Про що "мовчить" українське кіно

Нещодавно в офіційній ретроспективній програмі Міжнародного кінофестивалю у Карлових Варах, за поданням Національного центру Олександра Довженка, були презентовані ранні фільми Кіри Муратової (їх відреставрували 2011-го та 2012 р. на базі Центру Довженка) та Національної кіностудії імені Олександра Довженка. І це не єдиний інформаційний привід говорити про "знайдені скарби" Довженко-центру. Адже в Одесі в червні відбулися "Німі ночі", де успіх мала маловідома німа стрічка Миколи Шпиковського "Хліб", щойно

реставрована центром. Кіноексперти прирівнюють цей твір за його художніми достоїнствами до славетної "Землі" Олександра Довженка.

А незабаром - грандіозний фестиваль німого кіно в містечку Порденоне Le Giornate del cinema muto (Pordenone Silent Film Festival), де національну кінопрограму презентують під назвою "Українське диво" (IL MIRACOLO UCRAINO, форум відбудеться 5-12 жовтня). І до затвердженої програми ввійдуть стрічки "Арсенал", "Земля", "Сумка дипкур'єра", "Два дні", "Нічний візник", "Хліб", "Шкурник", "Боротьба велетнів").

Тобто шедеври і маловідомі артефакти українського німого кіно… Яке, нарешті, "заговорило". Завдяки подвижницьким і часто альтруїстичним зусиллям працівників Довженко-центру.

Один з очільників цього напряму - Іван Козленко, заступник генерального директора. В інтерв'ю DT.UA він розповів про маловідомий "Хліб", відому Муратову та справжню сенсацію, яка очікує глядачів на осінньому київському кінофестивалі "Молодість".

- Іване, у Карлових Варах ви презентували досить відомі відреставровані фільми Муратової. Але, можливо, у реставраційному доробку є ще твори відомих режисерів, які свого часу були не оцінені критиками й глядачами?

- Поки що відреставрували всі фільми Кіри Муратової радянського періоду. Починаючи з картини "Біля крутого яру" до "Астенічного синдрому". Всього - вісім стрічок.

Програма реставрації - це також спроба отримати вихідні матеріали фільмів, яких у нас в Україні немає. Не всі, але бодай деякі.

Нам вдалося відтворити прекрасний фільм Абрама Роома "Суворий юнак"/"Строгий юноша" (1935) за романом Юрія Олеші "Заздрість".

Це просто геніальна річ. Відомо, що сам Юрій Олеша брав участь у зйомках.

У нас є усталений "канон" українського кіно. На кшталт "Тіней…", "Білого птаха". Словом, поетичного кіно. Це прекрасні фільми. Але варто посилювати й "урбаністичну" складову вітчизняного кінематографа.

- Наші одеські колеги захоплено переповідали, як тепло приймали глядачі "Німих ночей" маловідомий фільм Миколи Шпиковського "Хліб". Фільм "Шкурник" того ж таки режисера, на думку багатьох критиків, став однією з головних подій минулорічного кінофестивалю "Молодість"…

- Микола Шпиковський незаслужено забутий. Він був режисером комедійного жанру, міщанських комедій. Але з тих усіх речей зберігся тільки "Шкурник". В Одесі на фестивалі "Німі ночі" ми показали його "Хліб" 1929 року, який він знімав паралельно із "Землею" Олександра Довженка. Та сама тема - колективізація. Вдаючись до новаторського монтажу, Шпиковський створює авангардистський твір на неймовірно простому сюжетному матеріалі. Це геніальна картина, що ставить режисера поруч з Олександром Довженком. Операторська робота Олексія Панкратьєва вражає: панорамні, замислені довгі плани чергуються з динамічними графічними композиціями, тлом яких виступають земля і небо, підносячи побутову тему сівби та збирання врожаю на епічний рівень.

Тобто, це виважена й художньо збалансована картина.

Наголошую - естетично, філософськи і художньо "Хліб" складає пару з довженківою "Землею".

На фестивалі ми його подали в супроводі медитативної музики білоруського бенду Port Mone.

В оригіналі картина йде
29 хвилин із прискоренням
(16 кадрів на секунду). Ми відтворили нормальну швидкість прискорення і довели хронометраж фільму до 44 хвилин.

…Узагалі, це хибне уявлення, що німі фільми відтворювались "із прискоренням". Тогочасні кінопроектори проектували 16 кадрів на секунду. Зараз немає таких проекторів, а тому при нині стандартному відтворенні 24 кадри на секунду рухоме зображення фільмів спотворюється. Втім, прискорення доречне в комедіях. І тоді ми його не виправляємо.

- Власне, що може сьогодні "зачепити" у сюжетній лінії фільму Шпиковського?

- Це історія про колективізацію. Про те, як червоноармієць Лука повертається в рідне село після Громадянської війни і береться створювати там колективне господарство. Землю для цього господарства відбирають у "куркулів", посівне зерно - в городян ("міщан"). Основний конфлікт - по лінії боротьби з куркулями, додатковий - протистояння головного героя із власним батьком. Старий не вірить, що крадене зерно зійде на краденій землі. Та коли воно таки сходить, батько стає на бік сина - бо переконується: заради спільного блага можна порушувати писані й неписані закони.

"Хліб" демонструє "совєтизацію" села досить жорстко. Фільм, справді, подекуди видається антирадянським. Хоча автори, звісно, не мали на меті нічого подібного.

У березні 1930-го "Хліб" зняли з прокату з мотивацією: "Картина дає хибне уявлення про боротьбу за хліб. Середняк з картини випав повністю. Період відновлювальний (обмеження куркуля), відносне економічне укріплення куркуля (НЕП), класова боротьба, підготовка політичних передумов для ліквідації куркульства і колективізація (індустріалізація) - все це випало з картини".

- Не можна оминути тему Кіношевченкіани. Напередодні 200-річчя від дня народження українського генія. Наша газета повідомляла, що Довженко-центр готує пакет відреставрованих фільмів про Шевченка і за мотивами творів Тараса Григоровича. Кажуть, серед них фільм Чардиніна з Бучмою в головній ролі…

- Німий фільм Петра Чардиніна 1926 року "Тарас Шевченко" було відреставровано на базі Кіностудії Довженка ще 2011 року. Це серйозний байопік. З Амвросієм Бучмою в головній ролі. Актор здійснює справжні "тілесні" трансформації відповідно до театральної концепції Леся Курбаса.

Проте в деяких сценах Бучма переграє, особливо там, де Шевченко ще юнак. Актору тоді було вже під 40, тому гра виходить манірна.

Дві серії із загальним хронометражем три години. Фільм занадто ілюстративний, драматургічно недосконалий. Хоча художником картини виступив Василь Кричевський, а консультантом - академік Сергій Єфремов. Який, утім, картину розкритикував у своїх щоденниках. Це була "експортна" картина, яку радо приймали в емігрантських колах.

Коли в лютому 2012 року робили ретроспективу режисера Чардиніна (до його 140-річчя) в кінотеатрі "Жовтень", демонстрували картину звичайній, не "кінознавчій", аудиторії. Тому фільм довелося скоротити. Зробили з нього півторагодинне кіно, вилучивши деякі епізоди, - власне, картина й складається з таких незалежних епізодів і, поза біографією Шевченка, не має лінійного сюжету. Ми ніскілечки не погрішили проти авторського задуму, тим більше що для німих фільмів це було нормально, коли кожен прокатник різав так, як хотів. Вийшов більш-менш симпатичний півторагодинний фільм, тим паче що перші півгодини стрічки, які виходили також і як окремий дитячий фільм "Дитинство Тараса", Чардинін зняв під явним впливом дружини Маргарити Барської-Чардиніної, яка стояла біля витоків дитячого кіно в СРСР.

…Стосовно документальної Кіношевченкіани. Її небагато. Наприклад, знайшли фільм про відкриття 1963 року пам'ятника Шевченкові у Нью-Йорку (режисер Юрій Тамарський). Цікавий митець, котрий спочатку знімав німі фільми в Україні, потім став одним з найвидатніших бразильських кінодокументалістів, а закінчив життя в США, створивши цю картину. Він залишив по собі цікаві мемуари "Щоденник фільмара", в яких багато місця приділяє українській національно-визвольній боротьбі: Тамарський служив в армії УНР. Хотіли робити ретроспективу його фільмів, адже цьогоріч - ювілей забутого оператора (110 років), проте в Сан-Паульському кіноархіві, де зберігаються його фільми бразильського періоду (14 стрічок), сказали, що стан цих фільмів такий, що вони не піддаються ні реставрації, ні копіюванню.

- Іване, чи багато в українських кіноархівах ще не відкритих шедеврів як німого, так і звукового кіно? Наскільки значні такі "запаси"?

- Щодо звукового кіно, то в нас лишилися не такі вже й великі "пласти" невідомого. Дещо відреставрували, як-от перший звуковий український фільм "Ентузіазм" (1930) Дзиги Вертова. Дещо - наприклад, дотепна українська комедія за сценарієм Ільфа і Петрова "Якось улітку"/"Однажды летом" Ханана Шмайна та Ігоря Ільїнського - чекає свого часу.

А що стосується німих стрічок, то справді є великі запаси…

Проблема в тому, що наразі ми не маємо можливості досліджувати закордонні архіви в повному обсязі. Проте саме там, імовірно, збереглося чимало українських фільмів, якщо брати до уваги, що ВУФКУ в
1920-х роках експортувало кінопродукцію до Німеччини, Британії, Чехії, США і навіть Японії.

Російський архів у Бєлих Столбах доволі досліджений, хоча й там трапляються проблеми з номенклатурою фільмів: нерідко фільми зберігаються під хибними назвами, часом помилково вказано мову фільмів (російська - замість української), частина фільмів не ідентифікована або не введена у зведений каталог, тож і там можливі сюрпризи.

Непросто комплектувати український фільмофонд. Регіональні фільмофонди не консолідовані, частину з них в останні роки утилізувала місцева влада. Найцікавіше: східні фільмофонди України - Донецький, Харківський - відмовляються надавати нам матеріали! Може, це такий регіональний патріотизм? А от центральний і західноукраїнський готові співпрацювати.

Цікаво знайти такий матеріал, якого в нас немає. Бо якщо він дублюється, то в нас він кращої якості. Уявіть: у Маріуполі зберігалося понад 50 фільмів Одеської кіностудії, яких немає в центральному фільмофонді - Центрі Довженка. Нині триває процес передачі фільмів центру.

- А якщо говорити суто мовою цифр, то яка кількість фільмів зараз зберігається у вашому архіві?

- Це близько 50 тисяч одиниць зберігання. Всього - п'ять тисяч найменувань. У нас великий фільмофонд американських навчальних фільмів від Києво-Могилянської академії. Там матеріалу на роки опрацювання. Це переважно навчальні фільми для армії 50-60-70-х років, цікаві для дослідження епохи холодної війни.

- Ми говорили про ігрове, документальне кіно. А що би ви сказали про перші спроби української анімації? Чи працюєте в цьому напрямку?

- У рамках проекту "Коло Дзиги" підготували спеціальну мультиплікаційну програму ранньої української агітаційної анімації "Мультагітпроп". 1926 року ВУФКУ заснувало Центральну мультиплікаційну майстерню на чолі з мультиплікаторами-новаторами В'ячеславом Левандовським і Володимиром Дев'ятніним, які невдовзі стануть піонерами радянської мультиплікації, а в 1927 році створюють перші українські мультфільми "Українізація" та "Казка про солом'яного бичка", які вважаються втраченими.

Перший збережений український мультфільм - "Тук-Тук та його товариш Жук", поставлений Є.Горбачем та С.Гуєцьким за сценарієм українського дитячого письменника Олеся Донченка.

Рання українська мультиплікація цікава експериментами. Адже жанр щойно народжувався, для нього треба було розробити власну кіномову буквально навмання, навпомацки.

В архіві ім. Пшеничного зберігається кінохронікальний журнал "Кінотиждень ВУФКУ". Раніше всі фільми, які йшли в прокаті, відкривалися хронікальним кіносеансом. Це сюжети про повінь, розбудову, дипломатію або мультиплікація про індустріалізацію та боротьбу з бюрократизмом, як-от "Бережіть папір" (1930) або "Дніпрельстан" (1927), що ввійшли до циклу "Мультагітпроп". Ми вибрали певну кількість анімаційних роликів з "Кінотижня ВУФКУ" і склали 20-хвилинну програму ранньої анімації, показану на цьогорічному "Книжковому Арсеналі".

- Нинішня мода на німе кіно (зокрема "Оскар" фільму "Артист") - це тільки мода. Чи, можливо, інші якісь процеси в кіномистецтві?

- Мені здається, що актуалізація того чи іншого виду мистецтва в різний час підпорядковується певній циклічності. Так, інтерес до німого кіно вперше виник наприкінці 1950-х, потім 1980-х, коли ще живі були останні зірки німої ери. Цей інтерес спричиняє певна історична дистанція. Культурний досвід стає цікавим, коли з ним втрачається останній часовий зв'язок, коли відходять його творці й свідки - тоді він, за словами Вальтера Беньяміна, обростає "аурою", яка й визначає належність твору до мистецтва.

Тепер уже немає нікого з митців, котрі були причетні до зйомок давніх німих фільмів. Ці твори являють собою герметичну, цілісну, повнокровну сферу смислів, визначених і сформованих, сталих, аксіоматичних, - і це парадоксально принадний матеріал. Саме ця цілісність, довершеність пробуджує інтерес дослідника.

Тепер ці смисли можна перепрочитати, приміряти на себе, оживити в інший, ніж буквальний, спосіб. Тут починається акт смислотворчості, завдяки якому ми торкаємося самісіньких глибин минувшини. Більше ніхто з ровесників твору не може маніпулювати ним, змінювати його текстуру. Немає більше ніяких умисних модуляцій, модифікацій. Лише береш його - і занурюєшся… Це надить.

До речі...

Герої легендарного фільму "За двома зайцями" заговорять українською

Вже восени на кінофестивалі "Молодість" Довженко-центр презентує кіноманам та широкому колу глядачів справжню сенсацію. У Маріупольському фільмофонді знайшли фонограму легендарного фільму Віктора Іванова "За двома зайцями" українською мовою. На думку Івана Козленка, така знахідка відновить історичну справедливість, адже п'єса Старицького і "праоснова" цієї п'єси (твір Івана Нечуя-Левицького "На Кожум'яках") були написані українською. Олег Борисов, Маргарита Криницина, Нонна Копержинська, Микола Яковченко заговорять українською, даруючи глядачам-слухачам свої унікальні акторські голоси. Українська фонограма "Зайців" - у Маріуполі - без перебільшення, сенсаційна знахідка, яка довго чекала свого зоряного часу. В планах митців і реставраторів Довженко-центру - знайти українську фонограму екранізації роману Панаса Мирного "Повія", яку здійснив видатний український кінорежисер і скульптор Іван Кавалерідзе, та фільму "Роман і Франческа" Володимира Денисенка, де Людмила Гурченко виконувала ролі українською мовою, даруючи фільмам особливий автентичний і неповторний колорит.