Равлик відповзає на захід

Ніколи не рецензував ще не друкованих текстів. Щоб і без видавництва, і без зазначення накладу, і без дати підписання до друку, і без передмови… Одне слово, без усього того, що робить текст твором, людину, котра пише, — письменником, а читача — споживачем. Не рецензував і не хочеться. Бо що таке рецензія, як не накидання свого бачення? Бачення в чомусь протокольного, в чомусь заздалегідь провального, бо жанрово лімітованого, а тому — вимушеного. Тим більше коли йдеться про тексти письменників, яких ти по-особливому, не побоюся цього слова, цінуєш.

Маю на увазі щойно написаний роман Сергія Жадана «Депеш Мод», який потрапив до мене на жорсткий диск природним шляхом, тобто електронною поштою, і був за кілька годин запойного читання без права на вечерю безжально мною поглинутий. А потім було публічне читання в Могилянці, де змішалися в купу задоволено-захоплива реакція прихильників і скрушно-повчальні нарікання противників-моралістів, які, на жаль, побачили в цьому тексті лише пейоратив, мізантропію, сатиру і стьоб. Перші нічого не шукали і знайшли, а другі наполегливо намагалися знайти, але не почули. Зрештою, на те він і справжній текст, аби викликати діаметрально протилежні враження. У мене ж — власні «порахунки» з романом «Депеш Мод».

Дія твору відбувається у червневу триденку далекого 1993 року. Сюжет схематично такий: троє друзів мусять терміново знайти четвертого, який зник у невідомому напрямку, і повідомити його про самогубство вітчима. Вася Карбюратор повинен встигнути на похорон. Але головне тут не сюжет, бо насправді не важливо, встигне він чи ні. Задоволення розсіяне в самій формі тексту, що одночасно нагадує то сон травокура, то плювок, то стару радіолу. Секрет роману — в артикуляції оповідача, його переконливому простуванні крізь себе і свою пам’ять. Це як у Джойса. Іноді мені здається, що весь «Улісс» писався заради останньої частини — монологу Моллі Блум. «Депеш Мод» писався «по пам’яті», яка виявилась мстивою і пряною, як запах купонокарбованця в руках студентика-ангела.

Знову маємо текст про дев’яності та з дев’яностих. Але всі ці «портрети покоління» і «духи епохи» — лише на поверхні ландшафту. Трохи глибше — гостре переживання живого життя і його чудернацьких проявів, явлених у фізіологізмі мовленнєвих фігур, дотепних діалогах, галюцинаціях і одкровеннях. Ще глибше — віра, про яку так вперто мовчали більшовики (тобто більшість) і так яскраво заговорив Жадан. Віра опортуністична й ревізіоністська, нелінійна й неканонічна. Це не віра неофіта і не віра фітотерапевта в цілющість кожної билинки. Жаданова віра постає то всупереч, то завдяки, то заради. Всупереч відчаю і безвиході. Завдяки стоїцизмові та надії. Заради чогось невидимого і непевного, але життєво важливого. Заради бажання не стати «гарматним м’ясом» епохи, пройти через неї й опинитися в іншому часі. Зберегти щось дуже важливе всередині себе. Мабуть, оцього «заради» все-таки найбільше. Віра чиста, бо безкорислива, стихійна й неадекватна, а тому — чесна.

Найбільше зачаровує інтонація — фірмова ознака Жаданового стилю. Чудернацька суміш дотепності, скепсису, гіркої іронії, задерикуватості й мудрості. Саме інтонація приводить у дію механізми оповіді, саме завдяки їй починає відбуватися текст. Жаданові вдається надто легко поставити голос, так само легко, як це вдалося Л.-Ф.Селіну в «Подорожі на край ночі», Венедикту Єрофєєву в «Москва-Пєтушкі» чи Кристіану Крахту у «Фазерланді». Це так само легко, як просто почати говорити, випити склянку води чи вийти з дому. Однак легкість — або вона є, або її немає. «Просто вчишся писати, вчишся писати просто», — легше й не напишеш, глибше не скажеш. Жадан не знає «як». Він спочатку робить крок, як самурай, завжди вибираючи смерть. Символічну чи реальну — неважливо. «Депеш Мод» — це ода самоцінності руху, «ще на кілька міліметрів, без жодної мети, без жодного бажання, без жодного сумніву, без жодної надії на успіх». Незалежно від того, яке життя вибирає нас, хоч нам завжди здається, що його вибираємо ми. Равлик відповзає на Захід.