.

Чорний кабінет сцени занурений у сутінь. Глядач, у передчуванні видовища, розглядає інтер'єрні атрибути. Білий масивний диван. Біле крісло. Біле "канапе". Білий секретер у формі глобуса. А на заднику сцени - білі-білі двері. А "над" сценою - кілька екранів-проекторів, актуальних у європейському театрі в позаминулих сезонах (художник Володимир Карашевський).

Екрани навіюють штиль і елегію. Оскільки "над" сценою хлюпоче візуальне море. Очевидно, Норвезьке? Як у п'єсі. Ці хвилі Норвезького моря муркочуть, лоскочуть, ворожать. Віщують "таємницю".

І скоро-скоро ця таємниця - на двох - стане надбанням громади.

Знайомтеся, носії таємниць від Шмітта. Письменник Абель Знорко (Станіслав Боклан). Лауреат Нобелівської премії, світова знаменитість. Трохи ексцентричний відлюдник, який сховався на безлюдному острові поблизу берегів Норвегії. Очевидно, щоб не бачити людей і не чути їхніх дурниць. А тільки творити, світити - і більше жодних екзерсисів.

Останній у часі епістолярний любовний роман Абеля Знорко присвячений такій собі Е.М. Ця книжка стає сенсацією у видавничому світі. Бідні люди сушать голови: кому присвячено відвертий твір, і хто став співрозмовницею-адресатом відлюдника-генія?

Це саме запитання, попервах, зовні цікавить ще одного персонажа. Ерік Ларсен (Олексій Вертинський). Провінційний учитель музики, що видає себе за журналіста. Дивак, який приніс у своїй сумці ("от кутюр") не тільки стос зотлілих таємниць, а й "п'ять пудів кохання": давньої, але не забутої пристрасті.

Два розгніваних чоловіки відразу ж починають "дуель" (загадковий жанр спектаклю, до речі, так і визначений - дуель). По ходу діла очікувано з'ясується, що кожен із них не зовсім "той", за кого себе видає.

Знорко, зовні успішний письменник-підприємець, виявляється нервовою й залежною людиною, зараженою бацилою давньої прив'язаності та ураженою небезпечною хворобою.

Ларсена привела на острів, у лігво популярного літературного звіра, звісно, не обивательська манія (підглянути за життям знаменитості), а мотив особистий. Можна сказати, навіть особистісний.

Між цими двома, між їхнім сьогоденням і майбутнім, маячить одна тривожна тінь. Жінка з минулого. Образ із сенсаційної епістолярної книжки. Така собі Елен Меттернах. Дама, що виявилася справжньою мукою обох - і літератора, і вчителя.

…Не приховаю: вордівським файлом у голові давно сидить ця п'єса у хвацькому сценічному втіленні вахтанговців: Василя Ланового та Євгена Князєва (постановка С.Яшина). То був (і залишився) досить пишний декоративний спектакль. А роль Знорко стала для Ланового певним проривом в інший художній простір (після образів комуністів та міліціонерів). Лановий пропонував у варіаціях Шмітта таку собі скульптурну статую людини-символу, по якій проходить невидима "тріщина" давньої чуттєвої історії. Його герой був притрушений сріблом літературної байронічності. Манери його були урочі й величні. І навіть камзол підкреслював парадність його ліричних колізій. Вахтанговці піднімалися у знаменитій п'єсі до меж "безстидного романтизму" (цитуючи Р.Віктюка). І надавали історії Шмітта відтінків легенди, міфу, сонета, присвяченого прекрасній Дамі.

…Київський спектакль передбачає інше трактування. І теми, і образів. Не приховую, місцями воно здалося навіть точнішим та сучаснішим. У постановці Молодого театру немає очікуваної знавцями сценічної інтродукції. Дія, щойно в залі гасне світло, починається зразу - без розминки. На сцену вихором вривається Ерік Ларсен, уже готовий виставити свої рахунки минулому. І сьогоденню. Жодних романтичних сентиментальних рулад. Герой Вертинського напористий, спритний, грайливий. А його опонент, Абель Знорко, щойно з'явившись, тут-таки й тягне за собою шлейф уже наперед окресленого конфлікту.

Ці двоє - не випадкові човнярі в холодному Норвезькому морі, які несподівано зустрілися в негоду.

Ці двоє - заздалегідь - програмно призначили зустріч один одному. Взаємне зривання масок, взаємна пікіровка, взаємні ескапади й ліричні відступи - все це чудо і просто надзвичайно віртуозне
"па-де-де" у виконанні двох акторів. Наче вони послідовно викручують один одному руки. Наче плетуть із одного клубка одні й ті ж тенета. Наче разом пливуть у підводному "Наутілусі", розглядаючи море над головою. Наче разом ширяють над безоднею, а потім знову каменем падають на дно, створюючи заодно свій "театр у театрі", народжуючи нову взаємну реальність, зв'язуючи один одного по руках і ногах - гірким вимислом, незручною правдою, спільним лихом.

Один із першої секунди "не вірить" у байку про журналіста. І надалі лише підігрує супернику. Опонент тим часом розставляє "ворогу" хитрі пастки чекаючи, коли противник гепнеться на підлогу, розквасить фізіономію, і "правда" з нього поллється струмком.

Абель Знорко, зіграний С.Бокланом, - зовсім не кабінетний тип рафінованого письменника, а наш сучасник. Скупий лицар, розумний ділок. Людина жорсткої вдачі і такої ж хватки. З образу зметена мнима шміттівська позолота. Боклан грає людину, котра перетворює колишнє кохання у джерело доходу. При цьому (о, Боже!) він усе ще тягнеться до давнього душевного міражу. Він ніби балансує між неминучістю життєвого краху і неможливістю пережити заново колишню еротичну екзальтацію. Кремезний, в'юнкий, справжній герой-коханець, цей Знорко - і стражденний цинік, і чуттєвий мізантроп. Сюди, на острів, йому доставляють продукти й жінок (для тимчасового користування). І він уже звик приймати секс - як даність, тіло - як подарунок, успіх - як повсякденність.

Другий чоловік у тандемі, як його грає О.Вертинський, - усе ж таки більше звик віддавати. І цим визначений контрапункт між двома полюсами спектаклю. Під маскою бравади й карнавального натиску настирливий провінційний учитель приховує свої втрати, комплекси, образи. Єдина його земна пристрасть - Елен Меттерніх, - і та була вірна іншому. Головна любов усього його життя - і та перетворилася на купу листів везунчику-адресату.

Між "приймати" й "віддавати" (любов) - лінія фронту в цій "дуелі".

Але є й інша важлива художня лінія. Ніби мимоволі підказана акторами й режисером.

О.Вертинський (Ларсен) раз у раз грає блазня, зодягнувшись у модне вбрання, яке відсилає до бойового розкрасу Арлекіна. Навіть у сценічній манері героя Вертинського є щось від розумного Арлекіна як незлобивого провокатора, добродушного заводія, маски, котра дозволяє над собою жартувати. Очікуваний антонім у двобої - С.Боклан (Знорко) - ніби Король-сонце. Ніби володар острова і своєї ж приреченої долі.

Король і Блазень. За короткий час два вмілих артисти перетворюють невелику сцену з білими меблями на подобу арени. Хто кого переграє? Чий "фокус" виявиться ефектнішим? Вертинський в "арлекінському" вбранні постійно норовить зняти з себе яскравий костюм, а потім знову його вдягти. Ніби тісно йому або душно. Боклан тим часом хизується в білому королівському хутряному плащі з каптуром. Думаю, сама Марлен Дітріх облюбувала б це диво київської дизайнерської думки, промінявши на нього свій знаменитий лебединий палантин.

Вони зустрічаються як суперники. А розходяться як брати. І кожен із них - тонко й точно - доносить до глядача важливу тему спектаклю. Це тема взаємного людського сирітства - поза ілюзією, поза Коханням.

Зішкрібши з відомої п'єси давно налиплий на неї шар "двозначності", артисти підходять у фіналі до єдино правильного підтексту. По-лермонтовськи він звучить вичерпно: "Наедине с тобою, брат, мне хочется побыть…".

Море над головою. Небо під ногами. Перевернутий світ, із якого вийнято стрижень любові. Але залишається чоловіче братерство. Інерція життя. Вони продовжують це авантюрне листування. Доки вистачить сил.

У грі акторів у цій п'єсі "для двох" немає ні бенефісного натиску, ні антрепризного розгулу. Це справді театральна гра. У її піднесеному значенні. Легка й напружена. Одержима і бешкетна. У героях насамперед мене хвилює природа їхніх почуттів, цікавлять відтінки їхніх характерів.

Драму свого героя О.Вертинський зовні не драматизує. Але й не переступає межу, за якою міг би початися "атракціон" (лише окреслений силуетом блазня). Одна з найсильніших сцен спектаклю - розповідь Ларсена про свою непоправну втрату. Актор сиротливо примостився на краєчку крісла. Ніби боїться впасти. Голос сиплий, змерзлий. Говорить як дихає: рівно, ритмічно, медитативно. І за кожним словом - таке... Я не бачив його очей (сидів далеко). Але мої очі в ту хвилину розплавилися. Тиша в залі при цьому - якась космічна, невимовна.

С.Боклан (Знорко) просто захоплює парадоксальною легкістю душевних порухів свого героя: від переможця - до жертви, від короля - до блазня. Наче це не тільки письменник, а й еквілібрист. Або канатоходець.

(Не погрішу проти істини наступним реверансом. Дует Боклан-Вертинський у "Загадкових варіаціях" - відтепер серед найкращих українських театральних тандемів. Таких, як Бенюк-Хостікоєв у "Швейку" або Мажуга-Заклунна в "Деревах...").

Режисура спектаклю, на перший погляд, непомітна й не випнута - таке собі складне й водночас ясне переплетіння рухомої реальності та завмерлого часу. Спектакль "на двох" (місцями - сумний і гіркий, місцями - не без жартів) примушує зал перебувати в півторагодинному заціпенінні. І це вкотре переконує, що "режисура" як вид творчої життєдіяльності - не мотузочки й ходулі (ніби "трюки", які пожвавлюють сценічну дію), а насамперед - розчинення в акторі. У кульмінаційні епізоди в цьому спектаклі правильно не лунає тривожна музика і правильно не чути звуку порваної струни. Найбільш напружені епізоди тут програні буцім тихо, спокійно. Наче між іншим. Як "між іншим" проходить і життя.

У фіналі на екранах (над сценою) картинка очікувано змінюється. Море над головою відшуміло. Світ знову перевернувся. І на тих-таки екранах виникає жіночий силует. Елен Меттернах? Блокова Незнайомка? Мало хто примариться двом осиротілим чоловікам на дні моря, в обіймах минулого.

У пьесы Эрика-Эммануэля Шмитта "Загадочные вариации" (1996) - завидно успешная сценическая доля. Во Франции, как известно, в ней играл сам Ален Делон. В России до сих пор играет несокрушимый Василий Лановой. Коммерческий сюжетный каркас (интриги, секреты, впоследствии слезы) еще не определяет месторасположения этого текста на развлекательной репертуарной полке. Скорее наоборот. Текст-то изысканный. Философский. Есть где развернуться актерам-первачам. В спектакле киевского Молодого театра (режиссер Андрей Билоус) в главных ролях как раз и значатся лидеры труппы: Станислав Боклан и Алексей Вертинский. Их дуэт в премьерной постановке, судя по всему, станет одним из главных выигрышных событий нынешнего театрального сезона.

Черный кабинет сцены погружен в полумрак. Зритель, в предвкушении зрелища, рассматривает интерьерные атрибуты. Белый массивный диван. Белое кресло. Белое "канапе". Белый секретер в форме глобуса (или шлема?). А на заднике сцены - "эта белая-белая дверь". А "над" сценой - несколько экранов-проекторов, актуальных в европейском театре еще в позапрошлых сезонах (художник Владимир Карашевский).

Экраны навевают штиль и элегию. Поскольку "над" сценой плещется визуальное море. Видимо, Норвежское? Как в пьесе. Эти волны Норвежского моря мурлычут, щекочут, ворожат. Пророчат "тайну".

И вскоре-вскоре эта тайна - на двоих - станет достоянием общественности.

Знакомьтесь, носители секретов от Шмитта. Писатель Абель Знорко (Станислав Боклан). Лауреат Нобелевской премии, мировая знаменитость. Слегка эксцентричный отшельник, спрятавшийся на необитаемом острове у берегов Норвегии. Видимо, чтобы не видеть людей и не слышать их глупостей. А только творить, светить - и никаких гвоздей.

Последний по времени эпистолярный любовный роман Абеля Знорко посвящен некоей Э.М. Эта книжка становится сенсацией в издательском мире. Бедные люди ломают головы: кому посвящено откровенное произведение и кто стал собеседницей-адресатом отшельника-гения?

Этот же вопрос, на первых порах, внешне занимает еще одного персонажа. Эрик Ларсен (Алексей Вертинский). Провинциальный учитель музыки, выдающий себя за журналиста. Чудак-человек, принесший в своей сумке ("от кутюр") не только стопку истлевших тайн, но и "пять пудов любви": давней, но не забытой страсти.

Двое рассерженных мужчин сходу начинают "дуэль" (загадочный жанр спектакля, кстати, так и определен - дуэль). По ходу дела, ожидаемо обнаружится, что каждый из них не совсем "тот", за кого себя выдает. Знорко, с виду успешный писатель-предприниматель, оказывается нервным и зависимым человеком, зараженным бациллой давней привязанности и пораженным опасным заболеванием. Ларсена привела на остров, в логово популярного литературного зверя, естественно, не обывательская мания (подсмотреть за жизнью знаменитости), а мотив личный. Даже личностный.

Между этими двумя, между их настоящим и будущим, маячит одна тревожная тень. Женщина из прошлого. Образ из сенсационной эпистолярной книжки. Некая Элен Меттернах. Дама, оказавшаяся подлинной мукой обоих - и литератора, и учителя.

…Не скрою: вордовским файлом в голове давно сидит эта пьеса в лихом сценическом воплощении вахтанговцев: Василия Ланового и Евгения Князева (постановка Сергея Яшина). То был (и остался) довольно пышный декоративный спектакль. А роль Знорко стала для Ланового неким прорывом в иное художественное пространство (после образов коммунистов и милиционеров). Лановой предлагал в вариациях Шмитта эдакое скульптурное изваяние человека-символа, по которому проходит невидимая "трещина" давней чувственной истории. Его герой был притрушен серебром литературной байроничности. Манеры его были торжественны и величественны. И даже камзол подчеркивал парадность его лиричных коллизий. Вахтанговцы восходили в популярной пьесе к краям "беззастенчивого романтизма" (цитируя Р.Виктюка). И придавали истории Шмитта окраску легенды, мифа. Сонета, посвященного прекрасной Даме.

Киевский спектакль предполагает иной взгляд. На тему и образы. Не скрою, местами этот взгляд более точный и современный.

В постановке Молодого театра нет ожидаемой знатоками сценической интродукции. Действие, лишь только в зале гаснет свет, начинается сходу - без разминки. На сцену как ветер врывается Эрик Ларсен, уже готовый выставить свои счета прошлому. И настоящему. Никаких романтических сентиментальных рулад. Герой Вертинского напорист, изворотлив, игрив. А его оппонент, Абель Знорко, едва явившись, тут-таки и тянет за собою шлейф уже загодя очерченного конфликта.

Эти двое - не случайные лодочники в холодном Норвежском море, встретившиеся посреди невзгоды.

Эти двое - загодя - назначили встречу друг другу. Взаимное срывание масок, взаимные пикировки, эскапады и лирические отступления - все это загляденье и просто виртуознейшее "па-де-де" в исполнении актеров. Вроде они поочередно выкручивают друг другу руки. Вроде вяжут из одного клубка одни и те же сети. Вроде вместе плывут в подводном "Наутилусе", рассматривая море над головой. Вроде вместе парят над пучиной, а затем снова камнями падают на дно, сочиняя по ходу свой "театр в театре", рождая новую взаимную реальность, связывая друг друга по рукам и ногам - горьким вымыслом, неудобной правдой, общей бедой.

Один с первой секунды "не верит" в басню о журналисте. И в дальнейшем лишь подыгрывает сопернику. Оппонент в это время расставляет "врагу" хитрые ловушки в ожидании, когда противник шлепнется на пол, расквасит физиономию, и "правда" хлынет из него ручьем.

Абель Знорко, сыгранный С.Бокланом, - совершенно не кабинетный тип рафинированного писателя, а наш современник скупой рыцарь, умный делец. Человек жесткого нрава и такой же хватки. С образа сметена мнимая шмиттовская позолота. Боклан играет человека, превращающего былую любовь в источник дохода. При этом (о, Боги!) он по-прежнему все еще тянется к давнему сердечному миражу. Он балансирует между неизбежностью жизненного краха и невозможностью пережить заново былую эротическую экзальтацию. Коренастый, юркий, настоящий герой-любовник, этот Знорко - и страдающий циник, и чувственный мизантроп. Сюда, на остров, ему доставляют продукты и женщин. И он уже привык принимать секс - как данность, тело - как подарок, успех - как повседневность.

Второй человек в тандеме, каким его представляет А.Вертинский, - все же больше привык отдавать. И этим определен контрапункт между двумя полюсами спектакля. Под маской бравады и карнавального напора настырный провинциальный учитель скрывает свои потери, комплексы, обиды. Единственная его земная страсть - Элен Меттернах - и та была верна другому. Главная любовь всей его жизни - и та обратилась в ворох писем удачливому адресату.

Между "принимать" и "отдавать" (любовь) - линия фронта в этой "дуэли".

Но есть и вторая важная художественная линия. Как будто непроизвольно очерченная актерами и режиссером.

А.Вертинский (Ларсен) то и дело играет шута, облачившись в модный наряд, напоминающий боевой раскрас Арлекина. Даже в сценической манере героя Вертинского есть "что-то" от представителя комедии дель арте. Как бы незлобного провокатора, добродушного заводилы. Маски, позволяющей над собой подшутить. Ожидаемый антоним в поединке - С.Боклан (Знорко) - как бы Король-солнце. Как бы властелин острова и своей же обреченной судьбы.

Король и Шут. За короткое время два умелых артиста превращают небольшую сцену с белой мебелью в подобие арены. Кто кого переиграет? Чей "фокус" окажется эффектнее?

Вертинский в "арлекинском" наряде постоянно норовит снять с себя броский костюм, а затем снова его надеть. Будто бы тесно ему или душно. Боклан в это время щеголяет в белом королевском меховом плаще с капюшоном. Полагаю, сама Марлен Дитрих облюбовала бы это чудо киевской дизайнерской мысли, променяв на него свой знаменитый лебяжий палантин.

Они встречаются как соперники.

А расходятся как братья.

И каждый из них - тонко, исподволь - доносит до зрителя важную тему спектакля. Это тема обоюдного человеческого сиротства - вне иллюзии, вне любви.

Соскоблив с известной пьесы уже давно прилипший к ней слой двусмысленности, артисты подходят в финале к единственно верному подтексту. По-лермонтовски он звучит исчерпывающе: "Наедине с тобою, брат, мне хочется побыть…".

Море над головой. Небо под ногами. Перевернутый мир, из которого изъят стержень любви. Но остается мужское братство. Инерция жить. Они продолжат эту авантюрную переписку. Покуда хватит сил.

В игре актеров в пьесе "на двоих" нет ни бенефисного напора, ни антрепризного разгула. Это подлинно театральная игра. В ее возвышенном значении. Легкая и напряженная, одержимая и озорная. В героях, прежде всего, меня волнует природа их чувств, занимают оттенки их характеров.

Например, драму своего героя А.Вертинский внешне не драматизирует. Но и не преступает черту, за которой мог бы развернуться "аттракцион" (лишь намеченный силуэтом Арлекина). Одна из самых сильных сцен спектакля - рассказ Ларсена о своей невосполнимой потере. Актер сиротливо примостился на краешке кресла. Словно боится упасть. Голос его осипший, продрогший. Говорит как дышит: ровно, ритмично, медитативно. И за каждым словом - такое… Я не видел его глаз (сидел далеко). Но мои глаза в ту минуту расплавились. Тишина в зале при этом - какая-то космическая, неописуемая.

С.Боклан (Знорко) просто восхищает парадоксальной легкостью душевных движений своего персонажа: от победителя - до жертвы, от властелина - до паяца. Вроде это не только писатель, но и эквилибрист. Или канатоходец.

(Не погрешу против истины последующим реверансом. Дуэт Боклан-Вертинский в "Загадочных вариациях" - отныне в числе лучших украинских театральных тандемов. Таких как Бенюк-Хостикоев в "Швейке" или Мажуга-Заклунная в "Деревьях…").

Режиссура спектакля, на первый взгляд незаметная и невыпячивающаяся, - эдакое сложное и в то же время ясное переплетение движущейся реальности и застывшего времени. Спектакль "на двоих" (местами - грустный, местами - не чурающийся шуток) заставляет зал находиться в полуторачасовом напряжении. И это в который раз убеждает, что "режиссура" (как вид творческой жизнедеятельности) - это не веревочки и ходули (как бы "трюки", оживляющие сценическое действие), а в первую очередь - растворение в актере.

В кульминационные эпизоды в этом спектакле правильно не звучит тревожная музыка и правильно не слышен звук лопнувшей струны. Самые напряженные эпизоды здесь проиграны вроде тихо, спокойно. Вроде бы, между прочим. Как "между прочим" проходит и жизнь.

В финале на экранах (над сценой) картинка ожидаемо меняется. Море над головой отшумело. Мир снова перевернулся. И на тех таки экранах возникает женский силуэт. Элен Меттернах? Блоковская Незнакомка? Мало ли, кто приснится двум осиротевшим
мужчинам на дне моря, в объятиях прошлого.