Солдат будівельного батальйону

17 лютого, 2006, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 6, 17 лютого-24 лютого 2006р.
Відправити
Відправити

Попри всю гаму почуттів, які може викликати в читача Сашко Ірванець, є принаймні одна властивість, якої в нього не відібрати, — він не боїться бути не просто актуальним, а по самісінькі вуха політично заанґажованим...

Попри всю гаму почуттів, які може викликати в читача Сашко Ірванець, є принаймні одна властивість, якої в нього не відібрати, — він не боїться бути не просто актуальним, а по самісінькі вуха політично заанґажованим. Доволі рідкісний дар у сучасній літературі, яка вміє, ба навіть прагне говорити про політичне сьогодення у вічко телекамер чи для газетних шпальт і справедливо обурюється, коли не отримує такої можливості, але не хоче? не може? не вміє? — писати про це (вибачте за певну неоковирність) власне літературу.

Найяскравішим і найпромовистішим прикладом, вартим окремої розмови, став позаторішній Майдан, через який так чи так пройшли всі без винятку гарячі літературні голови. Але з художніх текстів за минулий рік на поличках з’явилися тільки варіації на тему щоденників Let my people go Оксани Забужко і п’єса з елементами балету «Лускунчик-2004» Олександра Ірванця. Саме вона не лише дала назву його останній книжці й виправдала помаранчево-майданну обкладинку, а й, вочевидь, витворила певну смислову і настроєву вісь, що дозволила зібрати в одному збірнику дивну суміш: п’єси і вірші останніх двадцяти років. Одне слово, «непрозу».

Хоч, може, та вісь існує тільки в моїй уяві, а поява її пов’язана з необхідністю хоч якось пояснити собі й читачеві, що роблять під однією обкладинкою улюблені вірші різних часів і періодів — солдатського, бубабістського, fin de siecle’івського, — а також уже поставлені й ще не поставлені (але неодноразово читані й друковані) п’єси та помаранчевий свіжачок — «Лускунчик». Бо, правду кажучи, такому тому страшенно бракує передмови, і то не дружньо-критичної, а, власне, авторської. В якій ішлося б про те, що саме примусило Ірванця зібрати саме ці тексти саме в цю книжку саме тепер.

А так недосвідчений читач, прочитавши тільки блерб, може подумати, що книжка з’явилася лише тому, що Ірванець «минулої весни придумав назву «Непроза», чим дуже пишається», і конче мусив випробувати її на собі. А занадто мудрий критик — почне складати докупи Форум видавців у Львові, напередодні якого й з’явилася книжка, і той факт, що нових книжок в Ірванця давненько не було...

Проте хто шукає, той неодмінно знаходить. Тож, як на мене, недаремно у фіналі книжки на сцену виходить помаранчевий «Лускунчик-2004». Історія нехитрого грудневого кохання «помаранчевої» дівчини з Луцька і спецназівця з Сімферополя, яке, здавалося б, приречене на поразку — як не через ідеологічну й географічну несумісність закоханих, то через підступи заздрісників, — демонструє неабиякий талант Ірванця обома письменницькими руками хапатися на самісінький нерв свого часу й наочно показувати, як тісно переплетені в ньому ниточки політичного і соціального, ідеологічного й особистого.

Чи не це подибуємо в «Маленькій п’єсі про зраду» (1992), де головну героїню, у прямому сенсі, розчавлює броньовичок затятої боротьби «сірих» проти «чорних», накликаний на неї її коханим (бо ж кров тільки наснажує боротьбу), і кохання перетворюється на нескінченну низку зрад. Чи в п’єсі Recording (1995), де герой стає жертвою випадку і власної політичної байдужості, яка лише вкотре доводить безсенсовність і безальтернативність будь-якого політичного вибору і виборів як таких. Чи в «Брехуні з Литовської площі» (нова версія 2000, хоч оригінал припадає на початок 1990-х) — про випадкову зустріч у Любліні двох постсовкових українців, навіть скороминуща закоханість між якими неможлива, бо вона — українка з Дніпродзержинська, що мотається між польськими й українськими базарами й ненавидить дисидентів та «пісатєлєй» у парламенті, а заодно і Західну Україну, яка їх «туди понавибірала», а він — українець із Західної, який воліє говорити по-польськи й жити в Польщі без чинної візи, щоб тільки не асоціюватися із совком...

Доволі лірично-ностальгійна книжка виходить. Чи, може, — книжка для ностальгуючих, які пам’ятають, як повільно, з-під кийка приживалася свобода мислення і слова, ціною яких зрад вона купувалася, які пам’ятають руїну в головах і електричках, введення гривні і «Рабиню Ізауру», магнітофони International, спортивні штани й перші картаті сумки (попередники теперішніх), торгівлю на польських базарах, самогон і сором від перших спроб самоусвідомлення... Книжка для тих, хто разом із автором хоче запам’ятати цю, іноді доволі моторошну історію країни не в офіційних повідомленнях ЗМІ чи сторінках офіційної ж історії, а в цілком правдивих і натуралістичних письменницьких замальовках: мінімум вигадки — максимум правди. І, під таким кутом зору, скидається на те, що фінальний «Лускунчик» має ще одну, можливо, найважливішу композиційну роль. Ця п’єса — єдина, долі героїв у якій не руйнуються, а вибудовуються, набувають сенсу, вона єдина завершується хепі-ендом (чи, радше, впевненим натяком на хепі-енд): помаранчевий Майдан переміг, і східно-західне кохання отримує-таки свій шанс на залізничній станції Ковель. Кохання і політика, чудеса і хепі-енди — все можливе в цій, відтепер уже іншій країні, — здається, каже автор.

Але це йшлося про п’єси — а що ж вірші? А вірші рясно розсипані поміж іншою «непрозою» для того, щоби не залишалося сумнівів: попри всю багатогранність свого таланту, Ірванець — передовсім поет. І то поет фрази, поет образу, ідеї, геніально поміченої і втіленої в кількох ощадливих словах «фішки». А решта слів і сюжетів — іноді до щему й незручності наївних, іноді грубувато-натуралістичних — даровані читачеві для того, щоб той міг по достоїнству оцінити справжній блиск прихованих коштовних діамантів. Бо хто сказав, що література — це просто? Хто обіцяв, що політично заанґажована творчість — це легко? Хто казав, що реальність — це приємно?

І хоч би скількох спецназівців перетворила Ірванцева творчість на принців-лускунчиків — лідерство все одно впевнено триматимуть сержанти Пономаренки. Хоч би скільки трансзбручанських весіль він облаштував — наша Ненька все одно найповніше звучатиме в Eine Kleine Nachtmusik. І «Пісні східних слов’ян», і «Ода гривні», і «Латиноамериканська величальна» розкажуть нам про нас значно більше, ніж усі багатозначні «мультиплюндизми» й «мольви». І саме його, безсмертного солдата будівельного батальйону, вже несе на олімп літературної історії на своїх ніжних руках санітарочка Рая, ні на крок не відстаючи від неназваних на блербі «двох інших поетів», із якими навесні 1985 року він заснував групу «Бу-Ба-Бу» і яких ніби й досі намагається перебубабити.

Related video

Ірванець О., Лускунчик-2004, К.: Факт, 2005.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}