Той, хто дійшов до прокату

На екранах деяких київських кінотеатрів уже майже тиждень демонструється довгоочікуваний фільм режисера Михайла Іллєнка «ТойХтоПройшовКрізь­Вогонь». Так званий «перший український блокбас­тер».

Це історія про те, як український льотчик Іван Додока, подолавши низку життєвих випробувань, став вождем індіанського племені в Канаді...

Про прем’єру немає однозначних думок. Одні віддають шану режисерові, який майже за п’ять літ виснажливих зйомок і постійного недофінансування не відступився від української теми і зробив такий собі «глядацький мейнстрим». Інші вбачають у проекті прийоми Боллівуду, тобто невибагливого індійського кіно.

Про фільм та про його прокатну долю - спеціаль­но для DT.UA (у формі умовної «конференції») - говорять різні представники нашого кіноцеху.

Уже перший (знятий режисером в Аргентині) кадр, в якому в ролі Івана з’явився (без слів і спиною до камери) сам М.Іллєн­ко, засвідчив, що українське кіно, попри все, здолало клінічну смерть. Фільм не варто дивитися тим, хто прагне, так би мовити, «закохатися» в українсь­ке кі­но. В «особу», котра допіру вирвалася з лещат кирпатої сваш­ки, закохатися може тільки боже­вільний. Хіба, либонь, якщо любив людину «до» перебування «там» - любитимеш її і «після».

Ностальгія ж за українськими фільмами минулих часів (чи то пак - за їхніми успіхами) руйнує зв’язки з реальністю. Тішить те, що творча група спромоглася, попри кризу, призупинки, брак грошей, сумлінно виконати роботу.

Команда проекту «ТойХто­Пройшов­КрізьВогонь» наголо­шує: фільм знято українсь­кою знімальною групою, укра­їнським коштом і зусиллями українських кіновиробників.

Останнє начебто заслуговує на особливу увагу. Адже ще кілька років тому в Україні не було можливості здійснювати кольоро­корекцію та зведення Dolby-звуку (а це важлива ланка технологічного циклу поствиробництва). І продюсери, щоб довести продукт до фіналу, змушені були возити кіноматеріал за кордон.

Олег Кохан, директор SOTA Cinema Group:

- Волію, щоби в Україні не вважали успіхом факт «доведення…». Почнімо послуговуватися європейськими стандартами, за якими мірилом успіху стають якість фільму, касові збори, фестивальні нагороди. Одна з причин того, що кінофахівець рухається хибним шляхом, - неправильне розуміння сучасного кінопроцесу. Нині у світі зні­мають зде­більшого копродукцію: скажімо, «Мелан­холію» Ларса фон Тріє­­ра створено за сприяння 12 країн. Однак данці через це не зреклися свого режисера, як це зробили українці стосовно Сергія Лозниці.

А відсутність у наших кіно­театрах обладнання DCP (Digital Cinema Package) - не перепона для демонстрації українських чи інших фільмів; DCP - лише додаткова можливість, коли картини можна демонструвати і з кіно­плівки, і з цього обладнання.

* * *

Стрічку «ТойХтоПройшов­КрізьВогонь» знято сучасною цифровою кінокамерою. Монтаж і обробку відзнятого матеріалу здійснено з допомогою комп’ю­тер­ної техніки з додаванням спец­­ефектів і 3D графіки. Завер­шений фільм переведено на кіно­плівку для показу в кінотеат­рах (виготовили й кілька копій у DCP форматі - для залів, де послуговуються цифровими кінопроекторами).

Що ж «усередині»?

Риси, властиві українському поетичному кіно, Михайло Іл­лєнко (байдуже - свідомо чи несвідомо) в картину заклав. «За­кордонні» гори, гарно зняті (оператор - Олександр Криш­тало­вич) українські краєвиди, лелеки, дресировані вовки, лірично-медитаційна музика Володи­мира Гронського, епізоди з великими планами виконавців ролей Івана (Дмитро Лінартович) та його коханої Любові (Ольга Гришина).

А тим часом самого кохання авторка цих рядків у фільмі не знайшла... Повагу, турботу - так, а кохання - на жаль, ні...

І актори нібито зіграли добре (зокрема Віталій Лінецький з Театру драми і комедії на Лівому березі Дніпра, втіливши образ земляка Івана - Степана Шулі­ки, начальника особливого відділу і водночас - третього зайвого в любовному трикутнику, вигідно вирізнився на тлі молодих виконавців). І музику постановник підклав доречну. А віри отим «закоханим» не ймеш та й годі.

«ТойХтоПройшов­­Крізь­Вогонь» - оповідь радше про те, як кардинально війна змінює людські долі. Не чесноти і вади людей, а їхні шляхи-дороги.

Головний герой навіть навчає одного з індіанців: мовляв, од­нієї миті усвідомлюєш - усе, що було раніше, і було щастям… Перетнувши таку специфічну «межу», людина решту життя здатна бути по-справжньому щасливою. Стрічка гідна того, щоби розглядати її врівень із «Цитаделлю» М.Михалкова та «Катинню» А.Вайди. Хоча ні масштабних батальних сцен, ні амбіційних режисерських прагнень немає.

У всіх трьох фільмах головне - між рядками. Між кадрами - делікатність авторів-режисерів. Позаяк на делікатність у житті натрапляєш зрідка. А на українських мистецьких теренах - і поготів. Її в нас узагалі мало хто має за цінність.

І ще один аргумент «на користь війни». На початку картини Іванів батько (Микола Бок­лан) розповідає своєму маленькому синові, що його дід (Іванів прадід) був козаком-характерником, а наприкінці - вже дорослий Іван вождеві індіанців пояснює, що характерником був і батько… Теперішній молодий глядач, так само, як і той індіанець, мало що втямить, почувши слово «характерник»: чіткого його тлумачення у фільмі не почуємо. І мало кому спаде на думку, що голлівудські технології, з допомогою яких герої силою думки-погляду зупиняють кулі в польоті, - то, по суті, тільки відтворення навичок характерників.

Чи є таке «приховане» просвітництво найліпшим способом розворушити масового глядача? Можливо.

На виробництво стрічки витрачено близько 16 млн. грн. (десять надала держава, решта - гроші продюсера та залучені кош­ти). Яку «касу» принесе прокат? Говорити зарано. Та й чи саме «каса» є критерієм успіху?

Гадаю, для «ТогоХтоПройшов­­КрізьВогонь» важливішим ста-
ло б визнання, хоч як це дивно, російських глядачів. Організу­вавши прокат у Росії «суто українського кінопродукту» (у фільмі російська мова лунає набагато частіше за українську - і це його, на диво, органічно прикрашає), продюсер і творча група заяви­-
ли б про себе як про «дорослих» кіногравців (у сенсі - відповідальних кіновиробників).

У фільмі знялися Олег При­мо­генов, брати Дмитро і Віталій Капранови (родзинка акторського ансамблю), Олександр Ігна­ту­ша, Олексій Колесник (за його словами, Михайло Іллєнко - режисер тихий і талановитий), Олег Цьона (один з провідних ак­торів Львівського театру ім. Ле­­ся Кур­баса), ветеран українсь­кого кіно Микола Олійник, Олег Драч (вочевидь, той, хто його запросив, пам’ятає, що актор певний час мешкав у США: Олегів персонаж розмовляє виключно англійською), донька режисера Іванна Іллєнко, Тарас Денисенко (виконавець головної ролі у стрічці М.Іллєнка «Фучжоу» (1993).

«Романтичною баладою» свою стрічку вважає сам режисер, пригодницькою мелодрамою - «Ін­сайтмедіа продюсерський центр». Тоді як маємо, по суті, байопік - дещо пафосну екранізацію життя Івана Даценка, щедро «ароматизовану» українськими народними піснями та згадками про борщ.

Як узагалі виникла ідея фільму?

Ганна Чміль, екс-голова Державної служби кінематографії (2006-2010):

- «ТойХтоПройшов­Крізь­Вогонь» Служба кінематографії почала розробляти ще 2006 року. На історію, нині показану в повнометражному фільмі, натрапили кіномитці, які хотіли відтворити її в документальному форматі. Служба кінематографії вклю­чила наданий сценарій до плану виробництва. А згодом і я з колегами, і творча група, усвідомлюючи непересічність особистості Івана Даценка, дійшли висновку, що втілення в життя цієї історії потребує іншого підходу. Так у 2006-му я звернулася до Михайла Іллєнка з проханням попрацювати як постановник художнього фільму. Чому до Михай­ла Герасимовича? Він - один з небагатьох режисерів, які відчувають матеріал на рівні автентики і спроможні пояснити його загалові.

«ТойХтоПройшов­Крізь­Вогонь» - фактично перший фільм часів незалежності, який справді формує національного героя. У стрічці його показано у всезагальному контексті: соціальному, моральному, ціннісному, родинному; розкрито, хто заклав у цій людині стійкість, міць, здатність виборювати самототожність незалежно від обставин.

Творча наснага багато важить для кожного режисера. Тож
уявіть, що відбувалося з митцем, коли він, почавши її реалізовувати, раптом змушений був призупиняти роботу? Чимала кількість «призупинень», звісно, певним чином позначилася на стрічці.

Сергій Тримбач, голова Національної спілки кінематографістів України:

- Чи на часі тема? Багато залежить від виконання. Виконан­ня ж фільму «ТойХто­Пройшов­Крізь­Вогонь» - на рівні. Втім, про шедевр не йдеться. Скажімо, «Фуч­жоу» (з нею перегукується нова робота Іллєнка), на мій погляд, - картина цікавіша й сильніша. Проте глядацький потенціал у «Того­Хто­Пройшов­Крізь­Вогонь» - вищий. Фільм узагалі зроблено так, щоб він зацікавив якомога більше глядачів. У ньому простежуються доволі чіткі культурні коди і мотив «жди меня» (жінка, попри все, не вірить жодному доказу смерті свого чоловіка). Вмикаючи пам’ять масового глядача, стрічка ніби долучає його до певної традиції. Фільм не зазіхає на ту чи іншу мистецьку новизну, його мета - максимально широке поле контакту масового глядача з культурною пам’яттю. За правильної стратегії ця картина матиме прокатний успіх.

Ми, на відміну від Росії, маємо одну рису, яку тривалий час вважали вадою: 30-відсоткова квота національної кінопродукції. Це та підстава, яка повинна допомогти переконати кінотеатральну мережу включити фільм до плану показів.

Людмила Горделадзе, директор кінотеатру «Жовтень»:

- За інформацією сайтів, які висвітлюють кіножиття в Укра­їні, тільки у двох столичних кіно­теат­рах «ТойХтоПройшов­Крізь­­Вогонь» ітиме «повним екраном» (себто не поодинокими сеансами впродовж дня). Як же його переглянуть ті, чий робочий день закінчується о 18-й? Утім, можливо, продюсер стрічки саме такий «обсяг» глядачів і запланував? Вочевидь, про маркетингову роботу годі й казати. Мабуть, го­лов­ним завданням творці вважали завершити кіновиробництво? Питання ж про те, «як» дійде фільм до кінотеатрів (власне до глядача), мало кого обходило.

Поза тим, маю сказати, що ця картина справді товар. Її можна продати, інша річ - як це зробити. Адже подією стає тільки стрічка, яку дивляться (повідом­лень у ЗМІ про вихід фільму у прокат для цього замало). Моє особисте враження від перегляду? Забагато «індійського» і замало «Кустуріци». Такій абсурдній і водночас зі щасливим фіналом історії про героя-українця бракує гумору. Так, променистого веселого настрою, якого просить душа (українська нація вміє бути іронічною).

А тепер про те, як українсь­кий продюсер співпрацює з прокатником… Він тихесенько віддав картину компанії B&H film distribution. А їй справді, крім американського кіно, яке вона актуалізує (зазначимо - кваліфіковано й вельми активно), пот­рібні й інші фільми. Тож чому не взяти український? І що в підсумку? У столичному «Кіно­палаці» - головному київському кінотеатрі цієї компанії - фільм показують аж на одному некасовому сеансі! Це доказ того, що компанія не вірить у це кіно. І не збирається гарувати заради того, щоб його побачив глядач.

Перш ніж відповісти, чому ми не прокатуємо «ТогоХто­Пройшов­­КрізьВогонь», дещо поясню. «Жов­тень» - це два зали з кіноплівковою технікою і три - з технікою для відеопоказів. Модного нині DCP обладнання, яке коштує понад 100 тисяч євро, ми не маємо: по-перше, воно для нас, не приховуватиму, дорогувате; по-друге, як наважитися його придбати, коли нас увесь час намагаються виселити? Техніка для відеопоказів, якою послуговується наш кінотеатр, репрезентує певний проміжний рівень технічної якості (працюємо і з медіафайлами HD, і з DVD носіями). Ми вирішили її задіяти, оскільки в Європі таке обладнання вважають цілком прийнятним, а «Жов­тень» - член міжнародної асоціації кінотеатрів «Європа-Сінема».

В одній із соціальних мереж я виклала листування з продюсером та його командою, де зазначила: «Українські кінематографісти скаржаться: мовляв, у кінотеатрах немає українського кіно (навіть тоді, коли воно там є)». Компанія-дистриб’ютор: «Студія-правовласник не має можливості надати вам фільм у потрібному вам форматі». Студія - виробник носія фільму: «Ми зробити можемо, проте продюсер нам не замовляє». Продюсер: «Ми розуміємо, що у вашому кінотеатрі чимало публіки, яка хоче переглянути наш фільм, і що у вас він збере вагому, як для українського кіно, касу. Носій ми вам неодмінно надамо». Це листування, датоване 16 січня 2012 року. А потім - «наша пісня гарна й нова, починаймо її…»: одні - ні, інші - «можемо, але»…

Настало 19 січня, день офіційної прем’єри, а ми ні медіафайла HD, ні DVD носія так і не отримали.

Пізніше продюсер Філіппов запропонував організувати один-два сеанси на кіноплівці. Ми радо погодилися. Тож 28 та 29 січ­ня в залі «Гегемон» (400 місць) і ми показуємо фільм «ТойХто­Пройшов­­КрізьВогонь».

*

Через те що «доопрацювання» картини затяглося, кінотеатр «Київ» (як і «Жовтень») наразі не включив її до свого репертуару. Заплановані (керівництво «Києва» складає плани показів за два місяці до переглядів) на листопад 2011-го сеанси було скасовано; а про нові строки завершення стрічки тоді ніхто, мабуть, не наважувався говорити.

Дмитро Капранов, письменник:

- Фільм є глядацьким мейнстримом. Він - взірець, на який орієнтуватимуться послідовники. Хороший сюжет, якісна акторська гра, доступна режисерська мова - ось те, що втримує глядача біля екрана і робить стрічку подією в житті пересічного шанувальника кіно. Вод­ночас картина стала серйоз­ним виходом за межі традиційного, сказати б учнівського, «самовисловлення-самовиверження», яке останніми роками захопило ук­раїнське кіно. І через це «ТойХто­ПройшовКрізь­Вогонь» - фільм знаковий. Та й для Михайла Герасимовича той факт, що він перетнув Атлантичний океан, - знаковий. Герой фільму «Фуч­жоу» теж його перетнув. Іван Додока на океанських просторах не бував, однак здолав таку саму відстань, потрапивши в Канаду. А режисер під час зйомок і сам втілив у життя мрію, яку раніше здійснювали його герої. Містич­ний нюанс… До речі, індіанські містичні практики близькі до українських (майже тотожні технології).

Приємно здивований тим, що в Україні вдалося знайти індіанців! До того ж толока, в якій вони беруть участь, у стрічці - справжня гуртова праця, а не декоративна частина кіновиробництва. І мали ті індіанці в нашому побуті вельми органічний вигляд.

А ще ми, непрофесіонали в царині кіно, не в змозі оцінити майстерність, завдяки якій у фільмі приховано «шви»: адже після дворічної перерви актори мали працювати в кадрі так, ніби її взагалі не було. Віддамо належне професіоналізму групи.

Ми з Віталієм не раз переглядали допрем’єрні варіанти. І те, що побачили глядачі під час Київського кінофестивалю, було тільки ескізом монтажу. На пре­м’єрі в кінотеатрі ми зауважили, що різниця - як між ескізом і довершеним полотном. «Дошлі­фу­вання» прекрасне!

Якою буде прокатна доля картини? Гадаю, така сама, як української книжки на книжковому ринку. Стрічка шукатиме екрани, а вони, як відомо, зайняті імпортними фільмами. До того ж дистриб’ютори завантажують екрани на рік наперед. Тішить, що картину переглянули власники українських кіномереж. Та, як на мене, десять копій - замало. За такої кількості прокат в Україні буде довготривалим (три чи більше місяців - залежить від продюсера).

Роман Коваль, президент Історичного клубу «Холодний Яр»:

- З Іллєнками я поз­найомив­ся позаминулого року. Тоді в березні зателефонував Юрій Гера­симович і повідомив, що хоче зняти фільм «Холодний Яр»… А в грудні 2011-го я запросив уже Михайла Іллєнка на святкування 125-річчя отамана Зеленого, а він мене у відповідь - на прем’єру «ТогоХтоПройшов­КрізьВогонь». Розумію, як протягом п’яти років людина може працювати, а як вона може стільки років очікувати - не уявляю.

У кінотеатрі я кілька разів ледь стримував сльози. А під час сцени, де Іван навчає індіанців українських пісень, мені стало лячно: було щось карнавально-лицедійно-скомороське в тому епізоді, і я острахнувся: невже зараз доведеться з’їсти ложку дьогтю?! Спершу все виглядало природно, а потім, коли залунала музика (як я зрозумів, у виконанні гурту «ДахаБраха»), з’явилася небезпека переростання того навчання в лицедійство. Проте сповзання в гротеск, на щастя, не сталося.

* * *

Сам режисер каже, що воліє називати свою роботу «справедливим» кіно, бо нині вміють знімати тільки про тих, у кого нічого не вийшло, а про таких, як Додока…

Насамкінець - про сумне. Ні, не у фільмі (його фінал - оптимістичний: індіанці допомагають українцеві закласти новий дім), а в нас - тих, хто переглядає стрічки, і тих, хто з їхньою допомогою намагається з нами спілкуватися. Як влучно зазначив колега: «Нині маємо ситуацію тотальної присутності минулого…».

* * *

У лютому зі стрічкою Михай­ла Іллєнка «зустрінуться» глядачі Донецька, Житомира, Кіро­вограда, Львова, Одеси. Трохи згодом - Тернополя, Дніпро­петровська, Вінниці, Запоріжжя.

У Полтаві ж компанія B&H film distribution (яка опікується прокатом фільму) життєпис україномовного вождя індіанців Героя Радянського Союзу Івана Даценка (у фільмі - Івана Додоки), який народився 1918 року поблизу Диканьки, покаже 26 січня-2 лютого (впродовж лише одного, а не трьох тижнів, як у більшості згаданих міст).