Відчайдушні домогосподарки, або Що таке «загальнолюдське»?

Огляд уже існуючих рецепцій книжки може виявитися дуже цікавим, хоча й необов’язково приємним досвідом. На презентації нових книжок Людмили Таран і Євгенії Кононенко сталося таке: якийсь сивий чоловік поважного віку раптом підвівся і заговорив про те, що, мовляв, із суто біологічних причин (менший розмір мозку) жінки ніколи не дорівняються до чоловіків силою творчого обдарування, а тому краще було би цим авторкам не «вихвалятися» фемінізмом, а сидіти вдома і вчитися у класиків. Опускаючи прикладну народну біологію і стандартне сексистське хамство (тут, як казала Соломія Павличко, ображає рівень діалогу), все-таки хочу докладніше зупинитися на симптоматичному звинуваченні у «вихвалянні» фемінізмом. Насамперед тому, що ці авторки зовсім не «вихвалялися» — навпаки, мова йшла про добротну, читабельну літературу, яка б не ігнорувала жіночого буття, але й не робила б на ньому ідеологічного акценту, — сказати б, нормалізовувала дискурс. Однак виступ несподіваного «критика» ще раз нагадав, як непросто контекстуалізувати авторку, котра «пише про жінок», не підпорядковуючись при аналізі її творчості законам «жіночого гетто» («о своём, о женском») і повсякчас пам’ятаючи, що жіноче — це теж загальнолюдське, хоча в онтологічному сенсі «бути жінкою» — зовсім не те саме, що «бути чоловіком».

У нас, правда, про це якось не люблять згадувати, слова «фемінізм» сахаються, а під «жіночим письмом» і «жіночими темами» розуміють низькопробні любовні романи. Ця невизначеність термінології мимоволі спонукає критиків (якщо такі знаходяться) до довгих, плутаних, часом гнівливих і необов’язково доречних роз’яснень: а спробуй-но «швиденько», «двома словами» поясни непідготовленій аудиторії, «що таке фемінізм»! (Заради експерименту: спробуйте пояснити «двома словами» який-небудь інший, добре відомий «ізм» — і неминуче наштовхнетеся на труднощі). А обійтися зовсім без цього слова на літеру «ф» — теж неможливо, бо як же тоді взагалі щось аналізувати, і для кого?

Мова піде про книжку новел Людмили Таран «Ніжний скелет у шафі» — ту саму, яка викликала таке обурення шановного сивоголового читача на презентації. Та на рецензію мене надихнуло аж ніяк не бажання ще раз, уже вкотре, взятися за невдячну справу роз’яснень і пояснень: однаково нашому загальному невігласт­ву навряд чи зарадиш переказуванням теорій або пристрасними запевненнями в тому, що феміністський аналіз — штука хороша і конче нам потрібна. Ні. Цього разу я нічогісінько пояснювати не буду, а перейду прямо до практичного аналізу, розглянувши під мікроскопом одну, на перший погляд, дуже простеньку і самозрозумілу річ: загальнолюдське, тобто те, у чому «жіночій літературі» якраз довгі роки й відмовлялося. І це проблема насамперед філософська, а вже потім — літературна. Я запитую себе — що ж таке «загальнолюдське»? Відповідь приходить сама собою: це прагнення пізнати себе, а через себе — світ. Формула, яку ми, здається, забули, перетворивши і літературу, і власну свідомість на гетто, витіснивши на маргіналії цілі пласти досвіду.

Доводилося читати статті, у яких автори звірялися читацькій масі, що на них твори про жінок, незадоволених своїм шлюбом (зокрема й новели, які належать перу Л. Таран), наганяють нудьгу. Ще одна рецензентка творів Люд­мили Таран, цього разу «онлайно­ва», нарікала на те, що, мовляв, навіщо нам читати про якісь далекі від нас гризоти «домогосподарок, котрим до того ж під п’ят­десят». Проблема явно виходить за межі «фемінізму», бо ж не лише гендер, а ще й вік та соціальний статус виступають чинниками у процесі маргіналізації певного суспільного (і літературного) досвіду. Вся річ у тому, що «жіноче» і так завжди вважалося не «загальнолюдським», а як­що додати сюди «вікове», та ще й «вікове жіноче», і соціальне — «домогосподарки» й навіть «шлюб­ні дружини», — то вийде щось, далебі, таке страшне і таке «ненормальне», що годі собі уявити! Можна тільки гадати: чи така дискримінація тем і досвідів — тимчасове явище у контексті нашої молодої національної літератури, трохи перевантаженої здоровою інфантильністю, — адже ні для кого не секрет, що у всіх на слуху лише імена п’яти-шести «розкручених» двадцяти- і тридцятилітніх літераторів, «психологічні проблеми» героїв яких, як влучно зазначив один видатний літературознавець, легко улягають у схему «про­кинувся, покурив, сходив до туалету». Чи, може, це даються взнаки десятиліття нашої ізоляції від сучасних тенденцій відчитання літератури, різної літератури? Це ж не англомовне море, де були і є, наприклад, Еріка Джонг, Маргарет Етвуд, Тоні Моррісон або й цьогорічна нобелівська лауреатка Доріс Лессінг, у яких — мільйони читачів (і тисячі кри­тиків та дослідників) і кому, вочевидь, ні стать, ні вік не завадили стати впізнаваними. А це вже вселяє надію — отож рано чи пізно відчайдушні домогосподарки жіночих романів та оповідань і в нас здобудуть статус теми, ідеї, частини людства, зрештою, літератури… (потрібне підкреслити).

Із особистих розмов із Люд­милою Таран, як і з її публікацій та проектів (варто назвати збірник статей «Жінка і чоловік: долаючи стереотипи», дослідження сучасної жіночої прози «Жіноча роль», проект «Жінка як текст: Емма Андієвська, Со­ломія Павличко, Оксана Забужко: фрагменти творчості і контексти») я знаю, що їй надзвичайно близька гендерна проблематика, що її цікавить феміністська літературна критика і література, творена жінками. Більше того, Людмила Таран завжди наголошує, що «гендерну» проблематику треба зробити звичною для читача, впізнаваною, «читабельною». Тому пані Людмила й вирішила видати у «Дулібах» збірку новел «Ніжний скелет у шафі», аби «привчити» читача — можливо, навіть «масового», «не-елітарного», — до «жіночих» тем. Аби засвідчити ще і ще раз, що теми ці — не більше й не менше як загальнолюдські.

А вперше я прочитала прозу Людмили Таран в антології «Не­знайома», укладеній Василем Га­бором (скільки авторок заочно, а потім і «очно» перезнайомилися між собою завдяки цій антології, де їх зібрано під однією палітуркою, — це окрема тема). Дві новели, вміщені у «Не­знайо­мій» («Со­нет про себе, роз­лучену і розчулену» та «Кремовий період: реабілітація тіла») вразили мене насамперед своєю безстрашністю: це було надзвичайно «тілесне» письмо — про місячні, про вікові зміни, про переживання насолоди. «Бачу її, матку, всередині себе, ізсередини, вистелену темно-вишневим оксамитом, лискучим від пульсуючих судин»… Це було те «жіноче письмо» («еcriture fеminine»), про котре Елен Сіксу у «Сміхові медузи» казала — «жінка повинна кинути себе у текст, виписувати своє тіло», не боятися пірнати глибше і глибше, тому що наше тіло відчужене від нас, а ми — від нього. Жінок-бо вчили, що вони здатні пройти шлях пізнання, лише відмовившись від тіла… Попри показну «відвертість» нашої сучасної літератури, таке письмо для неї — річ нова, воістину «незнайома». Я з нетерпінням чекала на збірку, і коли вона нарешті вийшла — не розчарувалася. Людмила Таран сміливо і майстерно виписує тілесний жіночий досвід, буття-у-тілі, — це і вже згадуваний «Кремовий період…», і «Ніжний скелет у шафі», і «Sturm und Drang». Новела «Звичайна історія» — на перший погляд, справді звичайна «сільська» історія, проте незвично «тілесна», без тієї стерильної народницької «цнотливості» і заперечення тіла, які були притаманні як романам доби соцреалізму, так і багатьом творам дорадянського періоду.

Але, як на мене, найцікавіші у Людмили Таран — достоту макабричні, нутряні оповідання із царини жіночої сексуальності. Наприклад, «Колекція коханців», ціле психоаналітичне дослідження — точне і безжальне. Героїня Дарка збирає у магічний альбом своїх… коханців. Не світлини, а саме чоловіків, тобто радше крихітних голих чоловічків, безборонних перед величною і прекрасною господинею. Ця трохи садистична, владна господиня живе в кожній із нас, але мало кому стає відваги в цьому зізнатися: це ж уже не звичний і затишний дискурс Берегині та жіночих журналів, земного соціуму чи розважального чтива, — ні, це глибоководний світ підсвідомості, тут зовсім інші закони, тут панують химери і фантазії, через аналіз яких єдино й можна по-справжньому себе пізнати. Разом із персонажами ми опиняємося у якомусь альтернативному, достоту сюрреалістичному просторі, світі-як-сні, де матеріалізуються страхи і бажання. Цей сюжет сильно відрізняється від стереотипних історій про хижих, владних «відьом» із бульварних видань чи нескінченних серіалів: тамті здатні вгатити купу енергії лише на те, аби за будь-яку ціну здобути чоловіка, таким чином продемонструвавши свою справжню потребу (згадати хоча б міф у стилі Д. Г. Лоуренса про те, що кожна феміністка — просто незадоволена жінка, котрій бракує сексуального гіганта в ліжку!) Ні, Дарка Людмили Таран — зовсім інша парадигма. До неї взагалі не підступишся з інструментарієм звичних моральних оцінок «добра-погана», тут потрібен аналіз складніший і багатогранніший.

Висвітлює Людмила Таран і ще одну надзвичайно болісну й «занедбану» тему — стосунки батька і дочки («Зустріч після польоту», «Дзер-коло»), кон­флікт, практично не виписаний у нашій культурі (і літературі), ба навіть нею не помічений. Зага­лом, це тема, цілковито «невидима» і в парадигмі класичного фрейдизму, який концентрувався в основному на проблемах чоловічої соціалізації (наприклад, Едиповому комплексі), залишаючи жіночу десь на маргінесі (як­що ми й чули про комплекс Електри, то завжди якось побіжно, як про додаток до Едипового, «домінантного»). Ми можемо навіть не усвідомлювати, як глибоко в нас живуть ці парадигми і як складно вийти за їхні межі й почати виписувати себе, свій власний (жіночий, загальнолюдський) досвід. І феміністський психоаналіз — зокрема, праці американського психоаналітика Джессіки Бенджамін, яка чимало писала про «місце дочки», «віч­ної дівчинки» при владній батьківській фігурі, — один із теоретичних підходів, із допомогою якого було б дуже цікаво аналізувати прозову творчість Людмили Таран.

І, звісно, переважна більшість героїнь — ніякі не «домогосподарки», а звичайні українські (чи ще радянські) жінки, які тягнуть на собі роботу-чоловіка-дітей-дім-професійну кар’єру. Хоча все-таки, мабуть, не варто зводити їх до «спільного знаменника»: новели-бо надзвичайно різні — і за тематикою, і за вибором «голосу» оповідачки, і за сюжетним наповненням, і, що найголовніше, за рівнем відкритості. У мене навіть промайнула думка, що ця збірка — певний експеримент, задуманий автором: зібрати під однією обкладинкою якомога більш відмінні між собою твори — і «високовольтні» психоаналітичні новели, і ті, в яких прописується тілесний досвід, і більш традиційні за композицією чи за тематикою «житейські історії», такі як «Склянка чаю», «In Venus veritas», «Адіпінка», — аби кожен із (дуже різних) потенційних читачів знайшов щось для себе. Напевно, такий підхід у чомусь себе і виправдовує, але, як на мене, від нього трохи потерпає-таки цілісність збірки, тому що «житейські історії» не завжди співзвучні глибоким «пірнанням» у підсвідоме. Можливо, матеріалу вистачило б не на одну, а на цілих дві збірки. Але то вже воля і вибір автора. Зрештою, спектр «жіночих» тем — і тих, на які вже написано чимало (проте переважно не в нашій літературі), і тих, що наразі є авторськими одкровеннями — наведено досить широкий. З них виберуть щось для себе і читачі, для котрих навіть фемінізм Ольги Кобилянської з її «жінка має бути сама собі ціллю» — все ще нова й незнана сторінка (а завдяки (до) радянській офіційній літературній політиці, якраз питомо «жіночі» теми цієї письменниці загалові відомі мало), і читачі, котрі вже мають потужнішу «артпідготовку»; і ті, хто просто хоче почитати щось цікаве та вдумливе, не розбираючи чтиво «по кісточках», насолоджуючись сюжетами і стилем.

… Загальнолюдське — це повсякчасне відкриття своєї внутрішньої свободи. Не покликатися на готові парадигми. Всупереч нав’язливим стереотипам, згідно з якими право говорити належить не всім. Писати себе, із себе, про себе. Побожно й послідовно, — і за тобою, за твоїм письмом проявляться універсальні матриці. Саме так пише Людмила Таран. Навіть коли мова йде про «домогосподарок».

Людмила Таран. «Ніжний скелет у шафі»: збірка новел, видавництво «Дуліби».