«Появится — и растворится снова». Белла Ахмадуліна: «Мене так і не вислали… Я сама себе заслала «за сто перший кілометр»

Про Беллу Ахатівну Ахмадуліну чомусь хочеться говорити її ж текстом (трохи перефразувавши): «она познала мудрость и печаль; свой тайный смысл открыли ей предметы; природа, прислонясь к ее плечам, доверила ей детские секреты»... Ахмадуліна — поет тяжкої долі, поет високого стилю, поет вічного обов’язку. Її візит до Києва був нетривалий: з’явилася — і розчинилася… В інтерв’ю «ДТ» Белла Ахатівна говорила про своє відчуття Росії; про мову, з якої вилучили «ять»; згадувала про судилище над собою у Спілці письменників; міркувала, як і годиться поетові, про життя і смерть.

«З нами завжди тіні великих страждальців»

— Белло Ахатівно, чи можна після розпаду Радянського Союзу слідом за Гамлетом сказати, що «распалась связь времен»? Зокрема й тому, що, крім системи політичної, розпалася й система культурна.

— Гадаю, що так упевнено говорити про те, що «распалась связь времен», не можна. Занадто важкий і великий цей громіздкий шлейф, який тягнеться за подіями, що вже минули. І особливо відчутно це для старшого покоління. Те, що пережили ми під час радянської влади... Це, звичайно, залишило якісь прогалини у свідомості. Якісь рани...

— Невигойні рани?

— Я їх завжди відчуваю. Те, що пережили люди в множині, не може не залишити наслідків. Причому цю множину можна назвати народом. І російським, і українським народом. Народ. Частина людства. Молодь може веселитися. Може співати. Забувати. Але насправді з нами завжди тіні великих страждальців. Вони, власне, й очолюють нашу совість і нашу свідомість. Це і Цвєтаєва, і Мандельштам, і Ахматова, і Пастернак. Вони стали нашим скарбом і нашою розрадою. Хоча чому стали? Вони й були такими. Навіть тоді, коли не були доступні для читання. І ось так просто взяти це й забути, і прокинутися молодим, здоровим — не виходить.

— Я кажу про зв’язок епох тому, що ви успадкували традиції Ахматової, Мандельштама, Пастернака, Цвєтаєвої. Хто успадкує сьогодні?

— Важливою подією в російській літературі було явище Йосипа Бродського. І його життя, і його смерть. Не знаю, чи вповні усвідомили сьогодні його значущість. Значущість душевного масштабу. Але знаю, що це, з одного боку, дуже вплинуло на молодь. На молодих людей, які пишуть. Які сприйняли його ні з чим не схожий стиль. Ні на що не схожу інтонацію. Але, з іншого боку, немовби якась епоха скінчилася.

— Прекрасна епоха?

— Саме, як сказав Бродський, «кінець прекрасної епохи». Він сам немовби це позначив. Коли мене запитують «де ці молоді?», коли вимагають «а подати їх сюди негайно», я відповідаю — «Не поспішайте!». Ще не відійшли люди від того, що їм довелося пережити. І це ще триває. Це нагадує нам про те, що, безперечно, припадає на наш великий, трагічний історичний досвід. Він нас терзає. Він нас ранить. Але, звичайно ж, і підносить...

Сьогодні є багато молодих людей, які пишуть. І не всі вони відомі.

Знаєте, є така багатотомна енциклопедія російського життя, котра виходила колись давно з року в рік. І я найбільше люблю читати той том, де докладно описувалося життя п’ятого року дев’ятнадцятого століття. Чому приємно читати саме цей том? А тому що там описувалися бали, дуелі, полювання, похорони, весілля, нагородження, підвищення в чинах, вигнання з високих посад. І там згадувалися поети. Різні. Часто згадується Василь Львович Пушкін. Він був елегантний, імпозантний. Досить популярний. Його любило світське товариство... А в цей час по господі бігає маленький кучерявий вгодований хлопчик. І я насолоджуюся... Адже там іще ніхто нічого не знає! А я наче проникаю в цей час і радію за Василя Львовича, але думаю: «Ви ж нічого не знаєте!». А я знаю... І це така радість...

У нас в усіх є відчуття не тільки колишнього життя. І розорених маєтків, і квітучих маєтків, і знаменитих людей, і просто якихось пустунів. Ми страшенно живо вміємо сприймати колишню Росію. Мене якось нагороджували іграшковою медаллю за Буніна. За пристрасть до Буніна. У нас тепер заведено давати такі умовні медалі... Недержавного значення. І я їм сказала, що завжди була нормальною дитиною. Щось завжди писала. Навіть написала свого часу продовження «Лиха з розуму». Чим вразила довірливих учителів. І моя вчителька все життя берегла цей твір. Та коли вона мені, нарешті, вручила зошит, я його негайно спалила.

«Кари стосовно мене обговорювали у Спілці письменників СРСР»

— Які особливі відчуття у вас залишилися з дитячих років?

— Моє дитинство наче й не було особливо понівечене. А проте якась тінь страждань, що поруч відбуваються, завжди мене торкалася. У будинку, де минули перші три роки мого життя, як потім з’ясувалося, майже всіх заарештували. І в ранньому дитинстві я відчувала печаль. Певне, ці нічні приїзди, грюкання дверей, чиїсь ридання все-таки якось засвоювалися? Була така чудова людина — Фелікс Свєтов. Найдобріша, прекрасна людина. Він теж жив у нашому будинку. Тільки він на десять років був за мене старший. Коли мені було три роки, йому, відповідно, тринадцять. У нього посадили батьків, а його віддали в дитячий будинок. І потім, коли він повернувся, зазнавши всього, що йому випало, ми з ним згадували, що жили в одному будинку. І він казав: «Я пам’ятаю...».

Це я кажу до того, що людина в дитинстві, якщо вона душевно не глухоніма, не може не бачити й не відчувати того, що відбувається...

Це не може її не ранити, не виховувати.

Ну й, звісно ж, війна. Я пам’ятаю, що перше серйозне усвідомлене відчуття батьківщини в мене було, коли почалася війна. Ми їхали в евакуацію. Нас везли в теплушці. І я пам’ятаю ці простори. І серед них блукає самотня, покинута чомусь блакитна корова. І тоді, по-моєму, крім бомбувань і людських страждань, які я бачила, чомусь саме ці простори в тумані й самотня корова блакитного кольору дали якесь відчуття чогось дуже пронизливо болісного. Не помпезного, не величного, чогось дуже щемливого. Так-от, коли я говорила про Буніна, то згадала про те, коли вперше вийшов його чотиритомник. Уперше — після тривалої заборони. Це був початок п’ятдесятих. Він був неповний. Без «Життя Арсеньєва», без «Русі». Але Бунін був настільки російською людиною, був так цим просякнутий, у ньому була така туга за Росією, що я раптом зрозуміла, що опинилася десь не там... Хоча виросла в Радянському Союзі, їздила в піонерський табір і навіть щось писала на захист негрів.

— Не в тому історичному часі?

— Мабуть. Відчуття було, ніби я народилася в іншому місці, десь у Єльці, а мене звідти викрали злі кочівники. Я потім бувала в Єльці, але там про Буніна ніхто не чув.

І це відчуття було сильним. Відчуття туги, відчуття карань, відчуття мук, яких він зазнав, страждаючи в еміграції.

І от із цим треба дати собі раду. З тим, що читаєш у спогадах ув’язнених. Від цього не втечеш. Тому що це живе разом із нами. І на екрані, і в книжках. І в людях, які залишилися, які це пам’ятають. І все це поєднується з тими сумними просторами і самотньою блакитною коровою. І все це відчуття батьківщини...

Знаєте, в радянські часи мені розповідали про покарання, які планували до мене застосувати. Після того як я написала лист на захист Сахарова і його надрукували в «Нью-Йорк таймс»... Мене якась дівчинка у вісімдесятому році все запитувала — чому в «Нью-Йорк таймс», а не в «Комсомольськой правде»?...

І ці майбутні покарання стосовно мене обговорювали на секції поетів у Спілці письменників СРСР. Мені розповідав про це один з учасників зборів, котрий працював зі мною як редактор.

Так-от він казав, що там, крім поетів, був і непоказний чоловік, який мовчки слухав. А говорили вони про те, що не можуть бути зі мною в одній Спілці... Причому не тільки в одній Спілці письменників, а й узагалі в одному Союзі. Але хтось, жахнувшись, сказав: «Як? Відправити туди? Це однаково, що кинути щуку в річку або пустити цапа в город»...

— Дуже нагадує записники Ільфа: композитори вже нічого не робили, а тільки писали один на одного доноси на нотному папері...

— Саме так. А один поет сказав, що це потребує юридичного втручання. Ну зрозуміло, що він мав на увазі... І тоді цей непоказний чоловік, який дуже уважно стежив за перебігом обговорення і на якого ніхто не звертав уваги, раптом підвівся й похмуро резюмував: усе це вирішуватиметься не на вашому рівні. Дав зрозуміти, що вирішуватиметься. Але не на «їхньому» рівні. І поети відразу принишкли. І так і не вирішили, «що» зі мною робити. Отже, вони мене так і не вислали… Я сама заслала себе «за сто перший кілометр» — виїхавши з Москви.

«Якщо вульгарність постійна, то вона дуже дієва»

— Белло Ахатівно, чим для вас стала зміна епох? Я маю на увазі настання не тільки нового століття, а й нового тисячоліття. Чи змінилися, на ваш погляд, у новому тисячолітті старі поняття: добро—зло, любов—ненависть, життя—смерть?

— Не думаю, що щось змінилося. Життя... Смерть... Жодна доба нічого нового придумати не може. Все одно людина про це завжди думає. Про це завжди думав Пушкін:

«День каждый, каждую годину

Привык я думой провождать,

Грядущей смерти годовщину

Меж их стараясь угадать…»

Думки про смерть, про відповідальність перед життям, про співчуття до людських бід — усе це залишається. Багато чого, звичайно, виправилося. Але наслідки... Росія ж дуже багато чого зазнала. У неї відняли стільки умів, стільки людських доль. Це ж усіх торкнулося. І аристократів, і філософів, і селян. Але при цьому я думаю, що десь зараз бігає той самий кучерявий вгодований хлопчик...

— Час абсолютно природно змінює мову. З’являються нові слова, відходять старі.

— Найстрашніше, що вони зробили, — це коли накинулися на мову й скасували «ять». Без якого не можна жити. Я пишу з «ятем». Тому що інакше не можна. «Світло», «свіча», «вік», «віра» — усе це пишеться не через «і», а через «ять». Так правильно. Так грамотно. Так писала Марина Іванівна. І «ять», і «єр». Без них дуже погано. Тому що Маяковський пише, сміючись з Лермонтова: «С винцом в груди». Але ж Лермонтов, коли написав «С свинцом в груди лежал недвижим я», після «с» ставив «єр». Тому що Лермонтов чує букву... Взагалі я впевнена, що ті, хто пише, чують букви. І от усі ці втрати, звичайно, зробили свою справу.

Хоча Володимир Іванович Даль деякі втрати на кшталт «іжиці» й визнавав. Але російська мова зазнала жахливих змін. Просто жахливих. Саме в двадцяті роки минулого століття. І реформа ця тривала постійно. До речі, безконечні брехня й доноси теж культури мови не розвивають.

— А все-таки, якщо можна про ваше ставлення до розширення словникового запасу. Адже в ті часи, коли, послуговуючись вашим образом, по кімнатах бігав маленький вгодований кучерявий хлопчик, той-таки «брегет» іще не став таким буденним поняттям, яке, скажімо, в «Євгенії Онєгіні» вже не потребувало пояснення. Ну як сьогодні Інтернет...

— Тут нічого не зробиш. Хоча я цих слів не люблю. По-перше, в мене нічого цього немає. Я не користуюся ні мобільним телефоном, ні Інтернетом. Телевізор, щоправда, є. Але я розумію, що життя йде, і це неможливо заборонити. Але я сама перебуваю в затінку стародавніх садів.

— Наскільки довго, на ваш погляд, може тривати нинішній апофеоз попси, яка знищує мову просто при пні. Хоча слова, підігнані під риму, хтось гордо іменує поезією, а людей, які ці слова комбінують, називають поетами.

— Це, звичайно, буде. Із цим пов’язані не тільки поганий смак чи брак якоїсь душевної тонкості. Псують іще й гроші. І тому ці пороки будуть притаманні людству завжди. Якщо не попса, так вигадають щось іще. Але мені здається, що рано чи пізно усе це відживе своє. Поступово, але відживе.

— А що робити тим, хто сьогодні цей продукт споживає, вважаючи його найпоживнішим і найкалорійнішим?

— Іноді з гіркотою думаєш, що люди стають якимись недоумками. Бо якщо вульгарність постійна, то вона дуже дієва. У мене є такі рядки: «О пошлость, ты не подлость, ты лишь уют ума». І ось у цьому затишку розуму, у цій вульгарності людина цілком може прижитися.

Та все-таки хочеться вірити, що сила мови себе покаже. Так, вони співають... Так, їх слухають. Так, це справляє бридке враження. Але чогось фатального я все одно не відчуваю.