Скільки коштує українське мистецтво?

Українське мистецтво, як і будь-яке інше мистецтво, коштує стільки, скільки за нього готові заплатити. Хто платитиме, чому, коли і де — це ті запитання, котрі варто поставити собі перед тим, як намагатися продати мистецький твір чи то на Андріївському узвозі в Києві, чи то з аукціону.

За великим рахунком, і Андріївський узвіз, і мистецький аукціон, і галерея, і, зрештою, музей існують в одній системі ціноутворення, що формується попитом. Банально? Так. Можливо навіть «бездуховно» (використовуючи улюблене слівце з лексикону вітчизняного культурницького офіціозу). Однак, ніде правди діти, твори мистецтва купуються і продаються. Одні — за сотні мільйонів доларів, інші — за сотню євро.

Сто євро або 650 гривень, — саме такою була стартова ціна на всі 86 лотів, які були виставлені на продаж 25 червня нинішнього року під час благодійного прийняття «День мецената», першого кроку програми «Час меценатів», що про неї вже писало «ДТ». Цими витворами найзнаніших і найрезонансніших вітчизняних митців були завішані облуплені цегляні стіни недобудованого корпусу Національного художнього музею України на вул. Інститутській. Уздовж цієї мистецької розкоші з вищербленою цементною підлогою, на яку подекуди накинули червоні килимові доріжки, прогулювалися, похитуючись на високих підборах і пітніючи в костюмах і краватках, нечисленні представники українського меценатства. Вони, а також кілька сот занадто знайомих в обличчя шанувальників, яких зазвичай називають «київською мистецькою тусовкою» — художники, галеристи, куратори, а головне — журналісти — гамували спрагу вином у пластикових склянках, заїдаючи черешнями й полуницями.

Попри задекларований намір організаторів «створити спільний простір», смаки й інтереси двох цих груп гостей розділилися одразу. Потенційні меценати скромно локалізувалися в «аукційній» частині приміщення, роздивлялися роботи і чекали початку торгів. Тусовка трималася переважно біля напоїв, виглядаючи нових відвідувачів. (Подейкували, що на акцію може завітати сам Віктор Пінчук, ініціатор і фундатор проекту Музею сучасного мистецтва.) Однак марно. На жаль, навіть чимало митців, що безкоштовно передали свої твори для цієї благодійної акції — а серед них, зокрема, Юрій Андрухович, Сергій Братков, Роман Віктюк, Андрій Жолдак, Юрій Іллєнко, Павло Маков, Борис Міхайлов, Андрій Сагайдаковський — на прийняття не прийшли.

Початок торгів, які проводили акторка театру Франка Лариса Руснак, убрана у чорний фрак, і сам Ігор Подольчак, художник, один з ініціаторів акції та директор щойно створеного Інституту актуальної культури, принципово не змінив розстановки сил. Хіба перетягнув частину журналістів на бойові позиції. Лоти виставляли на продаж згідно з рейтингом попередньо виявленого до них інтересу. Першим пішов Юрій Соломко — його шовкографію «Розіграш» придбав Вадим Рабінович і вустами головного редактора «Столичных новостей» Володимира Кацмана одразу ж презентував Національному музею. Одразу, як було куплено, Нацмузею було подаровано й фото Віктора Марущенка — від генеральної директорки АТ «Фармак» Філі Жебровської. Марат Ґельман придбав для своєї галереї роботу Сергія Браткова — фотокадр із відео «Жертвоприношення богу війни» (спільно з Борисом Міхайловим і Сергієм Солонським) — за 700 гривень.

Найзапекліші баталії розгорнулися довкола записника Юрія Андруховича — щоденника й рукопису його останнього роману «Дванадцять обручів» — та роботи Іллі Чічкана із серії «Золото України». Андруховича навіть вдруге повернули на торги (це, здається, нове слово в аукціонній традиції), хоча і з першого разу його нібито продали — принаймні я чітко чула вигук «Продано за 650 гривень!», хоч і не побачила, хто його придбав. А вже опісля його купив сам Ігор Подольчак за 1100 гривень. Таку ж суму було заплачено й за роботу Чічкана. За підсумками торгів виявилося, що це були два найдорожчі лоти.

На момент написання цього матеріалу підсумки аукціону такі: з 86 лотів продали 16, вісім із них уже оплачені — загальною сумою 7600 гривень, решта вісім — ще ні, й організатори з незрозумілих причин не оголошують суми. Однак заявляють, що вже почалася закупівля робіт для громадської колекції. Її, нагадаю, мали придбати за кошти, отримані з благодійного аукціону, продемонструвати громадськості у вересні й подарувати Національному музею в грудні з нагоди його 100-річчя.

Не треба мати видатні математичні здібності, щоб підрахувати, за якою ціною мали б продаватися понад 70 творів сучасних українських художників, які, за висновками експертів, складуть громадську колекцію, аби їх можна було купити за виручені від аукціону гроші. Про витрати на організацію цього дійства і згадувати не варто, бо ж тоді сума в мінусі виглядатиме справді загрозливо. Втім, із другого боку, організатори заявляють, що і для громадської колекції твори закуповуватимуться за допомоги меценатів. Уже відомі перші шість позицій: твори Олександра Гнілицького, Іллі Чічкана, Павла Макова, Сергія Браткова, Гліба Вишеславського, Юрія Соломка — сукупною вартістю 58,5 тисячі гривень.

Отут я, вочевидь, мушу посипати голову попелом і чесно зізнатися в цілковитій відсутності в себе логіки та розуміння природи благодійної діяльності. Якщо твори для громадської колекції купуватимуть на кошти меценатів, то для чого був аукціон і весь довколишній галас? Хто вони, ці благородні меценати, які не захотіли купити на аукціоні творів сучасного українського мистецтва у свою приватну колекцію за сміховинними цінами — і так само потрапити до Книги Меценатів? І, головне, чому вони не схотіли робити цього, а натомість готові викласти в десятки разів більші кошти для придбання «громадської колекції»? Чому організатори акції знайшли аргументи й здобули кошти на рекламу акції, на каталог, напої та наїдки, світло, монітори й ті ж таки килимові доріжки, а для залучення до аукціону цих меценатів аргументів забракло?

Я можу припустити, навіть — упевнена, що люди, які в сьогоднішній Україні могли б бути меценатами, потребують неабияких аргументів. Я також переконана, що донесення до них — і не тільки до них, а й до нас — громадськості, до журналістів, які мають безпосередній вплив на цю «громадськість», до чиновників і депутатів, які мають прямий вплив на формування законодавчої бази, — реальної, не грошової вартості вітчизняного мистецтва, важливості меценатського акту «дарування», за яким не стоїть жодного зиску, вимагає неабияких зусиль, інтелектуальних інвестицій і часу. Я не вірю в те, що мистецька провокація під найшляхетнішою назвою може зрушити ситуацію з мертвої точки. Якщо, звісно, мати подібні зрушення на меті. А навіть як і не мати — все одно страшенно соромно дивитися на те, як твори дійсно найвидатніших вітчизняних митців продаються дешевше, ніж яскравий кіч з Андріївського узвозу. Як друзі й коханки купують твори за сотню євро, щоб не бачити, як їх взагалі ніхто не купить. Як радісний голос ведучої «Лото Забава» оголошує: «Продано!» — коли в залі не піднялося жодної руки.

Хоч, з другого боку, можна розглядати благодійну акцію «Час меценатів» як такий собі «тест на реальність»: саме стільки реально й коштує сучасне українське мистецтво. І саме таким і є на нього попит. А ті, хто вирішить дійсно щось в цій ситуації міняти, мусять відштовхуватися саме від цієї точки, відкинувши рожеві окуляри й смокінги. От тільки чи зрозуміють вони, чому для «громадської колекції» того ж таки, скажімо, Іллю Чічкана купуватимуть не за 650 і не 1100, а за 7,5 тисячі гривень?