Плекаймо мову. Кіно зачекає

17 лютого, 2006, 00:00 Роздрукувати Bипуск № 6, 17 лютого-24 лютого 2006р.
Відправити
Відправити

Після відставки попереднього уряду, разом із яким з посади пішла чи не найскандальніший міністр культури — Оксана Білозір, пристрасті довкола реформ у культурній царині негайно вщухли...

Після відставки попереднього уряду, разом із яким з посади пішла чи не найскандальніший міністр культури — Оксана Білозір, пристрасті довкола реформ у культурній царині негайно вщухли. Чи не тому, що «вщухли» й самі реформи, а те, що так чи так намагалася запровадити пані Білозір, попри збереження на посадах решти «команди», пішло як вода у пісок?

Міністр Ліховий сумлінно прийняв пост, усвідомлюючи свою роль «прокладки» між «революційним» і «парламентським» урядом, функція якої — не заважати й забезпечувати максимальний комфорт. Президентські культурні ініціативи — попри їхню чисельність і глобальність, — на жаль, не викликають громадських дискусій: чи то президент занадто масштабно мислить, чи то суспільству нині не до інституціалізації пам’яті чи проблем музеєфікації всієї країни. Та й реформами їх не назвеш: не царська се справа — ремонтом опікуватися. Президентськими руками треба творити, а не дах лагодити...

Утім, на щастя, у нашій культурі — не без героя. З дедалі більшою активністю роль паротяга реформ у культурі, зокрема і гуманітарній царині, загалом перебирає на себе профільний віце-прем’єр В.Кириленко. Його зусиллями недавно політика знову торкнулася культури, щоправда, знову так і не перетворившись на культурну політику. Йдеться про славнозвісну постанову Кабміну №20 від 16 січня 2006 року, що вносить суттєві зміни до порядку розповсюдження і демонстрування фільмів.

Резонанс від її появи можна без перебільшення назвати колосальним: подібного вітчизняна культура не відчувала, мабуть, від торішньої «справи Рєзніковича». Щоправда, тоді державне втручання зачепило інтереси однієї людини, проте так і не вилилось у реформу цілої галузі. Цього разу все з точністю до навпаки. Постанова зачіпає інтереси одразу кількох значущих груп: культурні та споживчі інтереси глядача, професійні інтереси чималої кількості фахівців — акторів, перекладачів, звуковиків тощо, та бізнесові інтереси дистриб’юторів і прокатників.

Переказувати суть справи — зайве: впродовж останніх кількох тижнів до постанови й дискусій навколо неї було прикуто надзвичайну увагу ЗМІ. Заради справедливості, слід тут-таки зазначити — увазі цій варто завдячувати передусім економічно найзацікавленішій стороні, дистриб’юторам, які миттю забили на сполох. Чи не тому переважна більшість повідомлень ґрунтується саме на їхній аргументації з довільним цитуванням урядової позиції, поданням подекуди думки незалежних експертів, і цілковитим ігноруванням інтересів інших груп.

Насправді активність цієї дискусії та її розголос не можуть не тішити. По-перше, вітчизняній культурі в принципі вкрай бракує публічних дискусій, які б окреслювали коло проблем актуального порядку денного та їхню суспільну вагу, давали можливість різноплановим гравцям повправлятися в мистецтві публічного мовлення й цивілізованої дискусії, і, зрештою, досягнення консенсусів. По-друге, культурним колам (не в останню чергу через вищезгадану причину) завжди бракувало і досі бракує вміння формувати консолідовану позицію та відстоювати її в протистоянні з державою (вже не кажучи про те, щоби не входити в протистояння, а цілком цивілізовано змусити державну політику будуватися на своїх інтересах). І, по-третє, цього разу держава зачепила безпосередні бізнесові інтереси в економічно найрозвиненішій царині культури — яку прийнято називати «культурною індустрією», що давало надію на створення прецеденту дискусії поза межами сфер «духовного» і невимовного — цілком на грішному ґрунті економічних реалій.

На жаль, прецедент не вийшов. Вийшов якнайсправжнісінький базар. Торгашество культурними правами і свободами, маніпуляції на ґрунті прав малого бізнесу і захисту національних інтересів. Погрози законних репресій проти тих, хто зневажатиме закон, і шантаж судом щодо правочинності постанови як такої. Не маю сумнівів, що самих фігурантів таке визначення може й обурити. Втім, як іще можна назвати, приміром, репліку Леся Танюка, голови профільного комітету ВР, — «Якщо дистриб’ютори й кінопрокатники не зможуть знайти спільної мови з українськими реаліями, то вони підуть у небуття, а замість них в Україні з’являться нові дистриб’ютори»? Або погрозу Михайла Соколова, голови Асоціації сприяння розвитку кінематографа в Україні, подати на Кабмін до суду за «порушення конституційних прав на розвиток російської мови і мов національних меншин». Ці висловлювання прозвучали на круглому столі, зібраному Асоціацією.

Спроба цілком цивілізованого приведення ситуації у відповідність до чинного законодавства загрожує перетворитися на банальний передвиборний пасьянс, заручниками якого сьогодні volens nolens стають усі. Адже після того, як у хід пішла найважча артилерія — мовне питання, яке в Україні викликало, викликає і буде викликати якнайактивніші протистояння, суперечки і розколи, — ані подальша дискусія, ані нормальне виконання постанови практично неможливі. Тож постають цілком обґрунтовані в цій ситуації питання: про що насправді думалося Кабміну, коли той за два з половиною місяці до виборів ухвалює постанову, яка не може не спричинити таке протистояння? І що насправді обстоюють дистриб’ютори, коли в найчутливіший до таких заяв період переводять стрілки з економічних і технічних аспектів виконання постанови на порушення прав на розвиток російської мови?

Не можна не вітати ініціатив Кабміну задіяти нарешті і відповідні статті Конституції і Закону «Про кінематографію» — адже в колотнечі довкола політично ласих питань поза увагою опинився той факт, що своєю постановою Кабмін не винайшов жодного велосипеда. Він просто зробив спробу поставити ситуацію з голови на ноги.

Нагадаю, цим впродовж останнього року займається і, приміром, Нацрада з питань телебачення і радіомовлення: доступними їй методами — коли пряником, а коли й батогом — намагається змусити теле- і радіоканали виконувати закон про квоту в ефірі національного продукту і перекладу зарубіжного продукту державною мовою. І найпоказовішим прикладом (про нього не можуть не знати і наші герої) є, безперечно, телеканал «Україна», який в різні способи до останнього доводив принципову неможливість свого переходу на державну мову: несприйняття глядачем, падіння рейтингів, фінансові втрати, відсутність кваліфікованого перекладу, ведучі, котрі не володіють мовою, і, врешті-решт, звісно, порушення прав російськомовних жителів Донбасу... Знайомі аргументи, чи не так? І тільки під загрозою втрати ліцензії ТРК «Україна» за 18 днів довела частку україномовного продукту у своєму ефірі до 98%, про що з гордістю звітував на черговому засіданні віце-президент телеканалу. Зауважмо, ані про падіння рейтингів, ані про економічні втрати, ані навіть про неякісні переклади чи погану мову відтоді не йшлося... Подібну ситуацію переживали і переживають усі вітчизняні телеканали, і це переконливо розвінчує міф про несприйняття аудиторією української мови.

Крім того, за твердженням віце-прем’єра Кириленка, постанова Кабміну ґрунтується на результатах круглого столу, до якого були залучені представники всіх зацікавлених сторін, в тому числі великих і дрібних дистриб’юторів і прокатників. Це чудово, це вселяє надію й вигідно вирізняє це урядове рішення. То чому ж протокол цього засідання (чи засідань) не був оприлюднений, чому твердження віце-прем’єра так і лишилися голослівними, дозволяючи іншим учасникам дискусії заявляти, що постанова і результати засідань — речі геть відмінні? Втім, це не єдине, а хіба перше, запитання до віце-прем’єра. Звідки взялася квота і часові рамки її запровадження? Хто оцінював реалістичність таких рамок? На чому, крім даних перепису населення, ґрунтується фінальна квота в 70% і чому для телепоказу тих-таки фільмів, скажімо, такої квоти не існує взагалі? І, напевно, найголовніше, який механізм для впровадження цієї постанови уявляє собі Кабмін?

Останнє запитання вже не раз звучало з різних боків і в різних контекстах, утім єдина відповідь, яку вдалося почути: держава не має коштів оплачувати дубляж фільмів. Із цим важко не погодитися. Заради справедливості, завважимо, що ця позиція прозвучала у відповідь на позицію Асоціації: ми з усім згодні, однак нехай держава сама оплачує свої забаганки. Так формулюючи проблему, Асоціація або була наївною, як дитя (а у це важко повірити), або провокувала Кириленка саме на таку відповідь. Утім, те, що він на цю провокацію «повівся», свідчить лише про те, що держава в особі своїх чиновників не уявляє і не хоче уявляти, яким чином сектор культури й економіки, за впорядкування якого вона взялася, має виходити з даної ситуації. Ми створюємо закони і постанови — а ви придумуйте, як їх можна виконати. Саме так добрі наміри й вимощують дорогу в нікуди і створюють мотивацію для пошуку обхідних шляхів і обману.

Однак чи не менш показовим є спосіб формулювання питань і претензій іншою стороною? На чому ґрунтуються й яку цінність мають заяви на кшталт «ніхто з нами не працюватиме напряму, бо ринок тримають російські компанії», «прокат в Україні російськомовний — і так історично склалося», «глядач перестане ходити в кіно», «в держави є мережа невикористовуваних кінотеатрів, то нехай переобладнує їх і показує україномовне кіно там», «у нас немає школи дубляжу», «глядач хоче чути голоси улюблених російських акторів»? А порівняння українського ринку з російським (чому тоді не з китайським)? А звинувачування держави у фактичній підтримці піратів (мовляв, замість купувати ліцензований диск з кількома звуковими доріжками, покупець придбає піратський тільки з російською)?

Питання зміни розмірів квоти чи термінів упровадження, залучення інвесторів для створення дубляжного комплексу в Україні, можливостей запровадження пільг чи заходів підтримки для малих дистриб’юторів, для яких додаткові витрати можуть означати зникнення з ринку, тощо в дискусії практично не фігурували. Вони й не формулювалися протестуючою стороною, що свідчить про їх неактуальність і для самих дистриб’юторів. Природно, бо питання про методи реорганізації бізнесу постає тоді, коли бізнес принаймні усвідомлює необхідність таких змін чи їхнє законодавче підґрунтя. Коли йдеться про вдосконалення, розширення ринків і власну відповідальність перед споживачем (про це в нас часто забувають). Так само не постало питання щодо того, які можливості відкриває перед вітчизняним ринком і його фігурантами ця постанова. Йдеться про роботу напряму з виробниками, а не російськими посередниками (дотепер у виробника не було потреби працювати безпосередньо з Україною, коли можна було продаватися російським гуртовикам «на всю територію СНД»), а, відповідно, можливість власного формування репертуару, дотримання термінів світових прем’єр, і, врешті-решт, зростання прибутків.

Related video

Утім, для того, щоби в таких конфліктах умовний спосіб перетворився на дійсний, в країні має існувати консенсус стосовно національних інтересів і має існувати національний бізнес. А коли цього немає — розмінною монетою в грі стає споживач — чи то культурного продукту, чи то енергетичного, думки якого ніхто не питає. І цим спроби творення вітчизняної культурної політики (і з боку держави, і з боку представників сектора), на жаль, нічим не відрізняються від методів простої політики — себто політиканства. Особливо перед виборами.

Ми повідомляємо тільки дійсно важливі новини. Долучайся до Telegram-каналу
Помітили помилку?
Будь ласка, виділіть її мишкою і натисніть Ctrl+Enter або Відправити помилку
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Текст содержит недопустимые символы
ДОБАВИТЬ КОММЕНТАРИЙ
Осталось символов: 2000
Отправить комментарий
Последний Первый Популярный Всего комментариев: 0
Показать больше комментариев
Пожалуйста выберите один или несколько пунктов (до 3 шт.) которые по Вашему мнению определяет этот коментарий.
Пожалуйста выберите один или больше пунктов
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Отмена Отправить жалобу ОК
}