Сім новел і весло

Загадка імені і біографії (хто такий Олесь Бережний? Чи це справді цілий колектив авторів, схований за зручним псевдонімом?) воістину блякне, порівняно із загадками, запропонованими власне текстами. Важко навіть побіжно записати ті несподівані й численні враження, котрі залишає по собі ця книжка новел «на історичну тематику». «Гішторія, бачся, така, що прокинулися ми заздалегідь, ще вдосвіта»… — неквапно починається другий абзац першої новели, «Сніданок у Львові», дія якої відбувається в Галичині, у серпні 1914 року. Кожна з семи новел збірки («Сніданок у Львові», «Дід Багнюк», «Лебедине озеро», «Пінгвіни», «Стрілочник», «Шершень», «Тузла. Дядя Вася і весло», «Тарасова ніч»), пов’язаних як місцем дії (село Андріївка), так і «наскрізними» персонажами, — це подорож у чергову епоху, від Першої світової і громадянської — до наших днів. І все то історія «забута», «заборонена», одне слово — українська. Така, що «не влилася» у соціалістичний метанаратив, у переможний канон, схвалений колоніальною радянською владою, — УПА, бандерівці, зів’ялі червоноармійські зірки...

А ось тут і ховається перша загадка. Що ж це таке — «історія», і як давати собі з нею раду? Що виповідати, і — як? Уся ця непрочитана, та, чого там правду таїти, невиписана трагедія: і жахи колективізації, і голод-геноцид, і війни, що спустошили наші міста й села… І навіть досі не так уже багато авторів мають мужність пройтися тими «дорогами плачу» — на думку спадають пронизливі романи Марії Матіос, психологічні новели Марини Павленко. Мимоволі чекаєш такої ж густої, болісної постколоніальної налаштованості, у контексті якої ми вже сяк-так призвичаїлися сприймати твори на ці теми, і від прози Бе­режного, але раптом із подивом розумієш, що… тут усе по-інакшому! Історія — є, трагедія — теж є, а ще… ще є — сміх. І не просто сміх, а чисто-таки гоголівського штибу регіт (недарма ж прозові твори Олеся Бережного в Інтернеті можна прочитати саме на сайті «Гоголівської академії»), та ще й їдка іронія на додачу — тут і українські патріоти («оплот Неньки»), котрі жваво балакають суржиком і не знають, що таке «автокефальна церква»; і «канонічні» та «ісконні» офіцери царської армії Бульбенко й Нестор Іванович фон-Шуфрен, які щиро пишаються наявністю в них наїджених «барилець»; і япономовний дядя Вася із всюдисущим веслом, знавець східних єдиноборств і поціновувач рідкісної зброї... Жоден із героїв, до речі, не є пародією, карикатурою: парадокс у тому, що «суржикомовні» персонажі таки справді патріоти, а дядя Вася таки вміє фразу-другу сказати японською мовою… Слід зазначити, що автор явно знається не лише на нашій історії, а й на історії нашої літератури, — недарма ж у тексті згадуються такі постмодерні «смаколики від Бережного», як «перверзійний з трюфелями бульйон під станіславськими єшкіликами… з подвійними андрухами під юранеками рекреаційними… сняданики наталкові з трускавками глянсованими брюссельською чоколядою і страсбурзькою мармулядою з вафельняними карпушками іренистими»…

Але, як на мене, саме цей сміх і можна потрактувати як одну з найцікавіших ознак не лише постмодерного, а й, я б сказала, і постколоніального письма: сміх як спосіб подивитися на себе відсторонено, з дистанції. «Пост» — це погляд згори, ніби з висоти пташиного польоту, тоді як «анти» — це коли твій протест і є твоєю тожсамістю, бо ти ще не встиг чи не зумів її віднайти. «Анти», зрештою, — цілком закономірний процес; і вишиванки, і вареники й вуса як символи «нації», і пісні та анекдоти про «клятих москалів», і навіть злощасний міф про «Берегиню», міфічну «щиро українську» жінку, котра, на відміну від жінки «радянської», не ходить на роботу, не прагне кар’єри, а знай стоїть біля колиски нашого майбутнього лицарст­ва, — всім нам добре відомі ці та інші прояви «автентики», покликаної звільнити нас від комплексу меншовартості. Але така антиколоніальна свідомість, хоча й неминуча і необхідна на початку нашої внутрішньої визвольної війни за самих себе, усе-таки вичерпна, і рано чи пізно має настати час для постколоніальної рефлексії, де вже поділ на «поганих і хороших», «чорних та білих» не настільки простий, — бо, виявляється, і кольорів, і характеристик на світі набагато більше, а «доколоніальних» (наприклад, козацьких) цінностей уже нікому не дано воскресити в їхньому первозданному вигляді — про це писав ще Франц Фанон у середині минулого століття. Тому історія нашої колонізації (так і хочеться обмовитися за Солженіциним — каналізації), як і постколонізації, — це річ доволі склад­на для усвідомлення.

Новели Бережного переносять нас «у карнавал», де ми аж ніяк не можемо залишатися тільки глядачами й туристами, тому що тут усе по-справжньому, тут ллється справжня кров, лунають вибухи, після яких, мов при уповільненій зйомці, у повітрі на цілу вічність зависають «розтрощені дошки кузова, армійський компас «Азимут», кермо з руками сержанта Кузьменка, орден Червоної Зірки, срібний трофейний німецький портсигар з емблемою Luftwaffe, автомати ППС-42 з ріжковим магазином і відкидною металевою кольбою, брудні кальсони Суркіна, сорокалітровий бак з пальним, а в самому центрі усього цього коловороту — візерунчастий срібний натільний хрестик…» (новела «Шершень»). Це трішки не той карнавал, до якого ми звикли, — це не менніпова сатира у стилі Булгакова чи Андруховича, коли змішуються три світи, горішній, долішній та земний, і Москву чи Чортопіль відвідує диявол, — ні, це карнавал достоту «буддистський», де владарюють закон карми, перевтілення («и если туп, как дерево, — родишься баобабом») і взаємопроникнення. Тут немає авторитетів, немає «вищих» (чи «нижчих») сил — усе доводиться вирішувати самотужки. Напевно, така філософія — ще один ключ до відчитання цієї збірки.

Але повертаючись до енігматичності: моя улюблена загадка «Червоного борщу» — це загадка героя. Хто ж він такий, цей наскрізний, містичний Василь Петренко, що являється нам то як мовчазний дід Багнюк із 1919 року — охайно вбраний селянин, що начебто «співчуває» радянській владі; то як розвеселений єдиноборець, моряк дядя Вася, мужній охоронець Тузли уже в наші часи; то як… я впевнена, як ще хто-небудь, лише не так легко помітний, — якщо ж узяти до уваги «буддистський» світогляд автора, цілком можливо, що ми бачили, як Василь Петренко шугає високо в небі у подобі орла чи пролітає повз нас могутнім вітриськом. Цей доморощений філософ так і сипле при­слів’ями. А ще він… бореться. Із зайдами. Словом, сміхом, ножем чи веслом. Якщо подивитися на цього героя у контексті нашої національної некрофілії, нашого культу поразок, тортур, поховань і перепоховань, то одразу зрозуміло, що такими, як цей дядя Вася, ми себе бачити не звикли. Та й писати про активну боротьбу звикли якось не дуже, згадуючи про неї хіба тоді, коли мова заходить про часи Хмельницького, — хоча й звідти линуть співи не так про гетьманові перемоги, як про містечко Берестеч­ко. А сучукрліт взагалі населяють суцільні лузери. Що вдієш! Пост­модерна тенденція, всі ці неприкаяні Кундерівсько-Уельбеків­ські «антигерої», та ще й у не завжди якісному виконанні наших досить юних віком літераторів. Тут, звісно, можна довго теоретизувати, — мовляв, по всіх війнах та жахіттях двадцятого століття, по всіх його Освенцімах ким іще може бути герой, як не антигероєм? Але мене цікавить не це. Чому ми так розучилися бачити в собі здатність перемагати? Вітальну силу? Чому не хочемо усвідомити, що не завжди ж ми тільки плакали й кричали під тортурами, що багато хто мав і має активну життєву позицію? Чому ми завжди дивимося на свою історію як на повну і безповоротну поразку? Чому ми не трактуємо, наприклад, той-таки визвольний рух шістдесятих-сімдесятих як опір, силу, перемогу, без якої не було б і нас, нинішніх? Запи­тан­ня дражливі й важливі, і я рада, що після цього «Борщу», звареного вправним кухарем, принаймні трапилася нагода їх собі поставити.

…Але настав час для третьої загадки — загадки мови, якою написана збірка. Стривайте-бо!... Що це ще, зрештою, таке — «Так вот, тафарісчь Скварцоф. Значіц­ца, старічьок єнтат, свінарєз…Випалняїт сфой сфятой долг. У няво, у дєда-ть, рабатьонка ні бєй ліжачіва…», «так і нє нашлі яво, бальшевісскава саколіка, пахараніць штоп с рівалюціоннамі почясцями»… Овва! «Рібяткі, а шо ж ето ви якось странно балакаїте, шо ужо й чорт ногу зламає? Аж мені на вухо не налазує. Набалакали так, що і в торбу не збереш. Якось геть не по-нашінському, чи що…». У деяких новелах практично вся мова персонажів — або отака, з дозволу сказати, російщина, або суржик. Свого часу кілька читачів дорікнули мені з приводу надмірного, на їхню думку, вживання суржику в одному моєму творі — мовляв, навіщо тоді взагалі писати українською, якщо практично всі діалоги йдуть якимось каліченим воляпюком? Чи є у цьому сенс?

Думаю, що є. Мова, як і історія, — надзвичайно болісне для українців питання, і тому навіть визнати, що суржик, зрештою, не що інше, як креольська мова (і це зовсім не пейоратив, а просто мовознавчий термін), — як зазнати ще однієї, чергової, поразки, хоча саме по собі визнання — аж ніяк не трагедія. Але ми любимо вдавати, ніби певних явищ у нас немає, або давати їм інші наймення, і в цьому страхові правди ще і ще раз виявляється наш комплекс меншовартості. Ну й що, що в нас є креольська мова і що автор чесно відтворює її в новелах чи романах? Існує ж у світі спенгліш — суміш англійської й іспанської, дуже поширена в іспаномовних районах у Сполучених Штатах; є й таке диво, як франгле, — про цей сплав англійської і французької розкажуть у Квебеку. Є ще багато інших подібних мов та говірок. Зовсім ми не унікальні — такі речі трапляються з усіма, і тільки наша загумінкова свідомість аж ніяк не хоче сприйняти очевидного. У текстах же Бережного всі ці мовні викрутаси несуть значне стилістичне навантаження. Надто звична російщина являється нам очудненою, неприродною — так, ніби ми бачимо «старших братів» очима — (точніше — чуємо вухами) тих українських селян, котрі зіштовхнулися з радянськими вояками у 1919 чи 1939. Суржик же допомагає витворити достеменну мовну картину; не просто переказати зміст сказаного персонажами, а й глибше зрозуміти контекст, аби ми відчули смак (знову ці кулінарні метафори…) епохи і місця. Я вже мовчу про те, що в цій книжці читач знайде і французькі, і японські, і польські, і фінські, і навіть бурятські фрази…

«Червоний Борщ», безперечно, вдався. Але хочеться зробити одне застереження. Новели об’єд­нані тематично (боротьба, іноді партизанська, проти репресивної радянської системи) і трохи схо­-жі сюжетно (переказувати не буду, аби не зіпсувати читачам насолоду). Це дежа вю, однак, сприй­мається добре; бо справді, скільки разів ці фабули виписувалися, цей опір повторювався, а ми нічого про нього не знали! Наша активна боротьба — це архетип, нам самим досі не відомий, тож тепер мусимо перечитувати тексти з ним, аби навчитися його впізнавати — і в текстах, і в собі. Але, щоб уникнути фабульної одноманітності, авторові доведеться вигадати якісь інші ходи у наступних творах. Котрих ми, читачі, з нетерпінням чекаємо.

Принаймні я — точно.

Олесь Бережний. «Червоний Борщ». — Збірка новел. К.: Факт, 2007.