На екрани України вийшов фільм Олександра Міндадзе «В суботу» - копродукція нашої країни з Росією та Німеччиною. Ця картина про привид і яви Чорнобиля вже побувала в основному конкурсі Берлінале. Її навіть встигли показати у дні пам’яті жертв катастрофи на Першому російському телеканалі. Головну роль (молодого партфункціонера Валерія Кабиша) зіграв Антон Шагін. Він - найактуальніший прем’єр московського «Ленкому» (встиг презентувати дві ролі поспіль у прем’єрах Марка Захарова). А також пам’ятний багатьом «стиляга» з однойменного фільму Валерія Тодоровського.
В ексклюзивному інтерв’ю DT. UA пан Антон (якого в Москві називають то «новим Меньшиковим», то «новим Євгеном Мироновим») зізнався: якщо того потребуватимуть інтереси сім’ї, миттю відмовиться від акторства.
- Антоне, ви вже «пожали» якісь плоди своєї ранньої слави? Адже кілька ваших фільмів - хіти, до того ж ви зіграли дві великі ролі в «Ленкомі»?
- У цю професію я йшов не для того, щоб за будь-яку ціну стати знаменитим. А навпаки: щоб розібратися з самим собою. Акторська професія дозволяє прожити за одне життя кілька життів. Професія передбачає створення різних образів... Тепер усі кому не лінь, навіть ковзанярі, можуть органічно промовляти текст. Тоді як акторство - все ж таки ремесло. І його навчають.
Мені завжди цікаво розкопати в собі якісь приховані ресурси. Наприклад, образ партійного працівника Валерія з Прип’яті давався мені дуже непросто... І, безумовно, тут допоміг сценарій, який є взагалі окремою художньою цінністю.
Можу чесно сказати: у зв’язку з якимись гучними прем’єрами в моєму житті кардинально нічого не змінилося. Я, як і раніше, їжджу в метро. Читаю книжки. Та і в побуті змін особливих не сталося.
- Ви родом із Брянської області. Вже встигли якось налагодити свій побут і особисте життя в Москві?
- Переїхав у Москву з однієї причини - вступив у театральний. А потім - у «Ленком».
Проте свідомо ніколи не рвався в столицю. Тепер, правда, вже і всі мої друзі, близькі, соратники, союзники, перебувають тут. Але за місто я не тримаюся, а тримаюся за людей.
- Ви вже штатний актор «Ленкому» чи працюєте за запрошенням?
- Я у складі трупи «Ленкому». У трупі мене і зустріли, і прийняли по-різному. В акторському середовищі живуть і заздрість, і непорозуміння: мовляв, а чому він, адже я кращий? Проте я намагаюся цього не помічати. Я в жодні закулісні конфлікти не лізу й намагаюся все доводити роботою.
- Якщо стисло... У чому особливості вашої роботи з режисерами... а) Олександром Міндадзе, б) Валерієм Тодоровським; в) Марком Захаровим?
- Ви назвали видатних людей. І, безумовно, я був би ханжею, якби не сказав, що мені в цьому плані щастить... Та все ж таки я не біг на кожну пропозицію. Так само, як і тепер: вибираю, в яких роботах братиму участь, а в яких - не буду. Втім, досі перебуваю у стадії навчання, і «мої університети» ще не закінчилися. Артист постійно повинен і вчитися, і розвиватися. Інакше сенсу немає!
- Хто з цих режисерів тиран, а хто - батько рідний?
- Робота режисера передбачає і жорсткість, і толерантність, а десь - м’якість. Із усіма режисерами знаходив і знаходжу спільну мову. Але що досить важливо - знаходжу співавторство. Для мене важливо додавати щось своє. Це насамперед процес імпровізації... Слід сказати, що режисери, з котрими працюю, мені це дозволяють робити. І це підкреслює їхні риси як видатних митців.
- Недавно ви зіграли Пер Гюнта у драмі Генріка Ібсена - дуже складну роль. Було в цьому образі щось від вас самого, чи все в ньому тільки привнесене, від режисера, від тексту?
- Ця робота вчасно з’явилася в моєму житті. У цьому образі - питання, які, безумовно, мучать і ще мучитимуть мене. Отож, роль з’явилася в той період, коли активно розпочався пошук себе. Мені чогось бракувало - не в матеріальному плані, а в моральному, духовному. І Пер Гюнт якісь речі для мене сформулював... Принаймні тепер чітко розумію, для чого проживаю власне життя... Зауважте, не «чиєсь», а саме Антона Шагіна - з усіма невдачами й удачами... І, безумовно, зі своєю сім’єю. Сім’я для мене на першому місці, робота - на другому.
Заради сім’ї можу залишити акторську професію. Не подумайте, що тримаюся за акторство зубами... Ми з дружиною разом ще з першого курсу: у нас росте син. Це мої головні союзники. Повірте, я людина зовсім не тусовочна. І якщо є вільний час, а я за нього воюю, то проводжу його тільки в колі сім’ї.
- А що ви хотіли «донести до глядача» в образі Лопахіна у «Вишневому саду» на сцені «Ленкому»?
- Цей образ - моя повна протилежність... Не можу себе уявити на місці цього героя. Мені ніколи не були зрозумілі міліціонери, політики або бізнесмени! Це люди іншого складу і мислення.
Отож Лопахін виріс не в тепличних умовах, на відміну від Раневської та Гаєва. Він усього досяг сам. Лопахін звик приймати рішення самостійно. І це мене з ним ріднить. Але тільки це... А те, що він постійно думає, куди й коли треба заплатити, де які відсотки, - я від такого далекий. У процесі репетицій довелося думати, хто ж він - Лопахін ХХІ століття? Виявилося, їх багато... Вони, як правило, їздять уже не на трійках, а на «Бентлі». Живуть за високими парканами. А від кого ховаються?.. Незрозуміло! Очевидно, від самих себе...
- Ви грали в такому відомому спектаклі, як «Июль», - про людожерство... Відразу погодилися на таке? Чи йде ще цей спектакль у Москві?
- Спектакль у репертуарі. В головній ролі - Поліна Агуреєва, актриса театру Петра Фоменка. Насправді це моноспектакль, я ж виходжу з великим монологом наприкінці дійства. Спектакль метафоричний: людожери зображені в «Июле» лише наочно...
Погодився брати участь легко. Адже постановник - Віктор Рижаков... До речі, він режисер і всієї попередньої драматургії Вирипаєва. Складається помилкова думка, буцімто Іван Вирипаєв сам ставить свої п’єси. Віктор Рижаков - чудовий режисер, мій друг, педагог, наставник. Я навіть називаю його «батечком». Це по-справжньому мій духовний батько. Ми здружилися під час мого навчання, коли він викладав у нас на курсі в школі-студії МХАТ. Намагаємося розвиватися в цьому непростому житті і професії. Тому, коли кажуть «успіх Шагіна», - я б іще мінімум прізвищ десять до свого дописав... Це ті, кому я щиро зобов’язаний. Сам у полі не воїн.
- Вам не прикро, що в Берліні «В суботу» не отримав призів? Як самі оцінюєте цей фільм?
- Нагорода хоча б у тому, що до мене прийшла ця роль. І вчасно. Я перебував у пошуку, дуже хотів зробити щось протилежне тому, що робив у «Стилягах»...
Західному глядачу складно зрозуміти траєкторію руху «незахідної» людини. І взагалі, це трохи обивательський підхід: мовляв, не дали призу - отже, невдача. Багато говорили про те, що це «наше національне» кіно... Але, думаю, душа не має національності. «В суботу» - про японців, американців, росіян. Адже у кожного свій реактор. Сподіваюся, що в картини буде велике і довге життя. Багато фільмів знімаються й хочуть потрапити в конкурси фестивалів...
- Ви самі зразу прийняли фільм Міндадзе?
- З виходом фільму або з прем’єрою спектаклю пошук не припиняється. Розмова триває. І все, що ми робимо, - це, мабуть, спроба відлякати смерть, заговорити її. І зупинити. Про це книжки хороші пишуть. Ти мимоволі думаєш про це й запитуєш себе: а чим ти займаєшся? Якщо вже так глобально говорити.
Адже набагато складніше мовчати й жити в паузі, ніж говорити. Але діалог усе одно триває. У Міндадзе я зрозумів важливе: головне в акторській професії - мовчати. Це, як сповідь, - кіно між репліками.
Не можна сказати, що прийом у Берліні був прохолодним... Так, після прем’єри у глядачів був подив, але ніхто не залишив зал байдужим. Фільм обговорювали. Когось нудило, що смикана камера, а в когось це викликало захоплення.
- Вам усе-таки ближча камера - чи живий подих глядацького залу?
- Це різне. І те, й інше цікаво. І якщо мені запропонують вибрати, то не виберу... Бо я - людина волелюбна. І хотів би в цій рабській професії зберегти свободу.
Хочу в цій професії займатися, вибачте за пафос, мистецтвом. І хочу, щоб акторська професія називалася професією, а не... проституцією.
- Деякі шанувальники кажуть, що в театрі і в кіно у вашій особі з’явився «новий Олег Меньшиков»... Підтримуєте таку ідею? Як самі ставитеся до Олега Євгеновича?
- Велика честь - наблизитися до цього видатного артиста, який усе робив, щоб зберегти честь у нашій професії. Безумовно, такі порівняння приємні... Це маяк, на який хочеться плисти. Це лестить.
Але я зараз навіть думати про це не хочу.
- У двох спектаклях («Пер Гюнт» і «Вишневий сад») ви стали партнером Олександри Захарової. Це випадковість? Чи, може, актриса сама просить батька брати вас на роль?
- Не думаю, що Олександра Марківна у когось щось просить. Їй вистачає гідності йти самостійно в цьому житті. Вона неймовірно чуттєва, з великою душею, і водночас дуже тиха та скромна. І взагалі - глибока і думаюча людина. Як бачите, мені не тільки з режисерами щастить, а й з партнерами теж.