ТЕНДІТНА ЛЕДІ ТЕАТРУ

Тонкий, розумний, акторськи блискуче зіграний спектакль «Соняшники» за п’єсою Тенессі Уїльямса, нещодавно показаний на сцені театру ім. І.Франка московською антрепризою Юхима Спектора, залишив чудовий післясмак та інформацію для роздумів.

З одного боку, ця дуже складна для постановки п’єса повернула антрепризі її високодуховне начало, скомпрометоване відвертою халтурою, яка посунула під цією маркою останнім десятиліттям. З другого — новий глядач, який заполонив театральні зали, більше звик до «легкості в думках незвичайної» і сприймає театр не як Храм мистецтва, а як одну з розваг, скажімо, як концерт поп-зірки, казино, виступ заїжджого гумориста чи клубну вечірку.

У зв’язку з цим варто низько вклонитися зухвалій сміливості продюсерського агентства «Альянс Шатро» та його директору Олені Волошиній, які наважилися привезти до Києва цей якісний театральний продукт. Слід зазначити: згадане агентство вирізняється з-поміж інших високими вимогами до репертуару гастролерів, яких воно привозить у рамках «Російських сезонів в Україні». На висоті власної якості виявилася й компанія SANDORA, що прийняла цю ідеологію й виступила спонсором гастролей. Та й вдячних глядачів, які довго стоячи аплодували артистам, виявилося значно більше, ніж тих, хто, не зрозумівши, що відбувається, не сприйняв страждальну, тонко зіграну, таку не схожу на звичних рязановських героїнь Ахеджакову і пішов, не додивившись спектаклю, гучно гримнувши дверима.

Зустріч із київською публікою була для творців спектаклю водночас щастям і болем і, природно, визначила тему розмови з Лією Ахеджаковою.

— Ліє, колись був серйозний «прорив» із ТЮГу в «дорослий» театр. Потім у театрі, у кіно — все нормально, можна почивати на лаврах. Звідки бажання експериментувати, адже це дуже страшно? Глядач складно сприймає все нове, віддаючи перевагу улюбленому старому.

— Є люди, і я їм щиро заздрю, котрі ніколи себе не картають, зробив — добре, погано, — наступного разу буде ліпше. Вони не схильні до людської, творчої, душевної кризи. А я, навпаки, впадаю в депресію. Моє життя в театрі досить довге, і я майже завжди була не затребувана. У моменти затребуваності жила повним життям і при цьому карталася: знімаюся в барахлі, погано репетирую, режисер мене принижує, роль не виходить... Напевно, це моя природа — все сприймати трагічно. Якщо мені дороге зроблене і виходить двадцять злісних статей, у яких обливають помиями все на світі, режисера, мене, автора, — просто занедужую, надовго йду під лід. Із цього виходити дуже важко. Мабуть, постійне враження, що все не так, неправильно, запаскуджено, штовхає мене на нові «подвиги».

— При цьому ви абсолютний екстремал, робите те, чого зовсім не чекають від вас, — «Старосвітська любов», «Соняшники»…

— Так, не чекали, і були дуже розчаровані відразу ж. Це розчарування й невдоволення просто паралізують, а я гадала, що повинна своїм глядачам зробити особистий подарунок (сміється). Щоб вони в мені не засумнівалися, не подумали, що буксую, на одному місці тупцюю. Здавалося, я набридла так, що вже з праски лізу, з радіо та з плитки електричної.

— Ви працюєте «Соняшники» з неймовірною самовіддачею, а зал часто ворожий у своєму несприйнятті вашого нового образу. Який же ви вбачаєте в цьому сенс, чи це творчий егоїзм?

— Я знаю, що в кожному, навіть найбільш ворожому залі, сидять ті, хто вибачить мені моменти, коли я не втримала зал, коли погано зіграла, «опустила» сцену. Але оцінять, якщо мені вдасться. Працюю для них, та в принципі працюю для себе і для моїх партнерів, лише вони здатні оцінити. Коли вже 40—50 разів бачиш це обличчя перед собою й за 20—30 років знаєш усі його можливості, хочеться здивувати партнерів, мої партнери варті того.

— Могли б ви сформулювати: не про що, а що для вас «Соняшники»?

— До того, як я вперше зіграла Тенессі Уїльямса, була дика образа на творчу долю, на режисерів, на те, як складається життя, — не грала ні Чехова, ні Гоголя, ні Шекспіра, ні Достоєвського. Достоєвський з’явився, але в такій формі, яка мене зовсім не потішила. Найголовніше, мій любимий Уїльямс — нічого мені не дано, і я так зрозуміла, що й не буде дано. Це моя перша спроба при нестямній закоханості в уїльямсівську драматургію. Там і Бланш Дюбуа з «Трамваю «Бажання», там усі ці жіночі образи в нього, а взагалі це все — одна жінка. Очевидно, там більша частина душі його божевільної сестрички. Гадаю, це його якісь сімейні таємниці. Щось від його подруги Анни Маньяні. Там заховане таке раниме, добре, широке, божевільне. Я знала п’єсу «Крик», знала, що актори не хотіли її грати і Уїльямс страждав від цього неймовірно. Вітя Гвоздицький пропонував викреслити текст: «Театр — тюрма для акторів». Мені здається, без цієї фрази, без цього відчуття не буде відданості театру. Обожнювати його неможливо й піти з нього неможливо. Це і є ув’язнення. Таємний струмінь страждання має бути.

— Внутрішня свобода набула, хай і вигадливих, зовнішніх форм, але люди втомилися, дуже хочуть сміятися, вони відвертаються від трагедії. Можливо, не варто їм її пропонувати? Пам’ятаєте, як у Володіна в «Старшій сестрі»: усе погано, а я хочу грати веселу, гарну, щасливу.

— Ви знаєте, міста стали такі гарні, такі божественні магазини, коли їдеш таким містом, думаєш: боже, яке щастя. А те, що за межею бідності, воно ж заховане. Життя стало ошатним, більше того, можливість говорити все, що хочу, навіть якщо з мене дурість вилітає. Це можна виправити, можна в іншому місці інше сказати, і це не позбавить тебе свободи, життя, всю твою родину не відвезуть на Колиму. Це дуже серйозне завоювання, наше внутрішнє. Ми так живемо і нахабно все лаємо, нас дістали. А серйозні речі, які непомітно ввійшли в наше життя, — ми ж їх не помічаємо. Я ось до чого це кажу. Уся Москва в страшні дні «Норд-Осту» грала всі спектаклі, я навіть грала «Віндзорські насмішниці». Був повний зал, я ще нікому цього не розповідала, це сидить у мені. Ущерть заповнений зал, ніхто не здав квитків. А це був уже третій день, коли ось-ось. У мене чоловік фотокореспондент, він не йшов звідти. Ми стали перед завісою з Мишком Шагаловим і сказали, що не хочемо, аби нам наступили на груди. Не хочемо, аби нам перекривали кисень. Хочемо грати спектакль, кому неприємно — нехай ідуть. Але я актриса, і це мій єдиний внесок. І ви знаєте, як зал реготав. Вони, напевно, приходили додому, відразу вмикали телевізор, у машині вмикали новини. Місто жило очікуванням. Почалося життя, коли не можна вийти з дому, але вийти дуже хочеться. Не дай Боже замислюватися про те, що відчувають матері, в яких дітей беруть у Чечню. Я живу взагалі-то у трагічному самовідчутті. Вік дуже мало кого залишає у відчутті вдячності, мало хто переходить цей Рубікон, з’являється трагічне відчуття, якщо не страх. Виходжу на сцену — я не захищена. Можна свистіти, стріляти, що завгодно робити. Можна написати рецензію, яка застрелить, і я боятимуся виходити на сцену. Є певне трагічне відчуття зовні гарного, вільного життя, якого, дякувати Богові, дочекалися.

— То, може, на часі починати сміятися?

— Якби знайшлася якась дико смішна добра комедія, весела. Якби могла бути в цьому світі Полуніним, вважала б, що не марно прожила це життя. Де ці режисери? Їм я непотрібна. Де автори? Де таланти, котрі навчать бути чимось схожою на Полуніна. Те, що він зробив на театральній олімпіаді, — це подвиг клоуна.

— Ви відчуваєте, що змінилося ставлення глядача до театру, до артиста?

— Це важке життя, якщо по-справжньому, а не лише оченята, шубки, дівчатка. Актор мусить бути розумним, щоб не йти легкими доріжками й одним ключиком не відчиняти. Глядач, між іншим, голосує ногами. Жахливий, болючий і важкий стан. Більше того, разом із ринком у театр прийшло щось, не знаю, як назвати, чортівня якась прийшла. Глядач змінився, він змінився від того, яку роль почали відігравати в нашому житті гроші. Гроші й добробут. Влада не лише «ой, що ми наробили!» — це історичний процес. І в цьому історичному процесі віють страшні вітри, які можуть так закрутити, що потім не розберешся. І театр зазнає страшних змін: з’явився пастиж — витяжка з культури. Не я вистраждав, а вистраждав Петров, Сидоров, Осипов, оцей, оцей, плюс ще Достоєвський, Гоголь, Мейєрхольд. Я роблю витяжку завдяки тому, що набив руку ой-ой-ой як і видаю цю синтетику. Розібратися глядачеві досить важко, бо це можна ефектно подати й це легко з’їдається — живіт не болить.

— Чи бачите ви в сьогоднішній драматургії ім’я, здатне дати нам поживу для роздумів і поштовх до роботи?

— Я дуже люблю Колю Коляду. Не все. Особливо вдало, коли він сам ставить. Нас пам’ятатимуть за цими п’єсами, він зупинив час. Навіть слабші його п’єси чи слабо поставлені — вони однак залишаться моментальними знімками. Йому великий уклін за це. Є Петрушевська. Це дуже високого класу театральна література, її лише треба вміти ставити.

Я багато прочитала останнім часом, усе щось шукала, думала — принесу п’єсу в театр, і відразу її поставлять. Була ідея, мені здається, нечувана. Поставити в театрі «Усе про мою матір». Почала думати, потім узяла сценарій, він надрукований. Звісно, це дуже шокуючий матеріал. Наш театр до такого ще ніколи не приходив, та й кінематограф лише недавно це освоїв. Але вже глядач наш побачив і Пазоліні, і Бергмана. Колись, після зустрічі з Йосипом Бродським, Фазіль Іскандер був вражений тим, як він ставиться до авангарду. Мистецтво, на його думку, осмислює те, що відбулося, тому воно завжди позаду життя, бо воно має перетравити, осмислити, з’їсти це, подивитися віддалік.

— Ви легко «відходите» після спектаклю?

— У всіх серйозних акторів ввійти і вийти — складний шлях. По-перше, треба дати собі паузу перед спектаклем. Це має бути повне відсторонення від життя. І після спектаклю навряд чи хтось спить добре, багато хто п’є, багато просто «колготяться» до другої-третьої години ночі.

— Що для вас взагалі відпочинок?

— Дуже люблю подорожувати, обожнюю відпочинок, хоча це не зовсім відпочинок. Дивлюся «Війну і мир» у Петра Фоменка, і цими трьома годинами можу жити ще тиждень. Начебто погано все, і раптом щеня назустріч тупцяє. Відразу відпускає, думки розслаблюються. На театральній олімпіаді було в мене кілька таких разючих речей. Уперше побачила Боба Уїлсона. І раптом таке відчуття — не марно живеш. Ще є радість, коли до тебе приїжджають друзі.

— Ви відкритим домом живете?

— У мене є будинок у Внуково і неймовірно крихітна квартира, в якій уже ніхто не поміщається. Тому відкрито лише в першому, туди люблять приїжджати гості. Будинок у нас на двох із подругою, Аллою Будницькою, і ми разом приймаємо чи її друзів, чи моїх. Там ми в собі впевнені, бо є простір, повітря, ліс, квіти, собаки, можна розбрестися — тоді всім у радість. Хоча можна, звісно, і на п’ятнадцяти метрах...

— Ви сьогодні нечасто знімаєтеся в кіно. Немає пропозицій чи нецікаво те, що пропонують?

— І немає, і в основному пропозиції просто недостойні, особисто для мене. Нині у Фокіна знімалася, він мені сподобався як режисер. Було важко фізично, по дві зміни працювали, але це була справді цікава робота. Є певні намітки... Я не хочу говорити наперед, а то потім усе йде з-під рук і ніколи не повертається.

— Ваші спектаклі нині дуже затребувані — і «Старосвітська любов», і «Соняшники». А що далі? Знову збираєтеся дивувати?

— Адже можна збиратися й нікого не здивувати, а глибоко розчарувати. Юхим, наш продюсер, хоче комедію. Може, знайде підходящу...