Довженко: "Україна – наша вічна вдова"

Книжка "Олександр Довженко. Щоденникові записи, 1939-1956" (Х.: Фоліо, 2013) - перше наукове видання нотаток, які раніше, у середині 1960-х і на початку 1990-х, оприлюднювалися частково. А тому викладену в них картину світу українського художника, його емоції, враження, роздуми про дражливі історичні моменти відбивали неповно. Крім особистих записів, до нинішньої публікації потрапили й плани щодо текстів, над якими митець працював у ту пору, - розробки сценаріїв "Україна в огні", "Мічурін", оповідань, начерків та незавершеного роману "Золоті ворота".

Чому зі щоденниками майстра навіть науковці впродовж півстоліття від дня його смерті не могли ознайомитися, пояснюється просто.

Дружина Довженка Юлія Солнцева, передавши на державне зберігання матеріали архіву, обмежила на 50 років доступ до документів персонального характеру.

Зокрема, записників, щоденників і родинного листування.

Коли сплив цей термін і мораторій перестав діяти, фахівці з Російського державного архіву літератури та мистецтва, де розміщений особистий фонд режисера й письменника, та Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України заходилися готувати видання коментованих щоденників у їхній цілісності, зі збереженням особливостей авторського письма та перекладом російською україномовних фрагментів, оскільки книжку адресовано шанувальникам творчості Довженка по обидва боки кордону.

Більш давні зошити, яким метр довіряв свої думки та почуття, загинули в його київській квартирі під час Другої світової війни. Тому глобальні теми, базові для щоденників від періоду роботи над стрічкою "Щорс" до багатостраждальної "Поеми про море", - "приєднання" Західної України до радянських теренів ("Про оцю трагедію би написати роман на тисячі три градусів температури і вилити в нього увесь свій біль..."); Велика вітчизняна (відступ Радянської армії, окупація, ставлення до нацистів і фюрера, визволення, насамперед Києва та Харкова, перемога, відновлення країни); стосунки митця з чиновними бонзами і, звісно, передусім із товаришами Сталіним та Хрущовим.

Стосунки надзвичайно болісні. На 1939 рік Довженко – вже визнаний у Європі режисер, у чиєму доробку фільми, які сьогодні називають класикою модерністського кіно: "Звенигора", "Арсенал", "Земля".

Та це не рятує його від жорстокої критики за відсутність світогляду "справжнього пролетаря". Критики, що сягає точки кипіння після "України в огні", яка 1944 року стала головним питанням порядку денного засідання Політбюро ЦК ВКП (б), спеціально присвяченого допущеним Довженком у кіноповісті "антиленінським помилкам і націоналістичним збоченням".

Та, хоч би як неоднозначно складалися відносини з генералісимусом, митець апелює до нього як до батька народів, мудрого вождя, зрештою – до всесильного покровителя. Одне слово якого здатне вкинути у прірву відчаю чи, навпаки, повернути до життя.

Порівняно із загальним обсягом щоденника, записів про Сталіна небагато: художник не намагається виправдовувати, трактувати чи аналізувати дії Йосипа Віссаріоновича, - він тільки окреслює власні зустрічі з ним та сподівання на прихильність керманича у скрутну хвилину.

При тому що Довженко аж ніяк не сліпий і гострий на слово, принаймні тут, у нотатках; що він усвідомлює відповідальність перед своїм народом (а про народ - і українство загалом, і "гомо совєтікус", зокрема, - Довженко говорить постійно, гаряче, інтонаційно розмаїто), весь негатив він воліє переадресовувати. Насамперед - Микиті Хрущову: в інтерпретації режисера - демонічно зловісній фігурі. Та ще армії партійних бюрократів, для представників якої він знаходить найяскравіші епітети - гниди, лизоблюди, лакіровщики, шкурники, мізерні флюгери, падлюки, гади, боягузи, прокляті прикажчики, діляги.

Незалежно від того, доводилося мати справу з конкретною особою чи лише чути про неї, - Довженко непримиренний до хамства як такого, в ньому він нерідко вбачає й причини неоковирного ведення воєнної кампанії перших років. Та й надалі тверезості йому не позичати: "Найменше би я хотів дожити до того моменту, коли після хоча й нелюдської тяжкої, але переможної війни кожна наша ганчірка перетворилася в священну реліквію переможця".

Щоденник засвідчує, які локальні, та не менш важливі, навіть на тлі війни й інспірованих нею трагедій, проблеми хвилювали автора… "Самогидна" доля столичної Шулявської кіностудії. Наше тяжіння до формули "де два українці - там три гетьмани"; провінційна вбогість, поєднана з вузьким світоглядом. Хибна система виховання молоді, безпосередньо пов'язана із жалюгідним становищем учителів у суспільстві. Тощо, тощо...

Власне, про себе, рідних, колег він пише вкрай мало. Хіба трапляються скупі згадки про батьків і дружину, нечисленні сердечні характеристики близьких за духом приятелів та уїдливі коментарі щодо нікчемних, на його думку, знайомих.

Драми особистого штибу прокреслені в тексті пунктиром, наче кулеметною трасою. Думки про смерть відзначаються особливим розмаїттям. Інструментальні: недоброзичливці не дають нормально працювати (а від 1943-го і до останку - це звична практика), тому хочеться померти. Метафоричні: чи не пора вже часом сідати в човен до старого Харона й переправлятися через річку сліз? Ситуативні: після "України в огні" й неприємних розмов "давно вже витекла мало не вся кров", тож навіщо мучитися далі? Творчі: у цьому випадку Довженко здатен на холодне відсторонення, зазначаючи, що банальне перенесення страждань на екран глядача не зачепить - потрібна "нетрафаретна механіка вбивства на війні".

Схоже, митець у ньому невідступно бере гору над просто людиною, і біди художника на порядок більше дошкуляють чоловікові, ніж будь-які прикрощі особистості (чи то "організму") на ім'я Олександр Петрович.

Можливо, тому він легко переходить від конкретних прикладів до узагальнень: "Коли я згадую зараз відступ, я бачу довгі, довгі дороги і численні села і околиці, і скрізь жіночий невимовний плач. Плакала Україна" (1942). І це не виглядає у його виконанні награно. Без натуги, природним чином Довженкові практично в усіх зошитах удається підтримувати тональність, позначену усвідомленням власної місії (він нерідко каже про себе не стільки як про творчу одиницю, скільки як про громадського активіста): дбати у приступний йому спосіб про український народ. Прозора самоатрибуція - Дон Кіхот.

Щоденник Довженка - загалом важкий документ, а в окремих моментах застрашливий не лише через точні й відверті спостереження автора, а завдяки висновкам, які й дотепер не втратили своєї актуальності: "У нас абсолютно нема правильного проектування себе в оточенні дійсності і в історії. У нас нема справжнього почуття гідності, і поняття особистої свободи існує у нас, як щось індивідуально-анархістичне... Ми - вічні парубки. А Україна - наша вічна вдова". Або: "Багата держава, яку утворюють бідні люди, - абсурд. Держава не може будувати свій добробут на бідності і обдертості своїх громадян". Наразі Довженкові інвективи звучать більш виразно, ніж 70 років тому, коли рука майстра виводила ці рядки на папері.