Близькість. Поет і режисер Вірляна Ткач: «Діаспора консервувала нашу культуру… Тепер настав час, коли Україна має підтримати своїх за кордоном»

Фестиваль української поезії, який відбувся не так давно у приміщенні Українського інституту Америки (фантастичній споруді у стилі французької готики, розміщеній у серці Мангеттена), Вірляна Ткач, режисер експериментального театру «Ля МаМа», присвятила скорому виходу у світ антології перекладів української поезії англійською мовою «В іншому світлі». Редактор книжки — науковець Ольга Лучук, яка у 2000 році спільно з Майклом Найданом упорядкувала двомовну антологію української поезії «Сто років юності». «В іншому світлі» вміщує переклади, виконані Вірляною у співпраці з відомою американською поетесою Вандою Фиппс. Вражаючий двомовний том на кілька сотень сторінок (майже двадцять років праці!) представляє українську поезію від Тараса Шевченка і Павла Тичини до сучасних авторів — Олега Лишеги, Аттили Могильного, Андрія Бондаря, Неди Нежданої, Сергія Жадана, Оксани Забужко та багатьох інших.

«Ми не знали, про що буде наша перша вистава»

— Вірляно, ви не лише чудово володієте українською мовою, а й знаєте поезію, історію, драматургію. Звідки ваше українство?

— Я народилася в Ньюарку, це місто неподалік Нью-Йорка. Закінчила коледж мистецтв, потім навчалася режисури в Колумбії, на курсах української в Гарварді.

А звідки моє українство? З родини. Багато чим завдячую своїй мамі, Олександрі Киселівській-Ткач, і своєму дідові. Дідо Кость Кисілевський, організовував українські школи. Ми читали разом із ним Тичину. Хоча цього поета всі тоді називали комуністом, у моїй родині на це інакше дивилися. Мене навчили любити поезію. Я захоплена була Тичиною.

— Ви — керівник мистецької групи «Яра», що є частиною експериментального театру «Ля МаМа». «Яра» робить вистави і на українські теми. Як виникла ідея використати український матеріал, що слугувало поштовхом?

— Сталося так… У Гарварді мене попросили на Літній українознавчій школі прочитати лекції про Леся Курбаса. Так і почалося — ми зробили зі студентами виставу на вірші Шевченка, які Курбас ставив у 1919 році. Загалом, ми з Ярою зробили вісімнадцять вистав за вісімнадцять років, на вірші багатьох поетів. До того я визнавала лише Тичину, дуже люблю його «Замість сонетів і октав». Молоді актори з Нью-Йоркського університету стали моєю трупою. Ми не знали, про що буде наша перша вистава. Я працювала в театрі «Ля МаМа» — але не робила нічого українського, працювала, наприклад, із матеріалом американських індіанців. А тоді вирішила зробити щось українське. Мистецький керівник театру Еллен Стюарт, почувши це, сказала — «Ну нарешті!» Витягнула зошит і запитує: «Як називається вистава?» А я собі думаю — як не скажу їй зараз назви, то не буде нічого, треба щось вигадати. І кажу — «Світло зі Сходу». — «В березні може бути?» — запитує вона. Я й кажу — може. Прийшла додому і вхопилася за голову: о Боже, як же це все буде! Одразу подумала про українську поезію —Курбас робив вистави з Шевченка. Перечитала весь «Кобзар». Треба було вибрати щось таке, що американська публіка зможе зрозуміти без пояснень усієї української історії. А тоді вирішила попросити студентів написати вдома на папері щось від себе, про те, що для них є суттю театру, що для них у театрі найважливіше, у чому вбачають своє завдання. Вони написали. Я сіла читати — і раптом відчуваю, що це щось знайоме! Я вже десь це бачила. А тоді зрозуміла, що то були щоденники Курбаса: його актори Молодого театру писали про те, що хочуть робити в театрі, відвідавши село й перебуваючи під враженням від прийому тамтешньої публіки. З того ми й зробили двомовну виставу. У ній актори спершу є самими собою, а потім — акторами Курбаса. Звучить поезія Шевченка, Тичини, Сковороди. В Україну поїхали 1991 року. Відкрили гастролі в день путчу у Москві. Показували виставу у Києві, Львові й Харкові — у тих театрах, де працював Курбас.

— Коли ми вирішили використати українську поезію для наших вистав, то планували знайти для тих вистав переклади. Особливо шукали Тичину, але переклади не звучали на сцені так, як нам би хотілося. Не тому, що погані переклади, а просто — не для сцени. Тому стали самі перекладати. Я співпрацюю з Вандою Фиппс, вона відома поетка. Переклади наші робимо для сцени, вони мають лягати на голос. Актори нам у цьому дуже допомагають. Переклади мають бути живі, а якщо актор затинається — то щось треба міняти. Наша антологія побудована за хронологією вистав, вміщені в ній переклади — ті, які ми використовували у виставах. Вірш повинен до мене говорити, бо якщо він до мене не говорить, то я його не перекладу. За римовані вірші ми не беремося.

«Українська культура — закрита…»

— Ваша книжка про бурятський шаманізм здобула чималу популярність, а серед ваших вистав є одна на бурятську тему. Яким чином це виникло?

— Майже випадково. Еллен Стюарт, мистецький керівник «Ля МаМи», одного разу сказала мені: «Твоя наступна вистава буде в Монголії». Все так і сталося. Зацікавилася культурою. До речі, Олег Лишега, чиї поезії ми перекладали, теж бував у Бурятії. Я поїхала в Сибір, мама плакала. Там ми працювали з бурятами, зробили виставу, видали книжку.

— У книжці — чудові світлини…

— Цей фотограф, Александр Хантаєв, насправді до того часу займався модою, фотографував моделей. А тепер його називають «той, що шаманів фотографує!»

— Фестиваль української поезії — подія незвична. Це справжній синтез, чи сплав, багатьох мистецтв. Чим для вас є такі заходи, у чому ви вбачаєте їхню роль і суть?

— Ідея поетичних інсталяцій виникла у мене так: я плавала в басейні і раптом наче почула голос, який казав — poetry installation, poetry installation… Тоді я розіслала листи митцям та поетам, і так ми створили цей фестиваль. Ми ввійшли в контакт із українською поезією, мистецтвом. Це американсько-укр аїнська культура або навіть американська культура українською мовою. Українська культура — закрита, з нею ніхто не входить у діалог. Ніхто про неї не знає. Україна, Уганда — плутають… Ось, наприклад, роздуми, чи матимемо ми свого лауреата Нобелівської премії… Але ж то — великий труд. Має тривати діалог, мають докладатися великі зусилля. Це не як грім вдарить із неба, це праця багатьох людей, у тому числі й підготовча праця. Мистецькі досягнення треба зробити доступними людям, читачам. Цей фестиваль — саме такий діалог, поезія і перекладна, і оригінальна — українська й американська. Хочу сказати, що у підготовці фестивалю мені дуже багато допомагали Тая Саламаха і Світлана Матвієнко.

— Зараз термін «діаспора» не всі розуміють однаково, багато хто асоціює його виключно зі «старою гвардією», із традиційним, багато в чому загумінковим підходом. Чим є діаспора для вас? Що ви вкладаєте у цей термін?

— Діаспора консервувала нашу культуру. Закручувала її у «банки». То було виправдано, але насправді — убивчо. Вільна Україна зробила так, що потреба консервування зникла. Громада діаспори почала розпадатися. Причина, з якої громада трималася купи, була політична, а не культурна. Тепер настав час, коли Україна повинна підтримати своїх за кордоном, а не навпаки. Громада вже не така, як колись, але все ще має зв’язки. А уряд має гроші. У Польщі, Чехії, Словаччині ставлення до питання діаспори серйозне. Вони влаштовують виставки, зустрічі. А в нас — ні. До речі, американці цікавляться своїм корінням. А той, хто знає своє коріння, хоче знати і про коріння інших. Вони хочуть про нас знати, аби лише ми могли з ними говорити. Тут це лежить дуже глибоко. Між ними та іншим світом немає таких бар’єрів. А інтерес до інших культур — дуже натуральна річ.

— А ви самі пишете вірші?

— Коли була в Україні, написала вірш. Але він не вписується в сучасну українську літературу, то є американська річ. Сталося це у Харкові. У будинку «Слово». Все було дивно — наче видіння: он Курбас готує виставу, тут Тичина читає вірші, там Хвильовий стріляється… Загалом, Курбас і Тичина — родина, нас в’яже не кров, а слово. Це те, що дали мені мій дідо і мама — можливість говорити з ними. Близькість… Мені кажуть іноді: «Що ти робиш із бідним Тичиною?» А я знаю, що йому би сподобалось! У нас із Тичиною — діалог. На цьому й базується велич мистецтва — скільки людей можуть із ним говорити!

ПОЗА КОНТЕКСТОМ

Фестиваль української поезії виявився незабутнім дійством на затишній, уже достоту міфологізованій численними відвідувачами кухні Вірляниного помешкання, розміщеного у старовинному «українському» кварталі Іст Сайду. Звідси колись починався заснований голландцями Мангеттен, тут лежить єдина на Мангеттені вулиця, що справді маркує схід і захід (інші вже просто геометричні лінії, а «схід» і «захід» — лише зручні назви: все, що праворуч від Пятої Авеню, — то «схід», а ліворуч — «захід»). Я потрапила на… репетицію — слухала вірш Сергія Жадана «Алкоголь» у перекладі Вірляни і Ванди. Двоє акторів мистецької групи «Яра», заснованої Вірляною, хлопець і дівчина, читали цей вірш двома мовами: Алісон Хірото — англійською, Тарас Березовський — українською. Вони витворювали одночасно і діалог культур, і зворушливий діалог закоханих, метафору самої любові, — адже навіть у її охоронному колі кожен із нас говорить своєю власною мовою, і розуміння приходить не зі слів, а із глибини переживання, передаючись «від серця до серця».

Власне, фестиваль виявився таки діалогом, чи, радше, полілогом багатьох сутностей, жанрів, сердець, текстів і націй: запрошені письменники — Аскольд Мельничук, Боб Голман, Ванда Фиппс, Василь Махно, Тамара Ганенко, Олена Дженнінгс — читали свої вірші; актори Яри пропонували міні-вистави на перекладені вірші українських поетів; художники, скульптори, фотографи і кінорежисери — Ільона Сочинська, Світлана Матвієнко, Катерина Немира, Джоел Шлемовіц та інші — презентували свої роботи, на які їх надихнули переклади, а музиканти — скрипалька Галина Ремез, бандурист Юліян Китастий — грали свої композиції. Мар’яна Садовська співала на вірші Тичини. Навіть таке мистецтво як кулінарія з’явилося на обрії, — Олеся Лев приготувала неймовірну тематичну вечерю, де кожна страва була насправді продовженням вірша. Витончена, артистична Вірляна, вбрана у чорне, спілкувалася з гостями і керувала дійством.

Вистави, створені Вірляною і мистецькою групою «Яра», — це оригінальні дійства, в яких актори інколи є й співавторами, в яких поезія звучить нарівні із історіями з життя та щоденниковими записами. До речі, одна з найцікавіших сценічних постановок «Лісової пісні» Лесі Українки («Лісова пісня Яри») належить саме Вірляні, а переклад драми був відзначений нагородою. Вірляну Ткач як митця не так просто контекстуалізувати, бо творить вона на перетині мистецтв, культур, мов і жанрів і цим — безмежно цікава й навіть, не побоюся сказати, провокативна. Кожен бачить її, так би мовити, «зі своєї ніші»: хтось — як режисера, хтось — як перекладача, ще хтось — як дослідника творчості Леся Курбаса чи шаманізму; хтось — як українку (недавно їй присуджено звання заслуженого діяча мистецтв України), хтось — як представницю нашої діаспори і, нарешті, ще хтось — як питому американку, ба навіть мешканку Нью-Йорка, цього світового міста з усім його барвистим багатством мов та культур, постійним рухом і перетіканням, цікавістю до Іншого і космополітизмом. Але якщо Вірляну запитати про неї саму, вона всміхається і каже так: «Ліпше писати про вистави, ніж про мене». По-моєму, це коротке речення представляє її повніше, ніж найдокладніші описи.