Початок другого десятиріччя «Двох днів і двох ночей»

Надзвичайно цікавий концептуально, ні на кого не схожий не лише у своїй країні, а й далеко за її межами музичний феєрверк-фестиваль нової камерної музики «Два дні й дві ночі» народився в Одесі 11 років тому. На зорі незалежності, у пору самовизначення, саме цей форум зробив перший сміливий крок до Європи. «Два дні...» відкрили Європі очі та вуха для сприйняття наших композиторів і музикантів, і кращі представники і виконавці нової музики стали з задоволенням наїжджати до весняної Одеси — позмагатися, проекспериментувати, поспілкуватися. Саме тоді перший фестиваль підтримав мер Одеси Едуард Гурвіц. Сьогодні, повернувшись до мерії, він знову з цим надзвичайним, натхненним музичним святом. Збираючи навколо себе найцікавіших музикантів, акторів, художників, фестиваль являє собою дводобове дійство нон-стоп, намагаючись представити сучасне мистецтво в його синтезі та розмаїтті. Про те, хто допомагає та підтримує «Два дні й дві ночі», говорить директор фестивалю Олександр Перепелиця:

— Допомога різноманітних іноземних фондів йде на оплату квитків, гонорарів, іноді готелів. Залишається ще оренда залу. Багато залів сьогодні — приватні, і надії на те, що держава дасть щось безплатно, немає. Кошти, виділені державою, — це харчування, оренда транспорту, квіти та інші дрібні витрати. Дуже допомагають спонсори. Нинішнього року, попри важку ситуацію, першим відгукнувся фонд «Відродження». Вони нас підтримують уже 11 років, а за правилами фонду така підтримка може існувати не більше трьох років. Для нас зробили виняток.

Державна підтримка була здійснена завдяки особистому розпорядженню пані Тимошенко, до якої ми звернулися, тому що до цього наш фестиваль із планів Мінкульту вилучили. Гроші нам виділили, але ми їх ще не отримали — бюрократична машина річ не швидкісна. Працюємо в борг, використовуючи кредит довіри, сподіваюся, міністерство нас не підведе. І ще дуже оперативно спрацювала цього року одеська мерія.

Час і простір цьогорічних «Двох днів і двох ночей», як і завжди, мали чітко продуману драматургію. Організатори присвятили їх помаранчевій революції. І річ не в тім, що у фестивальний парад нової музики впліталася відповідна художня семантика. Важливішою видається сама концепція Фестивалю-2005, яка зробила ставку на ідею пасіонарності, на «преференцію» особистості та право власного голосу.

Уже сам початок-епіграф — «Тріумф адреналіну» Ю.Гомельської з відповідними інструментами (тромбоном та перкусіями) — створив ефект музичного шоку. «Пасіонарна» тема Фестивалю вкладалась у чотири концерти-сцени «Пристрасті», під час яких музиканти пасували один одному музичні провокації. Так, адреналіновий «пас» Ю.Гомельської перехопила «Залізна завіса» М.Еггерта — стихія ритмів і металевих звучань, які нагадували нещодавні звуки вулиці й Майдану. Провідною ж у цих сценах, звичайно, була музика ритму, розмаїття якої блискуче відтворювали ансамблі перкусій Фрайбурзького музичного університету та Одеської музичної академії, які є постійними учасниками фестивалю. Удари в металевий лист і барабанні ритми «Залізної завіси» змінились агресивним і водночас легким плавом «Старовинних вюрцбурзьких танців» та святковими «Дзвонами Святого Кіліана» О.Козаренка: музика й ритм, отже, поверталися до своїх життєвих функцій.

Розгортання фестивальної теми продовжила Концерт-сцена «Пристрасті 2» («Годі мати — нумо Бути!» ) — відеоінсталяція «Пори року на Майдані» А.Загайкевич на тексти Ю.Андруховича. Засобами електронної музики, літературного слова та відеоряду (документальна кінострічка) відтворювався сюжет про розбудову, точніше, руйнацію серця Києва — його центрального Майдану. Сюрреалістичний ефект зображуваного, метафора якого розширила межі Майдану до всієї України, посилювала музика космічного простору.

На переконання артдиректора фестивалю композиторки К.Цепколенко, «нова музика — це те, що діється навкруги, це конгломерат стилів, які вже давно панують у музиці ХХ сторіччя. Втім, кожне десятиріччя має свої напрями, тому про нову мову і її вплив можна буде говорити лише років через десять». Хоча у свій час Т.Адорно говорив, що музика ХХ ст. змінюється настільки стрімко, що навіть фахівці не встигають фіксувати цей процес, і тому кращим мистецтвознавцем є час. На фестивалі прозвучали класичні зразки музики ХХ століття — Л.Беріо, Дж.Кейджа, В.Лютославського, Е.Кшенека, переконуючи: істинно художні засоби надовго залишаються новими. Важливо тільки, як і для чого застосовувати знайдене. «Два дні і дві ночі» показали, що продовжує розвиватися техніка мінімалізму, алеаторики, пошук нових звукових ідей. Так, грецький композитор К.Мосхос представив власну систему інфрачервоних сенсорів та проекцію графіки, генерованої комп’ютером у реальному часі. Але його пошуки залишаються поки що на рівні експериментального досліду.

Президент фестивалю, відомий композитор і музикант із Фрайбурга Бернгард Вульф підкреслює, що нині існує велике розмаїття музичних стилів.

— Талановиті композитори можуть використовувати всі звуки світу, застосовуючи свої правила творення музики. Це кращий спосіб написати гарний твір. У музиці немає однієї спільної мови. Люди не повинні розуміти музику однаково. Якщо дати послухати Моцарта комусь, хто раніш ніколи його не слухав і не зіштовхувався ні з чим подібним, то обов’язково будуть проблеми зі сприйняттям і розумінням. Композитори вільні творити свою власну мову, й іноді ця мова зрозуміла лише одній людині. Нова музика — спосіб пізнання світу та самовираження, і коло її шанувальників розширюється.

— Як змінився фестиваль і його глядачі за 11 років?

— Дуже сильно змінився глядач. На першому фестивалі нам доводилося просити глядачів не курити, не розмовляти, виключати телефони й не кидати горілочні пляшки. Під час другого було краще. А нині всі уважно слухають. Цей фестиваль навчив людей відчувати нові звуки. І організатори за 11 років багато чого навчилися. Далеко не кожний може працювати на такому високому рівні. Фестиваль набуває дедалі більшої популярності. Багато хто приїжджає через його сучасний дух.

Як і завжди, під час фестивалю відбувалися прем’єри у виконанні провідних колективів. Годі сказати, що в Одесу власним коштом прибув відомий французький саксофоніст Д.Кентзі, аби грати написані для нього твори одеської композиторки Л.Самодаєвої. У виконанні швейцарського тріо «Амальтеа» також прозвучав опус одеської авторки Ю.Гомельської. А один із провідних колективів Франції «Аккрош нот» включив до музики своїх співвітчизників твір киянина В.Рунчака «Зі мною ще хтось…» Виступ цього ансамблю став частиною «Французької весни», яка відбувалась у містах України. Вкотре подивувала французька увага до власної культури: після виступу «Аккрош нот» на сцену винесли елегантний букет квітів від посла Франції в Україні. (Особисто посол не зміг бути присутній на фестивалі.) Українську музику (твори Д.Кіценка і Б.Сегіна) грав і фортепіанний квартет з російського міста Самари. У свою чергу, в репертуарі одеських «Фресок» і дуету «Віолончелісимо» та київського ансамблю «Нова музика в Україні» постійно звучать твори зарубіжних колег. Така співпраця є одним із досягнень фестивального руху в Україні.

Спілкуючись під час фестивалю з митцями, можна було почути, що в новій музиці немає естетичних категорій, натомість існує просто інший засіб мислення, і основним критерієм твору є думка. Ось цитата одеської мисткині У.Кільтер: «Якщо думка відсутня, то мова може йти лише про повтор або переспів того, що вже було». У новій музиці вона відзначає присутність елементів рок-культури і притаманні сучасному мистецтву іронію й самоіронію. Наче на підтвердження цього звучали музичні сарказми В.Рунчака — антисонати для фортепіано та віолончелі, в яких засобами іронії ставали елементи джазу, імпровізація, акторський перформенс. Або ж фортепіанне «Ще!» С.Зажитька. Цей твір уже є класичним викликом запліснявілій, зашкарублій звуковій буденщині. Чи епатуючий тромбоновий концерт «Музичка 4» Г.Гурецького і свінгова музика К.Сероцького, іронію яких на повну силу «розкрутив» камерний ансамбль «Нова музика в Україні».

Не можна не погодитися також із думкою одного з лідерів нової музики в Україні В.Рунчака, що нове — це не тільки написане сьогодні, а й давно забуте. В унісон цьому звучала монгольська мелодія тисячолітньої давнини. Або ж архаїчна українська музика з Містеріального Прологу — проекту етно-хаос-групи «ДахаБраха» (артдиректор В.Троїцький), де прозвучала ідея поліфонії часів у сучасному мистецькому процесі. Театральне дійство, музичний і візуальний ряд (аутентичні костюми, етнічні килими на заднику сцени) доповнювали дві велетенські ляльки, що не без іронії зображали музикантів із народного самодіяльного хору (автор одеська художниця Н.Мариненко). Їх постійна присутність на сцені, посилена люмінесцентним світлом, особисто у мене викликала відчуття атмосфери святкового мистецького ярмарку.

Синкретичність, театральність та видовищність, запрограмовані одеським фестивалем, є частиною ідеології сучасного мистецтва. І те, що за 10 років фестиваль знайшов і виховав свою аудиторію, яка щороку збільшується, є результатом продуманої політики його організаторів, їхнього знання психології сприйняття: адже два дні і дві ночі слухати лише музику не під силу навіть суперпрофесіоналам. Здається, відступати від фестивалю як форми музично-художньо-театрального дійства аж ніяк не варто! Адже не випадково слухачі, потомлені насиченістю інструментальної музики, з нетерпінням очікували заявлені в програмі мультимедійні проекти, перформенси корейських танцівників, перкусійні інсталяції Й.Фішера або досліди еклектричної гітари М.Фалька і т.ін.

Ще одна позиція, якої свято дотримується фестиваль, — концепція свободи творчої особистості: кожний музикант має право на власне висловлювання. Тому улюбленими жанрами «Днів і ночей» є соло-солісіо, дуель-дует. Уявіть собі на сцені, під променем софіта, музиканта, який залишається віч-на-віч із своїм інструментом та магією музики. Ось таких магів, як тромбоніст із Великобританії Б.Веб, французький саксофоніст Д.Кентзі, італійський піаніст Р.Проседа, аудиторія сприймала, затамувавши подих.

Часом соліст перетворювався на людину-оркестр, якщо в гру вступали правила «караоке». В Одесі мистецтво соліста під магнітофонну плівку показали О.Перепелиця-молодший, італієць Р.Проседа, литовський фаготист Ш.Качіоніс. А от бельгійка Ф.Вангекке, яка стала відкриттям фестивалю, продемонструвала поєднання майстерності співачки, піаністки і композиторки («три в одному»). Яскрава індивідуальність та унікальна техніка голосу дали їй можливість представити широкий спектр культур — від бурхливих емоцій африканської перекупки до психологічних реалій віршів Ф.Війона та ліричної витонченості пісень, проспіваних грецькою, фламандською мовами чи екзотичною суахілі. Слухаючи бельгійську співачку, мимоволі виникало заздрісне запитання — де і коли наших голосистих молодих співаків навчатимуть премудростей сучасної вокальної техніки?

Поєднання композитора і виконавця на одеському фестивалі — річ звичайна, як, наприклад, Т.Ое з Франції, А.Шлюнц з Німеччини або київський композитор і віолончеліст З.Алмаші. Як і інші фестивалі України, одеський форум є важливою формою існування сучасної української музики. Щоразу він виводить на свій кін нові особистості. Одна з них — З.Алмаші, музика якого вже є частиною сучасного музичного процесу. Знову вразила своїм тонким звуковим пензлем київська композиторка Вікторія Польова у виконанні одеського дуету «Віолончелісимо». Продовжує вибудовувати власну концептуальну драматургію музичного простору К.Цепколенко (прем’єра нової версії її твору «Блукання у просторі трикутника»). Хоча під час фестивалю необізнаному слухачеві могло видатися, що сучасна музика України складається лише з київських та одеських авторів. Варто було б дати ширшу панораму регіонів України, хоча б за рахунок кількаразових виконань окремих композиторів. Так само, мабуть, не слід двічі виступати одним і тим же виконавцям, навіть із різними програмами. Зазвичай на міжнародних фестивалях і конкурсах існує регламент виступу, який тримає фестиваль у часових межах, не випробовуючи можливостей ні слухачів, ні виконавців. Під час «Днів і ночей» довелося спостерігати тригодинну затримку виходу на сцену музикантів, які не втратили якість гри тільки завдяки витримці і професіоналізму.

Фестивалі нового мистецтва покликані показувати розмаїття культур. Можливо, саме в цьому є надзавдання й одеського форуму. За спостереженням його президента Б.Вульфа, за одинадцять років фестиваль став мережею, яка об’єднує митців багатьох країн. Значення одеського форуму він порівняв із «Варшавською осінню» і «Празькою весною», які свого часу слугували платформою для зустрічей і єдиним вікном між мистецтвом Сходу й Заходу.

— Дуже сподіваюся, — каже Олександр Перепелиця, — що наш бізнес колись візьме шефство над культурою, як на Заході. Якщо приймуть закон про меценатство, з’являться серйозні перспективи. Фестиваль може стати комерційним, але для цього треба витратити дуже багато сил. Ми маємо довести людям, що це престижно, що на це слід ходити. Але потрібний, звичайно, інший зал, інший антураж та інша реклама. І підуть на фестивальні концерти не лише фахівці, а й широкий глядач. Це моє глибоке переконання.