Відьядґар Сураджпрасад Найпол |
На початку жовтня Шведська академія оголосила свій щорічний вирок сучасній літературі — вирок, над яким варто замислитися. Адже поважне журі найповажнішої літературної нагороди, часто критиковане за політичну упередженість, але яке постійно виправдовувалося високими ідеалами Нобелевого заповіту, цього разу просто влучило в яблучко. Лауреатом Нобелівської премії 2001 року став британський письменник індійського коріння, народжений в Тринідаді, — Сер Відьядґар Сураджпрасад Найпол (V.S. Naipaul), остання книга якого «По той бік віри» (Beyond Belief, 1998) присвячена ісламу.
Час між оголошенням лауреата та його офіційним нагородженням (традиційно це відбувається у грудні) дуже завбачливо надається для докладного з’ясування послужного списку нового лауреата. Це особливо актуально у випадку сера Найпола, лауреата Букерівської премії 1971 року і нагороди Т.С. Еліота 1986 року, почесного доктора Коледжу Св. Андрія, Колумбійського, Лондонського, Кембриджського й Оксфордського університетів, нагородженого британською королевою титулом сера десять років тому.
Найпол з’явився в літературі 1957 року романом «Містичний масажист», дія якого відбувається у Вест-Індії. Сам Найпол у цей час живе в Англії, щойно закінчивши відділення англійської філології Оксфордського університету («найнепотрібніший факультет», за його пізнішим висловом), підпрацьовує книжковим оглядачем у газеті та переживає спробу самогубства. З часом минулася і нудна робота в газеті, і проблеми з грішми, і суїцидальні потяги, але залишилася порожнеча невкоріненості, яка вгноїла літературний ґрунт, визначивши основний та єдиний фокус творів Найпола впродовж його 44-річної кар’єри — постколоніальний досвід і пошуки себе. Знадобилася також і бездоганна оксфордська мова.
Сам себе письменник називає «нерозкаяним снобом»: вдягнений у бездоганний англійський костюм, озброєний ядучою іронією та нищівною критикою всього «непросвітленого» (в усіх значеннях цього слова), він багато подорожує країнами «третього світу» і завжди повертається назад, привозячи нову книгу. Загалом він їх має уже 23 і кожного разу каже, що ця — вже остання. Він «шукає себе», і це червоною ниткою проходить через усі його інтерв’ю і статті про нього (сама лише «Нью-Йорк Таймс» надрукувала їх понад десять за останні 20 років).
Свій ареал він поширив із землі предків — Індії — до Карибського басейну, Латинської Америки і неарабських країн ісламу — Ірану, Малайзії, Індонезії та Пакистану. Власне, останні він відвідав двічі — наприкінці 70-х, що вилилося в книгу «Серед віруючих» (Among Believers, 1981), і в середині
1990-х, результатом чого стала його дотепер остання книга «По той бік віри» (1998).
У західній ойкумені сер Найпол вважається чи не найвизначнішим речником проблем постколоніальних суспільств: пристрасний і нищівний, він скеровує свою критику в обидва боки. «Мої реакції завжди дуже гнівні. Саме цей гнів і живить мою творчість». Він критикує колоніальний устрій за те, що той відриває людей від ґрунту, залишаючи по собі порожнечу невизначеності та розгубленості, а «третьому світові» закидає відсутність ініціативи, бажання знайти себе та зайняти своє місце серед «універсальної цивілізації».
Усі його розвідки — на межі роману, подорожнього щоденника та історичного дослідження — надзвичайно автобіографічні, адже криза постколоніалізму пройшла через його родину. Вирвавшись із інтелектуальної порожнечі Тринідаду в цивілізовану Велику Британію — і, отже, зреалізувавши першу половину своєї найбільшої мрії — він не припиняв шукати своє коріння, але, здається, так його і не знайшов. Проте чіткий розподіл світу на «просвітлений центр» та «забиту пасивну периферію» назавжди визначили його систему координат, — де Ірландія є замалою країною, аби зацікавити Найпола, а поезія виглядає занадто дріб’язковим жанром, який концентрується лише на переживаннях одного життєвого моменту, — так само, як предки визначили його життєву і творчу оптику.
Його діди, брамінського походження, емігрували з Індії до Тринідаду — цей факт назавжди пов’язав Найпола з мусульманським та британським колоніальним досвідом далекої Індії та «позаісторичністю» Тринідаду, складну та трагічну історію якого причепурили для приваблення туристів, обірвавши зв’язок із реальним перебігом подій.
Його остання робота викликала неабиякий розголос не лише в літературному світі, а також у світі fashion: французьке видання книги використала для оформлення вітрин свого бутіка сама Соня Рікель, що, зрештою, не завадило серу Найполу в черговому інтерв’ю поскаржитися на відсутність свого читача і комерціалізацію видавництв. «По той бік віри» спровокувала дуже критичну реакцію з боку таких символічних представників Сходу на Заході, як Салман Рушді та Едвард Саїд, що, зрештою, самого Найпола аж ніяк не зачепило, оскільки він принципово не читає книжок, вважаючи це ознакою справжньої свободи.
Що ж так серйозно зачепило Саїда та Рушді у Найполовому поході на іслам? Метою подорожі останнього «по той бік віри» до неарабських мусульманських країн Азії було дослідження «навернених» місцевих жителів, для яких іслам не є автентичною релігією. Книга складається із серії інтерв’ю з різними мешканцями Індонезії, Малайзії, Ірану та Пакистану, чиїми вустами промовляє доля їхніх країн: «прості люди, народжені у примітивному суспільстві, переживають духовний переворот та економічну революцію». У його оповіді вони є головними героями, а він — простим слухачем.
1979 року, під час своєї першої подорожі до неарабської мусульманської Азії, Найпол досліджував феномен мусульманського фундаменталізму, який заволодівав цим регіоном. Тепер його головне питання зводиться до такого: «Що станеться, якщо фундаменталізм програє, а його мрії про чистоту віри зіткнуться з глобальними світовими, передовсім економічними, змінами?» Звісно, він виступає на боці «універсальної цивілізації» раціональності і «гуманістичних ідей», і теперішньої ситуації навіть не допускає.
Найпол пише художню книгу, а не історичне дослідження. Але історичного ворога він визначає доволі безапеляційно — іслам. Для Найпола іслам — це імперіалізм, який воює на два боки: з капіталістичним Заходом та духовними традиціями «наверненого» регіону.
Коріння мусульманського фундаменталізму письменник вбачає саме в жаданні «навернених» мусульман бути «справжнішими від справжніх», більшими мусульманами, ніж самі араби. Водночас, він описує весільну традицію в Індонезії, де до приходу в дім мулли, батьки молодих встигають викинути за вікно в ліс шмат м’яса, аби задовольнити духів…
«По той бік віри» виносить суворий вирок ісламу, засуджуючи його фанатичність і відданість, ірраціональність та інтуїтивізм, недотримання прав людини, загальнолюдських вартостей і відсутність можливостей для інтелектуального розвитку людини.
Найбільше обурення Едварда Саїда, видатного американського дослідника палестинського походження, який своєю книгою «Орієнталізм», по суті, відкрив дорогу сучасним постколоніальним дослідженням, викликали поверхове й категоричне ставлення Найпола до такої «гарячої» та популярної на Заході теми, як іслам. Саїд слушно закидає Найполові, мовляв той, не будучи професіональним дослідником, а, радше, «шукачем пригод», базуючись лише на даних вибіркових інтерв’ю, власному досвіді та емоціях, не володіючи мовами і нехтуючи історичними й будь-якими іншими даними, пише таку нехудожню непримиренну книгу. «Ніхто сьогодні чомусь не береться написати таку книгу про християнство або юдаїзм», — пише Саїд.
Саїд критикує не лише недоречний наприкінці ХХ століття погляд на іншу цивілізацію виключно через призму своєї власної і намагання виміряти її власним мірилом, підігнати під свій стандарт. Найбільший закид стосується Найполового розподілу мусульман на «автентичних» (арабів) і «навернених» (неарабів). «Це просто смішно, — каже він у своїй статті «Інтелектуальна катастрофа». — З таким же успіхом можна стверджувати, що лише мешканці Риму є справжніми римо-католиками, а всі інші — італійці, іспанці, мешканці Латинської Америки і Філіппін — несправжні, відчуваючи свою меншовартість перед автентичними католиками.»
Цю ж таки логіку можна застосувати й на слов’ян, які, щоправда, м’яса за вікна не кидають, проте святкують Івана Купала і Масляну та ворожать на Різдво. Проте є в логіці сера Найпола й інший цікавий момент: а саме те, що й араби стали мусульманами лише з появою ісламу у VII столітті по Р.Х., а до того часу, як і неараби до середньовічної арабської інвазії, були язичниками. Тому дивним виглядає відписування всіх реальних (!) проблем сучасних постколоніальних суспільств Азії на рахунок ісламу та арабів. Зрештою, ті ж таки слов’яни у масі своїй не так уже і добровільно наверталися у християнство. А що вже казати про останніх християн Європи — литовців?
Проте Найпол — хронічний кандидат на Нобелівську премію (від кінця 1970-х років), лауреат чи не всіх можливих британських літературних нагород (якщо довіритися «Нью-Йорк Таймс»). Йому вірять, його купують і читають. Нарешті, після 20 років кандидатства повірила йому і Шведська академія, нагородивши «за поєднання сприйнятливої оповіді та непідкупного дослідження у творах, які змушують нас побачити присутність замовчуваних історій».
Чому ж видатного письменника, якого Йосиф Бродський називав одним з найблискучіших англомовних прозаїків нашого часу, Шведська академія так довго тримає на гачку? Тому, що 1992 року Нобелівку взяв Дерек Волкот, також виходець із Карибів, один з найближчих друзів Найпола, який, переграючи звучання прізвища, жартома називав останнього Nightfall — сутінки? Чи тому що в творах Найпола і справді, виходячи із заповіту Альфреда Нобеля забагато темряви та гніву — «за найвидатніший твір, що наближається до ідеалу»?
Цей «ідеал» і по сьогодні не дає спокою членам Нобелівського комітету. У різні роки він тлумачився то як «піднесений і глибокий ідеалізм», то як «видатний стиль», «універсальне значення» або «першопрохідництво». Акценти ставилися то на метрів літератури, то на невідомих молодших письменників, зупинившись наразі, за словами чинного голови Нобелівського комітету К’єлла Еспмарка, на поєднанні «першопрохідництва» з «універсальним значенням» у широкому сенсі світової літератури.
Не хочеться додавати критики. Зрештою, Нобелівська премія і так занадто критикована у світі за політичну кон’юнктуру, яка нібито превалює над літературною якістю, за розмитість критеріїв та певну спонтанність суджень. Проте останнім часом члени Комітету домовилися «витримувати» кандидатів принаймні по кілька років у гарячому списку п’яти письменників, які виходять на фінішну пряму. Вони постійно обґрунтовують цілковиту аполітичність цієї престижної нагороди. А ще вони пом’якшили вихідне формулювання — від «за твір, що вийшов упродовж попереднього року» до «врахування попередніх робіт, якщо їхня важливість не була очевидною до останнього часу».
Можливо, Найпол — це якраз той випадок? А, може, члени Шведської академії нарешті почули в його прозі той «гул сфер», якого так і не почув Дерек Волкот?