Російський дім з усіма зручностями

Звісно, не змовляючись, два столичні театри випустили нещодавно дві прем'єри за мотивами великої російської класики. Назви так чи інакше вкорінені у творчий світ К. С. Станіславського (150-річчя якого днями врочисто відзначили нинішні московські згубники його Системи).

Отже, у Київському театрі драми та комедії на Лівому березі Дніпра - "Опискін. Фома" ("Село Степанчиково та його мешканці") Ф.Достоєвського. А в Київському театрі юного глядача на Липках - "Вишневий сад" А.Чехова. Як відомо, обидві назви червоною ниткою прошивають творчу долю великого реформатора. Втім, це лише формальний привід поговорити про наше життя в мистецтві.

До "Села Степанчикова" К.Станіславський звертався двічі. Уперше -1891 року в "Обществе искусства и литературы". І сам же Костянтин Сергійович грав полковника Єгора Ілліча Ростаньова. А вже в 1917-му на сцені МХТ він мучився над цією самою роллю (і над новою виставою), але не все складалося. Тоді В.Немирович-Данченко буцімто "попросив" колегу-пайовика з ролі. І призначив на цю саму роль іншого. Станіславський дуже переживав, оскільки намагався в ті часи на основі тексту Достоєвського знайти нові підсвідомі акторські імпульси в розкритті як образів, так і теми. Класик убачав у сюжеті "Села Степанчикова" "комедію духу". І, як свідчать історики, був дуже захоплений не стільки самим Фомою, скільки описками й помилками - свого роду збоєм "системи" різних людей із цієї ж повісті, які прийняли на віру
несосвітенне глупство й святенництво такого собі російського Тартюфа - підленького дармоїда, досвідченого маніпулятора.

Власне, даний мотив у Достоєвського - маніпуляція людьми - як ніколи сучасний і актуальний. Подібне спостерігаємо майже щодня, у передвиборний період особливо. І, можливо, переважно саме ця підтема найбільше й захопила режисера Олексія Лісовця, коли він тільки зібрався перечитати "Село Степанчиково" на новий лад, але з висновками - все тими самими.

Отже, живуть собі не тужать досить милі російські люди. Усередині якогось єдиного "російського дому". Така собі "єдина Росія", тільки в скромних сценічних масштабах. І в це ніби безневинне товариство мирних обивателів вторгається "вірус" - пройдисвіт, лицемір Фома Опискін, який видає себе за такого собі праведника-святошу. Він і перетворює життя цього "російського дому" на божевільню. Не завжди дурні, а подеколи навіть освічені люди підкоряються його маніпуляціям подібно до безсловесних оркестрантів великого симфонічного оркестру, які тільки й чекають, коли ж одержимий диригент вознесе над головою свою чарівну паличку... І тоді вони всі скопом гратимуть, підкоряючись його жестам, перетворившись на божевільний тоталітарний оркестр, музика якого, згідно зі сталінськими рецензентами, більше скидається на сумбур.

Для О.Лісовця, як на мене, у цій постановці важливий не стільки "часовий зсув по фазі" (а дія оповідання Ф.Достоєвського в його виставі розгортається в період розквіту хрущовської відлиги, коли Сталіна вже немає, але безумство його живе; коли герої хизуються в штанях-блузках-сукнях, які нам упам'ятку за фільмами "Висота" або "Весна на Зарічній вулиці"). Для режисера, мабуть, справді принциповий цей лейтмотив у його виставі - божевілля... Не скажу, що буйне, оскільки божевілля може бути й тихим. І хіба не латентні "сумашайки" часто непомітно вершать наші долі?

Отже, Лісовець за допомоги художника О.Луньова немовби в білий саван одягає сцену театру і переміщає нас у тиху заводь радянського санаторію, а якщо придивитися уважніше - божевільні. Відразу впадає в око двоповерхова будівля, вікна якої наглухо забиті-замуровані (щоб не втікли, гади). А лавочка й поготів на смерть приварена (щоб не зірвали, психи).

Порадіємо, що не тільки прибалтійські театральні режисери зі своїм жовчним поглядом на російське життя можуть бути великими оригіналами в трактуваннях російської класики... Дехто з наших теж не відстає. Що характерно: і мешканці дивного "російського дому" з усіма зручностями поводяться відповідно. Злегка естрадна гра деяких акторів надає виставі справжньої і доречної в цьому випадку трагікомічної пікантності. Злегка карикатурні контури деяких образів виявляють у героях те, що й потрібно в них виявити (при поставленому завданні). Є помітно неадекватний поручик Мізинчиков (Михайло Кукуюк) - той іще пацієнт. А ось, будь ласка, несповна розуму красуня Тетяна Іванівна (Тетяна Круликовська). Або жалюгідний паяц - провінційний чиновник Єжевікін (Володимир Задніпровський). Або чудесна Обноскіна (Олеся Жураковська). Кого б із пацієнтів не забути? Захоплена й одержима переспіла дівиця Перепелицина (Світлана Орличенко). М'яка, добра, світла, якась чеховська дивна людина Ростаньов (чудова роль Анатолія Ященка). Справжній фантом цього дому - шалений дух божевілля, віртуозний лакей Відоплясов: його чудово грає Віталій Салій (хоча й маленька, але одна з найкращих ролей у багатонаселеній виставі). Прийшлий молодий чоловік Сергій (відмінна робота Андрія Ісаєнка), побачивши цю дружну веселу компанію, ледь сам тихо не божеволіє...

…Та що ж з усіма вами сталося?! А це й повинен безмовно-врочисто вигукнути сам режисер, який розсадив своїх пацієнтів на стільчики й примусив їх усіх "внимати" благодурощам Фоми.

А оте й сталося! Повне затьмарення часто находить і на окремо взятий дім, і на різних його мешканців, коли чужа воля паралізує людей, блокує їхню свідомість, стирає залишки звивин і перетворює з вигляду комфортний совдепівський санаторій на справжнісіньку Глеваху.

У цьому сенсі досить хитро й двозначно вирішено образ самого пана маніпулятора - Фоми Опискіна. Можна по заслузі оцінити дотепність режисера й актора Льва Сомова, які представили нам аж ніяк не виплодок пекла чи тартюф-кафкіанську нечисть (цілком, до речі, очікуваних). Вони виводять на підмостки (це мій суб'єктивний погляд) такого собі російського акторчика Cчастливцева, який ніби зазирнув у дім Достоєвського прямісінько з лісу Островського. Й обидва - актор і режисер - немов у науку нам безмовно-лукаво цитують Лермонтова: "Поверь, ничтожество есть благо в этом свете!".

Сомов грає свою "нікчемність" як і належить: захоплено й емоційно, виправдано екстатично й артистично. Пам'ятаю, цей самий "архетип" був розіграний Олексієм Грибовим (існує телезапис вистави МХАТу 70-х): пом'ятий життям літній резонер, який хапається за останню соломинку в домі полковника. А Сергій Юрський і нині грає Опискіна в "Театре Моссовета", і ще наприкінці 90-х мені було видіння на цій постановці, ніби у світ Достоєвського проник списаний у запас авантюрист Остап Бендер із чорно-білого фільму М.Швейцера.

При всьому цьому київський Фома вже не бозна-яке зло! Просто в цього прийшлого гордяка й мрійника лицедійське нутро - от він і впивається своїми інтермедіями, виставами й творчими експериментами, граючи їх перед мешканцями "російського дому". А потім, зрозуміло, й сам загрався. Забрехався. Але річ, як виявилося, не тільки в ньому самому чи в його рольових іграх, а в усіх тих, хто готовий піддатися й віддатися першому-ліпшому маніпуляторові.

Отже, в цьому смисловому повороті О.Лісовець правильно відчув давню муку Станіславського, побачивши корінь зла не стільки у Фомі, скільки в його "вірнопідданих". Повторюся, ідея ця важлива - як сьогодні, так і за всіх часів актуальна. І, може, навіть добре, що у фіналі режисер вирішив обійтися без "викривального" трюку і не став виводити на сцену санітарів у білих халатах, аби втихомирити "пацієнтів Достоєвського". Вони й так тихі божі люди. Ну що поробиш - затьмарення!..

* * *

З дому для божевільних перенесімося в дім дитячий. У "Вишневий сад". На сотні гектарів, оплаканих Чеховим і Станіславським.

Режисер Віктор Гірич у Київському театрі юного глядача на Липках не погрішив проти істини, побачивши в маєтку Любові Андріївни Раневської один великий спільний дитячий майданчик. Адже роки минули. Герої виросли. А дитинство дражнить, вабить, обпікає. Захоплює колишніми бешкетними іграми...

Буває, наші дитячі театри, підтягуючись до Чехова, здрібнюють його або по-тюгівськи спрощують. У цьому випадку пан Гірич, сховавши в бороді свою сардонічну посмішку, натякає: а де ще, як не в дитячому театрі, розповісти про дитячі незжиті комплекси чеховських героїв? Про їхні міражі, вподобання, забави?

Усе це так... І театральні слідопити побіжно можуть згадати навіть ключову сцену в Стрелера, коли його герої, розчахнувши стару шафу, буквально "впали жертвами" під вантажем своїх дитячих іграшок, дитячих образів та ілюзій...

Словом, у Київському ТЮГу таки "дорослий" Чехов. Без будь-яких поступок з огляду на традиційну адресну аудиторію цього театру. Уже перша сцена, яка тільки ледь-ледь відкриває сценпростір, викликала в моїй душі схлип. Усе завішено свіжовипраними простирадлами у квіточку (надалі ці простирадла перетворяться на екрани)... Але ж правий художник Михайло Френкель, ой як правий - тільки так і зустрічають панів з Парижа. Заздалегідь підготувавшись, виправши білизну з їхніх спалень. Чинно розвісивши простирадла-пелюшки між вишневих стовбурів панського саду. Пани мають спочивати на чистому. На свіжому. Вони мають повернутися в те своє колишнє дитинство, де запаморочував вишневий цвіт та п'янила панська чистота у вітальнях і спальнях. Тепер, звичайно ж, усе не те. "Опустел наш сад, вас давно уж нет..." І Раневська Любов Андріївна (Анжеліка Гірич) повертається в милі серцю місця саме як у велику напіврозорену дитячу кімнату з різними пошарпаними ширмами, старими килимами, дитячими іграшками. А коли брат її Гаєв (Олександр Ярема), осідлає іграшкового коня, це зовсім нікого не здивує, бо в цьому домі, затремтівши, опритомніло дитинство, і всі чеховські герої, як у вир із головою, у це дитинство впали. Лопахін (Олександр Зіневич), здається, захоплений не стільки винищенням вишневого саду заради дачних ділянок, скільки своїми юнацькими мріями про недосяжну пані. Аня (Катерина Савенкова) і Варя (Інна Бєлікова), мабуть, і зовсім не виростуть ніколи, а так і залишаться безтурботними щебетливими дівчатками, закоханими в маму, у свої мрії, у свої іграшки. Коли в помешканні з'являється химерна паризька світлоустановка, яка демонструє на великому екрані зображення із заморського життя, обидві вони немов поринають у дитячий кольоровий сон: мрії, сльози, фантазії, далекі країни... І вже таким собі "піонервожатим" виглядає Фірс (Леонід Марченко), котрий суворо поглядає у бік бешкетників і дратується подеколи від їхніх витівок.

Сценічний час і сценічний простір режисер Гірич і художник Френкель ніби підганяють під важливу для себе ідею: усе тлінне, як ці килими, і швидкоплинне, як річка часу, і тільки в забутті дитинства, яке несподівано нахлинуло, вивільняється енергія людини й розкриваються її характер і вдача... Тому й Раневська тут злегка декадентська штучка, жінка-дівчинка - трепетна, пікантна, елегантна. Здається, в якийсь момент вона просто зобов'язана вимовити ахматовське "Я пью за разоренный дом, за злую жизнь мою, за одиночество вдвоем, и за тебя я пью…", - маючи на увазі, звісно ж, свого паризького коханця. І зовсім не про батьківщину чи винищуваний сад усі її помисли. Для неї важливіша мить захоплення давно розталим дитинством і легкий дотик до давнього прекрасного міражу.

Тему дитинства і тему конкретного дитячого театру режисер Гірич - несподівано для мене - "закільцював" у чеховському персонажі, який ніким раніше не був завважений. Це образ перехожого... Щойно виходить на сцену в цій ролі жива легенда ТЮГу, талановита, ексцентрична Людмила Ігнатенко, котру багато хто не розуміє, як у моїй душі знову чується той самий "схлип"... Таки взяли за живе. Проходячи сценою та щось щебечучи, ця акторка крейдою долі окреслює лінію такої собі заблудлої клоунеси, можливо, феллінівської Джельсоміни з фільму "Дорога", яка заблукала в диких російських краях...

Якісна відмінність цього "Вишневого саду" на сцені ТЮГу в тому, що глядач його чує і слухає. Жодна людина не пішла після першої дії. А для Києва це майже перемога.

І ще одна відмінність цієї постановки - відчайдушно простодушна чесність... От вирішив режисер здатися на сцені грайливим, розкутим, безпосереднім, бешкетним... Він і не зупиняється на досягнутому. Монтаж сцен стрімкий, навіть хвацький - і все це з метою втримати увагу. Іноді, щоправда, він перестарається зі сценічними ефектами та інтермедіями, які з боку видаються надмірностями. Хоча зрозуміла річ: у ТЮГах треба займати всю трупу, і, вочевидь, саме тому на сцену вивалюється фантомний загін французьких танцюристів з "Мулен Руж". Подібне, як на мене, обтяжує дію, оскільки у виставі склалися головні пазли - сентиментальність, дитяча зворушливість і розкутість, розчулювальна оповідальна сценічна інтонація. Зізнаюся чесно, якщо порадити, який із двох "садів" вибирати - у Російській драмі чи в ТЮГу, то, звісно, краще сюди. Тут у рази менше народних артистів, але трепету, фантазії та чесності набагато більше...

* * *

І насамкінець ось іще в чому зізнаюся... Найбільше ненавиджу (зрозуміло, крім війни, чуми та примари фашизму) таку нову манеру російської акторської гри, яку регулярно спостерігаю в багатьох виставах московських колективів. Це коли до глядача-критика ставляться поблажливо, бундючно, чванливо, представляючи на сцені насамперед себе, медійного, а не конкретний художній образ у сценічному творі. Ця манера особливо вирізняє нинішній склад МХТ (який поза системою Станіславського). Отже, повірте, ми не завжди мусимо плакати - дивлячись на те, як добросовісно, захоплено і, повторюся, чесно й творчо працюють сьогодні багато київських артистів, які не до кінця розбещені серіалами, розумієш: є привід пишатися. Цінність "Опискіна. Фоми" - у дивовижному акторському ансамблі, де кожен знайшов своє місце. Особливість ТЮГівського "Вишневого саду" - у спробах цей ансамбль склеїти, створити (і багато що вдається!). Отже, не проминайте два "російські доми", Достоєвського і Чехова, прислухайтеся до їхнього слова золотого...